Перший кримськотатарський фільм про ангела-винищувача Амет-Хана Султана та депортацію кримських татар.
Так в Україні повелося, що за часткового (чи повного) занепаду місцевого кінематографа будь-які спроби прориву у вищі сфери чомусь відразу оголошуються сакральними та недоторканними.
Так чомусь було з анекдотичним патріотизмом Іллєнка у слабенькому, як кіно, фільмі ТойХтоПройшовКрізьВогонь. І тому десь з от таких поблажливих полонин потрібно спостерігати й за фільмом Ахтема Сейтаблаєва. У чомусь йому навіть варто віддавати належні пошану та хвалу, оскільки він, на відміну від цнотливого дріботіння Іллєнка, не боїться й не соромиться оперувати банальностями та штампами. І так, Хайтарма технічно та ідейно у деяких моментах є більш досконалою стрічкою, ніж фільм Іллєнка.
Тут знову доводиться зустрічатись з суперечками навколо славних традицій поетичного кіно (а також підняття патріотичних тем), але Хайтарма ще різкіше наголошує, що проблема не у тому, що поетичне кіно застаріле як форма чи техніка (зворотне довели: французький Артист, іспанська Білосніжка та маса корейського кіно), а у відсутності таланту. Якби в Україні зняли серіал про козаків на рівні Гри престолів (а не тупого фільму Бортка), то всі свідомі та несвідомі громадяни моментально б тішилися від такого щастя.
Хайтарма у всій своїй акцентованій симфонічності масштабів мала б орієнтуватись на південнокорейський хіт Канг Дже Гю 38 паралель (Taegukgi), однак, зважаючи на присутність у кінематографічному контексті таких бездарних російських агіток як Ми з майбутнього 2, Матч чи Серпень. Восьмого, змушена витрачати усі свої сили на протистояння з цими халтурами занадто прямолінійними засобами.
І це ще навіть добре, що за відсутності традицій кримськотатарського кіно, Хайтарма вимушена цитатно закорінюватись у минулих перемогах світового кінематографа. Цитатні реверанси класиці вищого пілотажу – Небесний тихохід та У бій ідуть одні старики – зрозумілі відразу, а от свідомі чи несвідомі алюзії на Blade Runner, ще вже щось набагато веселіше. Тим більше, що філософське підґрунтя останнього дозволяє фільму Сейтаблаєва не залазити у настільки глибоке піке та просувати зрозумілі будь-якому віросповіданню христологічні моменти у мусульманський світ.
Теми ідентифікації, зрадництва та самопожертви більш-менш дозволяють триматись фільмові на бриючому, і навіть постать інфернального особіста Кротова (Олексій Горбунов), заїкання якого блискавично алюзує на культовий телесеріал Семена Арановича Протистояння, вже не здається цитатним перебором у просуванні вже згаданої ідентифікації та зрадництва Батьківщини.
А от вже заримоване кружляння плаття танцюристки з мотором винищувача – це вже щось з галузі туристичної реклами, а тому не підлягає жодному виправданню. Пістолетну ж сцену у комендатурі з діапазоном використання від Джона Ву до Еквілібріуму – можна сміливо вважати дрібним хуліганством режисера та хоч якимсь натяком на іронію (за такої цитатної естетики).
Уся інша іронія у фільмі з’являється лише двічі: у першому випадку це ігрові (і тому сакральні) натяки на обрізання, а у другому – це профанні (і тому невимовні) натяки на обов’язкове римування "Алупка-залупка" у думках наївного сибіряка. Особлива увага режисера до летючої, в'юнкої камери та любов до нижніх ракурсів – також випливають з вищезазначених моментів.
Поза цитатними моментами у всій тій симфонії кримськотатарського життя усе набагато гірше. Сакральна замріяність закономірно пливе на слоу-мо, тужливі мелодії розливаються горизонтом та виправдовують присутність слоу-мо, сльози заважають плакати. Героїчний Амет-Хан обрядово замовляє бойового літака від ворожих куль, чим і виявляє свою інакшість посеред атеїстичного совка.
Його сопричастя з рідним народом – вселенське та неосяжне, і тому поміж епізодами (що інколи нічим між собою не пов'язані) так часто блукає закохана дівчинка з двома кониками на благо поетичного кіно. І це ще добре, що амбівалентність спогадів дозволяє їм, окрім всього іншого, алюзувати до Blade Runner, де вони відповідали за пошуки істини.
Ангела кримськотатарського народу, як того Ісуса у полі зустрічають діти, а галантного француза обов'язково звати Франсуа. Сейтаблаєв не боїться банальностей та й чого йому їх боятись у цій жорстокій війні з російськими агітками? За ним, принаймні, стоїть трагедія цілого народу, а що стоїть за кремлівськими халтурами, окрім банальних маніпуляцій?
Режисер двічі показує епізод з водою лише для того, щоб йому закинули неоднозначність у зображені москалів, що не всіх він гребе під одну гребінку. Звичайно, що є і добрі москалі, а не тільки кляті. Хоча, десь там на фініші, оця заряджена у першому акті вода все ж стріляє перехресними поглядами солдата та діда.
Повторювання, це вічне повернення, це кількісне втокмачування – є чи не єдиною зброєю режисера у фільмі, і, схоже, що саме нею виправданий отой дощ, той плач небес, який розпочався у кульмінаційній точці депортації. Хоч як зображай психологізм у душі москалів, але протистояння Добра і Зла ще ніхто майже не скасовував. Тому в опозиції до підкресленої маминої заповітності під ніжними флейтами буде віроломність Системи, що калічить власних дітей. Можливо саме тому у фільмі двічі виникає така кастрована лайка як "твою мать"?
Це патріархальний світ, дитинко, де батьківському авторитетові цілують руки. І поки чоловіки зверху так емоційно голубляться, то баби замиловано та підпорядковано спостерігають за тим знизу. Згодом, щоправда, буде тост за військовий подвиг кобіт, але з якихось теперішніх, феміністичних позицій.
Святкова щирість татарського народу протиставляється засліпленості Кротова. І це ще знову добре, що підсвідомість (успадкована від Blade Runner) підштовхує репліканта Кротова до світла істини, а значить й до людяності, милосердя та христової самопожертви.
І вже просвітленому йому стає відомим заповітне слово вдячності, той шібболет, що дозволить йому вже усміхненому перейти до Царства Небесного, хоча оця усмішка перед смертю – це ще один режисерський перебор. Це надзвичайно легка роль для Горбунова, де він мовчки може гратись своєю бандюганською харизмою, але не мати як у Мебіусі партнерів а-ля Тім Рот та Жан Дюжарден. Не вистачає у його останніх іпостасях отого лукавства Шико з Графині Де Монсоро.
І поки у нових ролях Горбунова не вистачає блазнювання – за навколишній карнавал відповідає режисер Сейтаблаєв. У його інджилі Амет-Хана, на мить, усе стає есхатологічно просто та зрозуміло.
Сталін – зрадник Батьківщини та ворог народу. Сталін – це фашист і тому він = Гітлеру. Сталін – це Ірод та Антихрист. Саме його кіборги забивають дошками будинок з вифлеємськими немовлятами посеред ночі. Саме завдяки йому (і можливо Списку Шиндлера) у депортаційних вагонах на перших ролях: вагітні, діти та інваліди.
Сейтаблаєв знімає трагедію свого народу так, як його вчить історія (та вороги) – б.у.к.в.а.л.ь.н.о. Зрозуміло, що десь там він може трохи пропіжонитись елементами арт-хаусу та дати ракурс крізь вентилятор. Але й тут вентилятор стає достатньо прозорою метафорою невблаганного маховика репресивної системи.
Амет-Хан, врятувавши батьків, не встигає звільнити Любов, і тому його й тут наздоганяє поетичне кіно у вигляді вже самотнього коника. За кадром звучить татарський катарсис, на порозі – орігамний єдиноріг, а науці й далі невідомо, чи мріють андроїди про електроовець.