Хайтарма

Хайтарма

олександр ковальчук,  21 червня 2013

Перший кримськотатарський фільм про ангела-винищувача Амет-Хана Султана та депортацію кримських татар.

Так в Україні повелося, що за часткового (чи повного) занепаду місцевого кінематографу будь-які спроби прориву у вищі сфери чомусь відразу оголошуються сакральними і недоторканними.

Так чомусь було з анекдотичним патріотизмом Іллєнка у слабенькому, як кіно, фільмі ТойХтоПройшовКрізьВогонь. І тому десь з от таких поблажливих полонин потрібно спостерігати й за фільмом Ахтема Сейтаблаєва. У чомусь йому навіть варто віддавати належні пошану та хвалу, оскільки він, на відміну від цнотливого дріботіння Іллєнка, не боїться і не соромиться оперувати банальностями та штампами.

І так, Хайтрама технічно та ідейно у деяких моментах є більш досконалою стрічкою, ніж фільм Іллєнка.

Тут знову доводиться зустрічатись з суперечками навколо славних традицій поетичного кіно (а також підняття патріотичних тем), але Хайтарма ще більш різкіше наголошує, що проблема не у тому, що поетичне кіно застаріле як форма чи техніка (зворотнє довели: французький Артист, іспанська Білосніжка та маса корейського кіно), а у відсутності таланту.

Якби в Україні зняли серіал про козаків на рівні Гри престолів (а не дебільного фільму Бортка), то усі свідомі та несвідомі громадяни моментально б пісялися від такого щастя.

Хайтарма у всій своїй акцентованій симфонічності масштабів мала б орієнтуватись на південно-корейський хіт Канг Дже Гю 38 паралель (Taegukgi), однак, зважаючи на присутність у кінематографічному контексті таких бездарних російських агіток як Ми з майбутнього 2, Матч чи Серпень. Восьмого, змушена витрачати усі свої сили на протистояння з цими халтурами занадто прямолінійними засобами.

І це ще навіть добре, що за відсутності традицій кримськотатарського кіно, Хайтарма вимушена цитатно закорінюватись у минулих перемогах світового кінематографу. Цитатні реверанси класиці вищого пілотажу – Небесний тихохід та У бій ідуть одні старики – зрозумілі відразу, а от свідомі чи несвідомі алюзії на Blade Runner, ще вже щось набагато веселіше.

Тим більше, що філофське підгрунтя останнього дозволяє фільму Сейтаблаєва не залазити у настільки глибоке піке та просувати зрозумілі будь-якому віросповіданню христологічні моменти у мусульманський світ.

Теми ідентифікації, зрадництва та самопожертви більш-менш дозволяють триматись фільмові на бриючому і навіть постать інфернального особіста Кротова (Олексій Горбунов), заїкання якого блискавично алюзується на культовий телесеріал Семена Арановича Протистояння, вже не здається цитатним перебором у просуванні вже згаданої ідентифікації та зрадництва Батьківщини.

А от вже заримоване кружляння плаття танцюристки з мотором винищувача – це вже щось з галузі туристичної реклами і тому не підлягає жодному виправданню. Пістолетну ж сцену у комендатурі з діапазоном використання від Джона Ву до Еквілібріуму – можна сміливо вважати дрібним хуліганством режисера і хоч якимсь натяком на іронію (за такої цитатної естетики).

Уся інша іронія у фільмі з’являється лише двічі: у першому випадку це ігрові (і тому сакральні) натяки на обрізання, а у другому – це профанні (і тому невимовні) натяки на обов’язкове римування "Алупка-залупка" у думках наївного сибіряка. Особлива увага режисера до літаючої, в’юнкої камери та любов до нижніх ракурсів – також випливають з вищезазначених моментів.

Поза цитатними моментами у всій тій симфонії кримськотатарського життя усе набагато гірше. Сакральна замріяніть закономірно пливе на слоу-моушені, тужливі мелодії розливаються горизонтом та виправдовують присутність слоу-моушена, сльози заважають плакати. Героїчний Амет-Хан обрядово замовляє бойового літака від ворожих куль, чим і виявляє свою інакшість посеред атеїстичного совка.

Його сопричастя з рідним народом – вселенське та неосяжне і тому поміж епізодами (що інколи нічим між собою не пов’язані) так часто блукає закохана дівчинка з двома кониками на благо поетичного кіно. І це ще добре, що амбівалентність спогадів дозволяє їм, окрім всього іншого, алюзувати до Blade Runner, де вони відповідали за пошуки істини.

Ангела кримськотатарського народу, як того Ісуса у полі зустрічають діти, а галантного француза обов’язково звати Франсуа. Сейтаблаєв не боїться банальностей та й чого йому їх боятись у цій жорстокій війні з російськими агітками? За ним, принаймні, стоїть трагедія цілого народу, а що стоїть за кремлівськими халтурами, окрім банальних маніпуляцій?

Режисер двічі показує епізод з водою лише для того, щоб йому закинули неоднозначність у зображені москалів, що не всіх він гребе під одну гребінку. Звичайно, що є і добрі москалі, а не тільки кляті. Хоча, десь там на фініші, оця заряджена у першому акті вода все ж стріляє перехресними поглядами солдата та діда.

Повторювання, це вічне повернення, це кількісне втокмачування – є чи не єдиною зброєю режисера у фільмі і схоже, що саме нею виправданий отой дощ, той плач небес, який розпочався у кульмінаційній точці депортації. Хоч як зображай психологізм у душі москалів, але протистояння Добра і Зла ще ніхто майже не скасовував. Тому в опозиції до підкресленої маминої заповітності під ніжними флейтами буде віроломність Системи, що калічить власних дітей. Можливо саме тому у фільмі двічі виникає така кастрована лайка як "твою мать"?

Це патріархальний світ, дитинко, де батьківському авторитетові цілують руки. І поки чоловіки зверху так емоційно голубляться, то баби замиловано та підпорядковано спостерігають за тим знизу. Згодом, щоправда, буде тост за військовий подвиг кобіт, але з якихось теперішніх, феміністичних позицій.

Святкова щирість татарського народу протиставляється засліпленості Кротова. І це ще знову добре, що підсвідомість (успадкована від Blade Runner) підштовхує репліканта Кротова до світла істини, а значить і до людяності, милосердя та христової самопожертви.

І вже просвітленому йому стає відомим заповітне слово вдячності, той шібболет, що дозволить йому вже усміхненому перейти до Царства Небесного, хоча оця усмішка перед смертю – це ще один режисерський перебор. Це дуже легка роль для Горбунова, де він мовчки може гратись своєю бандюганською харизмою, але не мати як у Мебіусі партнерів а-ля Тім Рот та Жан Дюжарден. Не вистачає у його останніх іпостасях отого лукавства Шико з Графині Де Монсоро.

І поки у нових ролях Горбунова не вистачає блазнювання – за навколишній карнавал відповідає режисер Сейтаблаєв. У його інджилі Амет-Хана, на мить, усе стає есхатологічно просто та зрозуміло.

Сталін – зрадник Батьківщини та ворог народу. Сталін – це фашист і тому він = Гітлеру. Сталін – це Ірод та Антихрист. Саме його кіборги забивають дошками будинок з вифлиємськими немовлятами посеред ночі. Саме завдяки йому (і можливо Списку Шиндлера) у депортаційних вагонах на перших ролях: вагітні, діти та інваліди.

Сейтаблаєв знімає трагедію свого народу так, як його вчить історія (та вороги) – б.у.к.в.а.л.ь.н.о. Зрозуміло, що десь там він може трохи пропіжонитись елементами арт-хаусу і дати ракурс крізь вентилятор. Але й тут вентилятор стає достатньо прозорою метафорою невблаганного маховика репресивної системи.

Амет-Хан, врятувавши батьків, не встигає звільнити Любов і тому його й тут наздоганяє поетичне кіно у вигляді вже самотнього коника. За кадром звучить татарський катарсис, на порозі – орігамний єдиноріг, а науці й далі невідомо, чи мріють андроїди про електроовець.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.