Євгеній Безніско

Секрети майстерні Теодозії Бриж

Тереза Абіс,  13 листопада 2013

Чоловік видатної скульпторки Теодозії Бриж – художник Євген Безніско розповів про таємниці її майстерні, про неї саму та поділився історіями про численних видатних друзів подружжя.

Варіанти розпочинають новий проект.

Ми постараємось провести Вас майстернями, кафе, під’їздами та двориками Львова, де збиралися видатні люди, де вони творили, спілкувалися, проводили найшаленіші вечірки.

Де вирувало творче життя і зароджувалися ідеї. У цьому проекті немає питань і відповідей. Це бесіда із довжиною в століття.

Це архів із фотокарток та особистих записів. Але насамперед це історії з вуст очевидців про те, що відбувалося тоді, у цьому просторі.

Розпочинається наш проект розповіддю, мабуть, про найвідомішу з-поміж інших, але водночас таємничу та культову майстерню 60-х років минулого століття видатного скульптора Теодозії Бриж.

Ми почуємо розповіді про Івана Драча, Ірину Вільде та інших відомих друзів подружжя Безнісків-Бриж із вуст чоловіка Фани – художника Євгена Безніска та його другої дружини, екскурсовода майстерні Лесі Безніcко.

У цій майстерні було багато цікавих людей: Андрій Вознесенський, майже всі українські поети того часу, Ліна Костенко, яка була близькою подругою Фани. Драч тут справляв своє невеличке весілля, а Ступка – 50-ти річчя.

 

 

 -------------

 Ось так ми збиралися. Ми знали,  що можуть  бути підслухи. В нас  було що ховати, бо  батько в  Теодозії був надгосподарником      УПА, а вона була зв’язковою,  псевдо –  Маруся.

 Ми мали багато  чого приховувати і  тому тут  ніколи  не було політичних  розмов. Усіх,  хто  приходив до нас,  ми попереджали: "Тільки  давайте  не про політику!".

 

 -------------

Було прочитано дуже багато поезії. Хто не приходив сюди із поетів, обов’язково старався щось своє прочитати.

Це не можна було назвати літературними вечорами,бо збиралися друзі, коли атмосфера майстерні, усюди глина.

Тут не було де присісти. Просто приходили. Завжди була кава. Сюди приходили поговорити, розповісти про свою творчість. 

 

Усе починалося із споминів, а потім переходило до дійсно серйозних розмов. В результаті такої розмови з’явилось багато проектів.Наприклад, пам’ятники князю Святославу, Юрію Дрогобичу (ректору Болонського університету) та пам’ятник-меморіал на Маківці.

 -------------

 Теодозія мала в собі щось таке, якусь    внутрішню "чуйку". Вона бачила людей  наскрізь.

 Наприклад, коли до нас в            майстерню приходила вперше якась    людина і якщо ця людина приходила з    недобрими помислами, то коли ми  прощалися з гостем Фана казала: "Не  приходьте більше сюди". Вона не  грубила, не виганяла людину, але  казала це прямо  в очі. 

 

 

 ------------- 

У нас була книга відгуків, де всі писали побажання, поезію і таке інше. Одного разу, коли до нас прийшов Драч, я попросив його написати щось на згадку. Спершу він обурювався, та все ж написав. Коли він прийшов наступного разу, я процитував йому вірш, а він такий: "Ти знаєш, а й справді непогано!"

Був. Бо не забув. Хотів би далі бути. 

З любов’ю. З ніжністю. Із терпкістю покути.
В майстерні, де світилися мої літа,
Куди лиш пам’ять сива доліта.

                          Іван Драч

"Оце повернувся з майстерні. Фана щось ліпила, Женя малював. Ми майже не розмовляли. А на душі так світло, наче прочитав щось направду гарне".

                          Ігор Сандурський

У майстерні було створено багато віршів. Наприклад, якось перед вечіркою до Фани зайшли Гера Левицька та Микола Петренко. Фана ще ліпила щось, Гера малювала, а от Петренко не мав, що робити.

Фана тоді кинула йому: "Чого снуєшся без діла? Краще напиши мені і Гері вірш!". І Петренко написав два вірша, один з яких опісля був покладений на музику Мирославом Скориком.

Фані Бриж

А я маю такого друга,
Він творить дива для краси:
Заміси мене, скульптуре, вдруге,
Вдруге душі мою заміси.

І зліпи мене – не як людину,
А поривного вільного птаха:
Я над тронами звільна пролину,
Я пролину звільна над птахами!..

А скульптор ліпить, мов творить
Усім безкрилим на зло:
Шукає для крил підпори –
І в глину вганя крило..                                        

Гері Левицькій

Я до тебе прийду, зупинюся в покорі,
Тільки ти не питай, не хвилюй,
Намалюй мені ніч, коли падають зорі,
Намалюй я прошу, намалюй.

Намалюй мені ніч, що зове і шепоче
Найдивніші слова, найпалкіші слова,
В гамі барв піднеси славу тихої ночі,
Що навколо зірки розсіва...

А сама ти яка?
Вечір, день, а чи ранок на серці,
Чи промінь, чи лід?
Намалюй мені ніч, коли зорі багряні
Вирушають у путь, щоб згоріть.
                       

                           Микола Петренко

-------------

Мистецтво повинно примушувати задуматись і якщо в результаті осмислення
йде позитив, нехай воно буде незвичне, розворушуюче! Але коли це пустушка? Коли це просто інсталяція з пустих пляшок, то це не те, що потрібно показувати.

 

Я колись часто спілкувався з Леопольдом Івановичем Левицьким. І от якось я заскочив до нього на декілька хвилин поспілкуватися, а він так став і каже: "Пане Євген, а Ви знаєте на які категорії ділиться сучасне малярство?".  Я кажу: "Та, ні, Леопольд Іванович, не знаю".

Він каже:«Так слухайте! Є живопис, є вижопис і є вжопис! І чомусь саме дві останні категорії в нас зараз котуються!»

-------------

Якось я потрапив на виставку Михайла Добронравова. Там мене дуже привабив один жіночий портрет. Я довго стояв біля нього й дивився.

 

 Аж тут дивлюсь по сходах підіймається  Гера  Левицька – відома художниця, а з нею  якась  невідома особа.

 І коли вона повернулася лицем на  сходовій  клітині, я впізнав жінку з  портрету. З  перших слів ми зрозуміли, що розуміємо один одного без слів.

 

Ми розписалися по знайомству, випили по склянці  вина і  прийшли додому, а там нас чекала ціла  компанія друзів.  Фана повідомила: "Це студент нашого університету і мій  чоловік". Ось таке було  знайомство.

Ми прожили разом 41 рік.

Відео проекту дивитись тут

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.