Микола Головань: Я не вважаю себе гіршим від Модільяні

Микола Головань: Я не вважаю себе гіршим від Модільяні

Ганна Власюк,  12 серпня 2013

Його дім показують чи не всім гостям Луцька місцеві мешканці як визначну пам’ятку.

У народі він отримав назву «будинку з химерами» за чудернацькі скульптури, що обліплюють його паркан, стіни та дах.

Однак луцькому Праксителю Миколі Голованю така назва не дуже до вподоби – каже, що будинок з химерами – то біля Верховної Ради, бо в парламенті химер вистачає.

У 70-річного митця непроста доля – життя забрало у нього сина, місцева влада досі не дає приватизувати земельну ділянку, на якій вже 33 роки розташований будинок, а спокійному життю заважають сусіди, що люблять пописати скарги на скульптора.

Він, проте, продовжує свою роботу, щодня додаючи щось нове до ансамблю будинку.

Хата-музей

За словами Голованя, будинок на березі річки Стир почав будуватись у 1980-му році – тоді молодий скульптор вже повернувся до Луцька зі Львова після закінчення Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша.

Спочатку випускникові виділили «хрущовку», однак він був сповнений сил та енергії, тож хотів побудувати щось для себе. Після того, як вдосталь попрацював для міста – створив скульптури для парку імені Лесі Українки, влада пішла йому на зустріч і виділила клаптик землі.

«Проект будинку мені зробив друг, архітектор, який зараз вже в кращому світі. Зрештою, все почалося все з рваного і пожмаканого рубля. В мене не було ресурсів, зате був затверджений проект і я помаленьку десь стягував матеріали – десь щось трошечки доробляв – так і стартувало будівництво», – розповідає Головань.

Каже, що багато матеріалів і скульптур крали, проте він не здавався, і поволі посувався в роботі.

Особливо дорогою роботою Головань називає барельєф над входом до будинку, на якому зображений сам скульптор, його дружина і двоє дітей. Він – немов атлант, тримає їх на собі.

Скульптури для будинку Головань діставав різними шляхами – брав ті, що залишались після персональних виставок, робив спеціально, багато в чому допомагав і його син. Вже потім намагався вписати їх в архітектуру і в ландшафт. Лише в одному паркані навколо будинку вмонтовані сотні скульптур.

«Дуже багато допомагав мені син і сам працював – був дуже талановитим. Були щасливі роки, були і трагічні. Втрата сина мене дуже підкосила, але, дякуючи друзям, це пережив. Він зранку пішов з дому, а вечором не повернувся. Але, слава Богу, що він був. Бо ті, хто його знав, були про нього доброї думки. Його друзі роками приходили до мене, допомагали», згадує свого сина скульптор.

Мистецтво і влада

Болісна тема для скульптора – стосунки зі владою, яка, за його словами, «обіцяє багато, а чогось конкретного не робить».

Зокрема, так і не вдалося приватизувати землю під будинком, позаяк він розташований в заповідній зоні. Хоча, за словами Голованя, звівши будівлю, він облагородив місцеве болото.

Інша прикрість – нещодавно кандидатуру скульптора висували на звання почесного громадянина Луцька, однак воно в результаті дісталося іншому.

«Якби вони висували когось одного – а то висунули спочатку мене, а потім ще одного додали. Я не хизуюсь, ніяких знань у мене нема, хоча його хотілося б мати. Але – нехай, вони собі будують дорогі котеджі, купують автомобілі. Їх трошки дратує, те, що я роблю, адже люди приїжджають і ходять сюди – із Санкт-Петербурга, із Москви, із-за кордону», каже скульптор.

Шкодує, що часто зроблені ним для міста роботи нищились – наприклад, ліпнини в кафе, коли приходив новий господар. За це, каже, за кордоном давно була б кримінальна відповідальність.

«Культурі мати справу з владою – дуже некомфортно. Іноді зробиш роботу, а доводиться ходити потім із протягнутою рукою. Тому і намагаюсь співпрацювати із приватним сектором», каже він.

Свого часу Головань разом із сином працював у Москві – брав участь у проекті оздоблення внутрішніх двориків і навіть займав призові місця. Порівнюючи українців із росіянами, робить висновки не на користь перших:

«У Москві я зустрічався з прекрасними людьми, нашим українцям до них далеко. Наші можуть продати не за тисячу целкових, а за пять. Я це вже проходив – траплялись такі інфузорії в колективі. Подібного я пережив дуже багато».

Були у нього конфлікти із сусідами, які скаржилися на «мудрування» скульптора до міськради. Однак в цьому випадку чиновники стали на бік Голованя.

В попередні роки чимало крадіжок і вандалізму чинилось на його подвірї, проте з часом стало менше. Каже, що сьогодні народ став «культурнішим».

Людська увага

Щодня на будинок Голованя приходять подивитись десятки, а то й сотні людей. Скульптор каже, що це дає йому внутрішній спокій і спонукає працювати.

«Навіть в неділю я помолюсь Богові: «Кажу, прости, Господи, але, поки в мене енергія є, я мушу продовжувати», каже він.

За словами митця, він не вимагає грошей за оглядини будинку, не стоїть з протягнутою рукою. Однак іноземці, а іноді й українці самі зголошуються і скидаються на певну оплату.

Маленької пенсії на прожиття митцеві бракує, тому він досі працює з приватними замовниками. Хоча розповідає, що з десяти, які цікавляться роботами, в результаті замовляє щось лише один.

«Вони думають, що можна взяти надувного гномика за сотню гривень, а то ж хочуть і в камені зробити, і щоб добре було, і дешево. А так не буває. Я бував на закордонних пленерах – то там зробив таку маленьку скульптурочку – і можна півроку не працювати. Модільяні робив і за ніч свої роботи – а я себе нижчим не вважаю», розповідає він.

За своє життя Головань виготовив десятки надмогильних памятників – принципово не менше 2 метрів висотою, а також з певною задумкою і філософським контекстом. Замовники говорили йому, що майстерно виконаний памятник полегшував біль від втрати близької людини.

Архітектоніка днів

«Мистецтво саме по собі безмежне. Коли людина працює в будь-якій сфері творчості – любити це одне, але треба ще дуже багато працювати над собою, аби щось нове, «із свіжої роси» дати у мистецтво. Аби не було творчості від покоління до покоління, не було б літератури, скульптури, живопису, музики, на тому тримається світ. Це велич, яка віками тримає», говорить Головань, нагадуючи викладача з університетської кафедри.

Він повсякчас наголошує на тому, що мав добру школу у Львові, часто відвідує місто свого навчання.

«Студенти тоді дуже бідували – в 60-70 – ті роки, зате можливість науки була шикарною. Наука тоді була дуже сильна – як добре спечений чорний хліб», згадує він. – Якщо сьогодні з навчального закладу з курсу випускається 2-3% справжніх художників – це дуже добре».

Скульптора надихає все у повсякденному житті, в тому числі і замовник.

«Він дає гроші і те, чого ти ніколи б не подумав робити – робиться. Хоча іноді трапляються можливості зробити щось для виставки – виключно творче. Якщо ж мене дійсно щось надихає і хочеться зробити – то й робота йде набагато швидше. Коли ти запалюєшся, то і робота йде. Іноді ж буває, що натхнення зникає – але мусиш це робити. У кожного таке є. Коли щиро ставишся до роботи, щось виходить краще, щось – гірше. Але я витримую той стиль, який притаманний мені», розповідає Головань.

Є в нього і свої учні, проте вчить він їх «не з нуля» – радше вказує напрямок, у якому слід рухатись. Намагається нікого не образити, якщо щось не виходить.

«Я все ж таки тримаюся оптимізму – народ приходить, дякує мені. Хоча іноді ставлять дуже дивні питання. Наприклад, один питає: «А чи не страшно вам тут жити?». Я йому відповів єдине: «Коли я душу вклав сюди – не страшно», каже Головань.

фото: Наталя Пахайчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.