Бібліотечне свято Світлани Коляди

Бібліотечне свято Світлани Коляди

Ганна Власюк,  24 травня 2013

Завдяки ініціативній бібліотекарці Світлані Коляді, у селі Забужжя біля Сокаля відновили вуличне освітлення, встановили пластикові вікна в школі і вже готуються створити умови для навчання людей з обмеженими фізичними можливостями – все це в межах виграних грантів на загальну суму близько 200 тис. грн.

Проекти, що надихають

Від села Забужжя до райцентру Сокаля – 15 хвилин ходи пішки. Відстань – мізерна, проте з настанням темряви, через відсутність вуличного освітлення, її долання перетворювалось на справжню проблему для забужан.

Розв’язати проблему допомогла сільський бібліотекар Світлана Коляда – написаний з її ініціативи проект допоміг здобути фінансування для встановлення вуличних ліхтарів на суму 16 тисяч гривень. Так, в буквальному сенсі, Світлана принесла світло в село.

«Колись в Забужжі вже було вуличне освітлення і люди про це згадували. І ось, коли трапився районний конкурс мікропроектів на вуличне освітлення, я вирішила на нього податися. Щоправда, там поставили умову – співфінансування мало відбуватись за принципом 50% на 50% – і наша сільська рада погодилась знайти половину коштів», розповідає Світлана.

В результаті – 8 тисяч гривень від громади і ще 8 тисяч від району – і в Забужжі таки освітили центральну вулицю.

За словами Світлани, мешканці села відразу ж згуртувались, аби допомогти в цій справі – з’явилась ініціативна група людей, хтось знімав старі побиті лампи, хтось допомагав встановлювати.

«Тоді було якось легше – зараз, коли люди зрозуміли, що грант можна отримати на вулиці, стало важче отримати перемогу в конкурсі. А як на тоді, то, як на мене, проект був навіть трохи сируватий», – зізнається Світлана.

Перший же її успішний досвід написання проектів на гранти був пов’язаний саме з рідною для Світлани бібліотекою – появи трьох комп’ютерів з інтернетом в межах програми «Бібліоміст» за співфінансування районної ради. При цьому бібліотекарка з вдячністю згадує Львівський регіональний треніговий центр, де підвищувати кваліфікацію їй допомагали тренери-професіонали Світлана Дмитрів, Ольга Дудок та вмілий методист, завідувач методичним відділом Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки Олена Шматько.

«Це був великий прорив, – згадує жінка. – Інтернет допомагає почуватись більш захищено. Ось, до прикладу – старшокласники. Хочуть чи не хочуть вони читати – треба вступати до ВНЗ і вони проходять по книжки, які не завжди є в бібліотеці. А тепер я бодай можу їм знайти електронний варіант, або кинути посилання. Та й батьки старшокласників останнім часом дуже активізувались, адже вони часто потребують офіційної інформації».

Також з кожного комп’ютера можна знайти інформацію про послуги, що надаються адміністративних центрах району.

«До нас приходять люди, коли, до прикладу, хочуть дізнатись, коли буде наступне засідання Сокальської районної ради, бо їм на тому залежить», – наводить приклади Світлана.  

Скромно згадує жінка і про свою участь у проекті встановлення вікон у місцевій школі, над яким, як наголошує вона, працювала команда.

«Там досить-таки трудомісткий був процес – спочатку слід було закупити вікна, а вже потім – надходять гроші. Слід було шукати благодійника, який пізніше чекав на свої гроші. За це взявся директор школи. Я звернулась до свого керівництва в Сокальській районній бібліотеці – адже нам методисти кажуть – вам щось не вдається – звертайтесь до нас, ми вам допоможемо. Я пішла і не знаю, яким дивом, але ми той проект зробили. І за три дні перед Новим роком вікна вже були вставлені. Сукупне фінансування його обласною та районною радами склало 95 тисяч гривень», – розповідає бібліотекарка.

При згадці про інший проект – створення санвузла в рамках проекту з організацією «Appropriate Project, an initiative of water Charity» – Світлана не може стримати сміху. Розповідає, що податись на цей проект їй запропонувала волонтерка Міжнародного корпусу Емілі Ватсон.

«Прийшла вона одного разу і питає –  є у вас є туалет? Я їй кажу: «Ви знаєте є. В полі». Вона на це мені: «Я хочу то бачити». Мені тоді стало дуже соромно. То була зима, і я, зав клубом, мусили лізти тими снігами показувати їй той туалет», – згадує жінка.

Волонтерка пояснила, що існує спеціальна програма: якщо в селі перебуває волонтер Міжнародного корпусу миру, то він може посприяти вирішенню невеликих проблем на суму десь 500 дол.

«Треба було їм вислати фотографії з тим всім нещастям у полі і, якщо вони вважають за потрібне, то вони надавали гроші і можна було відремонтувати або зробити новий санвузол. Боже, як було стидно з тим туалетом фотографуватись. Але Емілі сказала – «Ви мусите». І стала сама, сфотографувалась».

Так у спільному приміщенні Народного дому Забужжя та сільської бібліотеки з’явився туалет – нечувана розкіш для дотаційної сільської ради.

Робота з неповносправними

В результаті співпраці з Сокальською районною асоціацією інвалідів, розповідає Світлана, реалізовувався проект «Організація творчого колективу за участі молоді та дітей з особливими потребами на основі народного дому». Відтак кілька неповносправних отримали можливість співати у місцевому хорі, брали участь у школі молодого лідера, де з ними працювали спеціально навчені фахівці.

«Ясна річ, що спілкування з людьми з обмеженими фізичними можливостями – нелегка справа. Так, у бібліотеку вчитись користуватись комп’ютером приходить дев’ятикласник Саша. З ним треба постійно сидіти, і, півдня, вважай, нема. Я особисто тішуся, адже він мій сусід через декілька будинків. Ось недавно його бабуся до мене прийшла і запитала: Може, тобі шось платити?, а я кажу їй:  Та чи Ви смієтесь, у нас діє така то й така програма. Але до людей це доходить важко. Вони чуються немов чимось зобов’язаними ж перед мною і не вірять, коли я кажу, що це все – просто так», – каже жінка.

Саме на роботу з людьми з обмеженими фізичними можливостями спрямований останній проект Світлани – «Промінь надії», з яким вона перемогла ще минулого року в районному конкурсі.

На отримані в межах гранту кошти (2375$)  хочуть придбати різноманітне обладнання: мультимедійний проектор, екран, картридж до ксерокса, цифровий фотопарат, флешки,а також провести конкурси.

Проект мав стартувати ще в листопаді минулого року, однак передача коштів загальмувалась через районне фінансове управління.

«В проекті для неповносправних було передбачено чай-кава паузи. А районне фінуправління нам того не пропустило. Сказали, що у них такої можливості нема, нема куди закинути. До подібної ситуації вони виявились неготовими – ніколи не стикались з проектами такого плану. Можливо тепер щось почне змінюватись. Тобто канцелярське приладдя через них може йти, а продуктового рахунку – нема. Тепер же ми рахунок змінили і будемо діяти через нашого партнера – «Промінь надії». Так простіше», – каже бібліотекарка.

Заразна ініціативність

Ініціативність Світлани заражає інших – до неї вже приходять радитись щодо написання проектів на конкурси. Так, проект на відновлення вуличного освітлення написало сусіднє із Забужжям село – Опілля, де розташована сільська рада.

Після знайомства із Світланою вирішив написати свій проект на озеленення школи новий організатор позакласної роботи у Забужанській школі. За словами Світлани, їй постійно допомагає місцевий приватний підприємець Данчак, який допоміг спорудити пандус, аби неповносправні могли безперешкодно потрапляти до Народного дому.

«Недавно була смішна історія: люди хотіли щось купити до церкви, і от, ініціативна група бабусь звернулась до мене з пропозицією – напиши проект, бо нам для церкви треба грошей. Я їм кажу – люди, гроші не дають на будь-що, церковні громади не фінансуються. Цікаво було їм то пояснювати», – сміється бібліотекарка.

«Додаткових коштів, звісно ж, мені ніхто за це не платить - зарплата йде та сама. Але, знаєте, без такого і жити нецікаво», – каже жінка..

Бібліобудні

Наша зустріч із Світланою проходила у приміщенні сільської бібліотеки – поки ми розмовляли, всередину постійно забігали діти, бавились на комп’ютері та просили книжки.

«Хоч село є село, але книги все ж таки читають, особливо старші люди. Але до того треба вміти підійти, заохотити. В бібліотеці завжди є діти, але я їм не забороняю, аби вони нічого не рухати – от вчора приходили, все поперевертали, але то нічого, я кажу, що поскладаю», – розповідає бібліотекарка.

За її словами, чоловіки переважно читають українські історичні романи, а жінки – сучасну українську прозу.

«Коли приходять діти, то починають вони переважно з ігор – адже в нас в інтернеті можна практично все – навіть грати в ігри. Погравшись, діти часто йдуть, дивляться на книжкові полиці, та й візьмуть собі якусь книжку. Коли ж відразу скажеш, що не можна гратись – дитина може образитись і більше вже не прийти, бо «вредна тітка сказала – не можна», – каже Світлана.

Заохотити дітей до читання бібліотекарка намагається різними способами. Так, для не особливо завзятих в бібліотеці існує навіть спеціальна полиця, яка називається «Для тих, хто не любить читати».

«Діти швидше потягнуться читати щось красиве, кольорове, а ось таку книжку, – показує пошарпаного «Гобіта» Толкієна, 1985 р.в, – рідко коли візьмуть. Тому тут треба шукати різні підходи».

«Малозабезпечних запрошувати  до бібліотеки не треба, вони самі приходять. Адже в них дома нема, і, видать скоро і не буде. Адже є такі верстви населення – або батьки у них питущі, або ще щось», – розповідає бібліотекарка.

Після появи в бібліотеці інтернету, вона стала пунктом збору місцевої молоді. «Вони часто приходять, коли вже вечоріє і питають:  «А той вже є?»  Ні. «А той?». Раніше того не було. Вони теж можуть користуватись комп’ютерами, читати книжки. І я вже не хочу бути такою суворою тітонькою – мовляв, чого ви сюди прийшли. Та сидіть».

Біля приміщення Народного дому Світлана також ініціювала прибирання, у якому брали участь волонтери із села – переважно діти.

«Був такий хлопчик Вася – то сказав, що він папірчик там ніколи не кине. Тому що сам прибирав. Якщо на такій хвилі дитину правильно направити, то з неї не вийде великого лежня чи пияка. Хіба вже якщо є передумови в сім’ї, то тоді вже нічого не зробиш», – розповідає жінка.

Світлана розповіла, що до бібліотекарства прийшла не відразу – це вже була третя вища освіта – після сільськогосподарської та економічної спеціальностей.

«Я перепробувала багато робіт. Але тільки тут, в бібліотеці, знайшла себе. Тут мені добре. Here I am».

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.