Світлана Алексієвич: Ми даємо можливість існувати таким політичним тваринам як Лукашенко

Білорусько-шведські літературні дні відбулися вперше у Львові. Серед запрошених гостей – одна з найвідоміших в Європі білоруських письменниць – Світлана Алексієвич, лауреатка багатьох літературних премій, зокрема Ангелуса-2011.

У п'яти своїх книгах – "У війни не жіноче обличчя", "Останні свідки", "Цинкові хлопчики", "Зачаровані смертю", "Чорнобильська молитва", вона пише про життя і катастрофи в Радянській імперії.

Під час виступу у Театрі ім. Леся Курбаса Алексієвіч ділилась своїми враженнями про життя після Союзу, про свободу, опозицію, Лукашенка і білоруські проблеми, про ставлення до своїх героїв і професії і що робити далі.

Про «червону» людину

Вийшло так, що протягом п'яти книг я досліджувала «червону людину». Ми всі цим позначені, навіть ті, хто застав тільки шматок цієї епохи. І все не так просто, як нам здається, від цього так швидко не відмахнешся.

Від неї неможливо безболісно відійти. Вона спокуслива і романтична, а кров з'являється потім. Крім того, у російській культурі кров не є чимось від чого можна відмовитись. З Достоєвського знаємо, що кров'ю все скріпляється – дружба, ідеї.

Про свободу

В постсовєцкій епосі всі речі брудні – добро, зло. У нас своє розуміння про героїв і мучеників, свободу. Лукашенко, наприклад, каже, що у нас найвільніша країна, більше свободи, ніж у Англії. І багато людей говорять такі речі, що відразу видно – совість нечиста, брудна. Ми до сих пір погано увляємо, що таке бути вільним.

Ми цього хотіли, правда, вкладали в це різні поняття. Одні – супермаркети, інші – що можна читати все, можна їздити будь-куди. І остання моя книжка про те, як цей світ руйнується, бо з'ясувалось, що ми в одному великому кривавому театрі граємо ролі і як діти хочемо жити. Я пам'ятаю, як у найінтелектуальніших розмовах на кухні всі почали говорити про покупки, в якийсь момент спам'ятовуєшся – як соромно.

Поняття щастя і матеріальності щастя – цього не існувало. Існувала культура боротьби і ми були її заручниками. Як виявилось, були більшовиками з плюсом і мінусом і до сих пір такими є.

Я поважаю ти, хто в опозиції і тих, хто в тюрмі, але послухати тільки, як вони між собою говорять, розмахують шашками. Це символізує як ми позначені «червоним» часом. Нам важко когось звільнити, коли ми самі невільні.

Як писати про цю реальність

Я знайшла такий жанр, коли герої самі говорять і цей жанр існує у білоруській культурі. Це була спроба внести життя наживо в книжку. Не додавати до цього містики, ідеї, а спробувати дати час і не очищати його від сміття. Бо сміття – це символ достовірності. І журналістам хочеться сказати, що образ часу це те, що постійно вислизає з рук, так важко з реальністю очі в очі зустрітись, так важко її назвати, відрефлексувати, от чому цього не зроблено в постсовєцькому просторі. Це те, що я називаю історія про катастрофу і катастрофа історії.

Ми опиняємось у просторі незнайомому, від соціалізму до капіталізму, зовсім незнайомому, немає культури мови і культури поняття і це наше життя.

Журналістам хочу сказати, що у нас сьогодні нелегка робота. Напевно ми розділяємо відповідальність за те, що відбувається. Не треба делегувати цю відповідальність тільки Януковичу чи Лукашенку. Ми всі разом співучасники. Ми як пси прив'язані на ланцюг до цього часу.

Чому можливий Лукашенко сьогодні

Лукашенко можливий тому, що такий народ. Я от у останній книзі писала про чоловіків з села. Вони розмовляють про свободу. Яка свобода, кажуть, скільки видів ковбаси у магазині, навіть банани є. Нам цього вистачає. Немає особистості сьогодні і тому вилазять такі монстри як Лукашенко. Ми даємо можливість існувати таким політичним тваринам.

Я 10 років жила за кордоном і коли вернулась все питаю – де люди? Хтось скаже якусь дурню і всі її обговорюють. Всі дуріють. Таке враження, що всі розумні виїхали, відчуття відсутності людей. І так ми постійно втрачаємо майбутнє.

І та Білорусія, про яку ми говоримо за кордоном – це та Білорусія, яка у наших мріях. У реальності вартує вийти на вулицю у Мінську і будь-який таксист скаже, що не треба було вилазити. Кого не спитаєш – всім добре жити. Машина, робота і вкрасти можна, все в порядку.

Про ставлення до героїв

Скажу на прикладі «Чорнобильської молитви». Книгу можна було зробити за кілька місяців після Чорнобиля і це зробили сотні людей, я над нею працювала 11 років. Справа у тому, щоб зібрати голоси, а щоб отримати щось нове, треба по-новому спитати. Я довго їздила туди і перед тим, як зібрати факти, треба зібрати погляди, філософію. Коли я йду і питаю людей, це вже співпраця і це я називаю романами голосів. І це не монтаж кіно, я чую голос спочатку.

Ти також маєш бути цікавою людині. Разом ви розкачуєте тему і дістаєте матеріал, який ніколи не отримаєте за письмовим столом. Ти йдеш на звук і інколи з розмови тільки речення використовуєш. І коли ви виходите накосмічний розмах, де досвід тисячі людей і з цього щось будуєтся, то відчуваєте себе проводирем, але ти аж ніяк не єдиний автор.

Правда, я знаю, якби мене не було, ці знання вмерли б разом з ними. Вони з себе самі б цього не дістали. Для цього треба бути потрібною людиною у потрібному місці.

Я дістаю матеріал журналістським шляхом, а працюю з ним як літератор, але зберігаю достовірність і стараюсь не робити підміни відчуттів. Стараюсь відсікти всю фальш. Я завжди дивуюсь, що є курси для письменників, це складно розказати як все робиться. Я сподіваюсь, що всі мої 5 книг зібралися у образ епохи, яка позаду.

Про ставлення до професії

Я була в Афганістані, там не люблять, щоб жінка писала про війну. До мене приставили людину, яка супроводжувала постійно.

На виставці зброї я любувалась, сучасна зброя дуже красива. Одна міна була дуже красива, як іграшка новорічна. На другий день цей підполковник, що супроводжував мене, запропонував поїхати і подивитись на наслідки вибуху цієї міни. Я вирішила все ж таки йти до кінця. Там тіла не було, ложкою згрібали на ДНК матеріал, я зомліла, звичайно. Але найгірше не те, що я побачила, а коли потім писала про це і переслуховувала, переглядала кілька разів матеріал.

Ризик – це частина нашої професії, треба завжди йти до кінця. Якщо ти хочеш, щоб тобі люди відповідали, не можна приїхати до Чорнобиля зі своїм бутербродом, як це робили німецькі журналісти. Не можна не поплакати з тими людьми і не з'їсти їхній бутерброд, щоб написати про все це. Це нормально – ризикувати, ми самі вибираємо професію.

Про вихід

Єдине, що ми можемо зараз – зберегти себе як особистість. Щоб ми були професіоналами, не тільки революцією займались, а й професією. Це важливо зробити те і інше.