Авемарійні інцести у Заньковецькій Америці

Авемарійні інцести у Заньковецькій Америці

Варіанти,  1 липня 2013

На закриття сезону на малій сцені театр М. Заньковецької 22-23 червня знову спрезентував глядачам свою нещодавню інсценізацію твору Марії Матіос "Мама Маріца, мати Христофора Колумба".

Очевидно, для тих, хто твору цього не читав, вистава має шанс бути інформативною: текст повісті зачитують повністю.

Щоб не складати конкуренції драматургії, перебіжимося символікою та проблематикою твору, що не спромоглася привернути увагу режисера вистави Євгена Худзика.

У повісті "Мама Маріца" Марія Матіос – свідомо, а чи творчо – описує тривіальну ситуацію просторової та емоційної ізольованості матері, в якій материнська ласка втрачає свій материнський компонент і переходить в діонісійську ласку тілесну, ірраціональну і всеприймаючу.

Сюжет життєвий: провінційне містечко, ім’ярек Мишин, романтічна молдавська школярка, яку бравий солдатик-майбутній водій вантажівки на ймення Христофор – привіз собі з армії додому. "П’яний Камаз" як зав’язка трагедії.

І далі – традиційний шлях української жінки незалежно від рівня смертельних випадків на жорстоких дорогах Вітчизни. Мужа несподівано вкрала робота, курва, друзі, алкогольне покликання – одним словом, неблаганна Доля. Залишилися робота, смиренна без’язикість і – Його Дитина.

Богородичні інспірації стати для дитини Всесвітом затоплюють героїню Матіос – Маріцу, тим більше, що невблаганна доля посприяла: через пологову травму хлопчик стає розумово неповносправним. Маріца плекає провину за свою нерухому лінь під час вагітності, тугу за знайомим світом, який вона героїчно покинула і полинула за коханням і тому узалежнюється до вічної покути, яка рятує її від Мишина-Провінційного та від Мислення-Раціонального.

Матіос подає героїню як сплетення почуттів та емоцій, які вона нездатна осмислити і тому визнати і назвати, переходячи від поглинення до управління. Маріца заледве здобувається на слово у всіх своїх критичних ситуаціях, проте завжди здобувається на жертви. Відбувається перенос жіночої самопожертви, пожертви свого тіла в сексі на пожертву свого часу, праці, мови і руху синові.

Образ Христофора Колумба цікавий і печально багатий на алюзії. Алюзію святого Христофора, що несе на собі тяжкого, як універсум, неосяжного і відповідно непідйомного Христа. Алюзію Колумба-Голуба, що навідав Маріцу і залишив її з несприйнятим Месією, якого спокійніше здати в інтернат.

Алюзію Христофора Колумба – Колумба, що не змотивував свого внутрішнього монарха, тому не знайде коротшого шляху до своєї вимріяної Індії, яка насправді колиска зрілого демократичного капіталізму, а приречений блукати зацвілими морями, як ірраціональний радянський народ у пустелях буднів.

У пристойний та зрозумілий паттерн раціонального служіння трагічної матері раптом "п’яним Камазом" вривається ірраціональність. Ірраціональність підсвідомого наповнює анти-серафічне тіло Христофора-молодшого бажанням влади. Він прагне вирватися з материнської опіки, однак, боячись, що провінція пошматує як не його самого, то їх зв'язок-пуповину, завбачлива мати ставить ґрати на вікна.

Ірраціональність не знає провини, проте знає передчуття насолоди – і тіло Христофора-молодшого прагне сексу і сенсу (існування). Однак, те, що було добрим і допустимим для його батька, для Молодшого неможливо. Мати переконана, що це завершиться трагедією.

Проте проблема самотності дитини розростається, і мати заманює до нього хорошу і також нещасну дівчинку Катю. Однак, дівчинка також нещасна на всю голову, вірно кохає давно померлого Христофора-Інакшого, і Христофор-Молодший мусить далі нести на горбі небесне склепіння своїх жадань. Невидимий провінційний грецький хор на автентичних лубутенівських котурнах виступає з трагічним приспівом "А Катя дебілу не дала".

Після чого Маріца постачає йому новий медикамент – місцеву жінку-вамп Одарку, яку, як на гріх, скоро по тому забив коханець. І так зникає надія Колумба виплисти з морів маминого лона. Опис фінальної пожертви себе синові, безперечно, пропущено.

Однак нечула провінція не вірить у велику силу материнської любові, яка викупила Сина в його чоловічості і повернула у стан милої маминої дитини. Провінція говорить про інцест.

І на згадку про те хвилі місцевої річечки раптом постають високі й невідпорні, немов начитавшись "Тіней забутих предків", охоплюють маму Маріцу німими пережиттями і забирають за водою.

Суспільний осуд як основний інструмент табу встановлює злочин проти раціональності, і води річки – символ сексуальності та інших тілесних досвідів – поглинають тіло жінки, що замкнуло цикл народження на собі замість того, щоб перейти до наступної після материнства фази розвитку жінки в аграрному суспільстві – змарніння та смерті.

Довершене потопання в природі замість традиційного побиття камінням – прекрасний фінал. Бідолаха Колумб отримує шанс таки спробувати виживати та дізнатися, чи є в нього власне раціо, до того витіснене всеохопною та всеприймаючою материнською любов’ю.

Цинізм доцільного розуму як тюрми бажань та емоцій примирюється з ірраціональною фактичністю тіла. Зигмунд Фройд би співав осанну дуетом з Карен Хорні. Петер Слотердайк би оплакував свою поразку, адже він жодної формули, навіть символьної, для вирішення проблеми внутрішньої еміграції не винайшов.

І жодної непобожної образності немає у виставі Є. Худзика за цим твором. Окреслення в афіші краще пояснює вибір режисера: "вистава М. Матіос", зазначає афіша. З якихось причин режисер зупинився на етапі читки тексту. Актори зачитують текст повісті без змін. Вголос. Просто читають.

Іноді, щоправда, рухаються сценою ящиками від помідорів. В одному помідори символічно зберігаються, хоча їх періодично споживає головний герой. Загалом найбільш ірраціональний момент вистави – консумація стиглих українських помідорів виконавцем ролі обидвох Христофорів (Христофори – Микола Береза).

Буквалістська спроба передати приспівування цитованих в повісті радянських пісень значно програє одному мистецькому кадру – таємничим "візіям" Сергія Петлюка, які були чи не єдиним вдалим сценографічним кроком (окрім безсмертних помідорів).

Тінь фіранки на тлі шафи-без-інцестів одним кадром краще передає атмосферу совка, ніж усі дерев’яні спецефекти разом. Дивовижні чайкоголуби, правда, нав’язують більше до дизайну дитсадків та санаторіїв, ніж до образності Колумба. Жодної колумбарної семіотики не добачив ніхто, навіть Петлюк.

Якщо подивитися на виставу без пошуків позамистецьких підтекстів, очима глядача, який читав цей твір Матіос і заплатив за квиток: чому було зроблено саме такий вибір?

Валентина Щербань, незважаючи на першорядність і самодостатність того факту, що вона є Головою Львівської обласної організації Союзу православних жінок України, є насамперед прекрасною актрисою. І навіть нерухомо зачитуючи текст, Валентина Щербань передає драму материнства, яке не хоче знати меж у самовідданні. До останнього. Очевидно, з огляду на свою посаду, інцестуальні нотки жодним чином пані Валентина не зауважувала.

Інші актори залишаються в тіні материнських крил. Усі молодші й ірраціональніші жіночі партії доручено тоненькій дівчинці в платтячку, білих підколінках і рукавичках (!) нареченої 60-х, загублену в амплуа школярки Маріци і незайманої вдови Каті, що навіть не намагається зобразити подобу провінційної фатальної жінки, щодо якої є характерне окреслення в тексті: "така добра жінка: усім дасть, хто попросить".

А справді – така добра, лагідна зайка її Одарка, вишиває вдома хрестиком, а не … з тим, хто їй до смаку, задля високих ідеалів, як приснопам’ятна Білосніжка з 9 роти Ф. Бондарчука.

Так само не використано акторські можливості того ж Миколи Берези: на початку вистави він передає образ вільного від умовностей хлопця, особистість якого – лише довільні реакції розвинутого чоловічого тіла, а потім йому набридає, і Микола переключається на сонячні й привітні помідори.

Залишається питання: якщо особа любить, коли інші читають їй вголос, стоячи на ящиках, чому не випускати аудіокниги в дерев’яних упаковках? Для чого обирати для інсценізації твір, який не планують інтерпретувати чи, боронь Боже, осмислювати – лише читати вголос?

Тепле тіло тексту – це прекрасно, але ж мислення і самостійний творчий пошук – шлях до зрілості. Навіть така могутня культура, як українські системні культи берегині, не замінюють собою розвитку. Ґрунтовний базис – це прекрасно, та все ж варто спробувати виборсатися від сповитку реітерації і збудувати щось своє, а не локальний "Дубай Проджект" за висловом Єжи Онуха. Щоб показати пустку інтерпретації?

Пустка завжди сумно самоочевидна. З іншого боку, плюс є: можливо, у глядачів виникне бажання читати не лише твори-хедлайнери, оскільки загальнолюдські теми автор з готовими кліше до імені може розкривати сильніше, ніж історичні, навіть якщо напівтаємно від власного comme il faut.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.