розгін Євромайдану

Розгін Євромайдану на тілі журналіста Варіантів

Богдан Боровий,  3 грудня 2013

Здавалося, що це кінець. Було відчуття, що меланхолійний та нечисленний Євромайдан на Майдані Незалежності невдовзі вичерпає себе і люди просто розійдуться.

І вони розходилися. Ще у п'ятницю масовка на Майдані Незалежності була настільки великою, що беркутівці та інші птахоподібні органи лише продефілювали повз безладний натовп демонстрантів.

Їх не спровокували вигуки, стукання залізних бочок, тобто явне порушення громадського порядку ультрасами в масках.

Згодом почали зникати ультраси, які, напевне, вирішили, що беркутів вони уже відлякали і тому немає сенсу залишатися на Майдані.

Все менше ставало політиків і людей. Майдан перетворився на фестиваль народної пісні та їдження каші, звареної у таких  польових умовах.

На те, що тут було багато львівських хлопців і дівчат, вказував репертуар цього фестивалю, в якому, принаймні, тричі звучала пісня "Ми – хлопці з Бандершату".

Усі просто забули, що трохи далі є сцена, де щось оголошують та скандують.

Привітну і затишну фестивальну атмосферу біля стели на Майдані Незалежності порушили дивні події.
 
Спочатку якісь люди (організатори) почали демонтовувати звукову апаратуру і тому на запитання "Якого біса?" – була відповідь "Щоб завтра поставити більшу".
 
Згодом на Майдан прибули три спецмашини. Їхні водії говорять про наказ, про зведення йолки та катка. Непідробна міміка одного з них дала чітко зрозуміти, що вони тут надовго.
 
Людина з чуйкою давно б уже пішла кудись на нічліг. Багато так і зробили. Коли на Майдані залишилося фестивалити лише якихось триста людей, то беркутівці вирішили повернутися з Банкової до нашої компанії, аби хоч якось урізноманітнити наш сонний ранковий мітинг.
 
Один з правоохоронців двічі прокричав через мегафон про негайне звільнення майдану. 
 
Але його ніхто не послухав. Ми могли б тоді просто розбігтися. Піти з піднятими над головою руками. Можливо тоді у нас був би шанс, що космонавти продемонструють своє беркутівське милосердя. Але не факт.
 
Це була остання можливість втекти і уникнути побоїща.
 
Друг сказав, що атака беркутівців була цілковитою несподіванкою, оскільки раніше вони теж підходили впритул до монументу, але лише для того, щоб заблокувати каркас ялинки від непередбачуваних євромайданівців.
 
У четвертій ночі погожого суботнього ранку Євромайдан виглядав так: жменька людей, які взялися за руки на підвищенні навколо стели.
 
Через десяток хвилин вже нікому було євромайданити.
 
 
Ми співали "Ще не вмерла Україна". Хтось кричав – "За що?". Хтось скандував взагалі щось несусвітнє – "Міліція з народом".
 
Беркут холоднокровно кинувся в атаку. На монументі було три виходи-сходинки, і найбільше не пощастило тим людям, які стояли саме там. Космонавти не шкодували гумових кийків. Вони дуже старанно провадили свою розчистку території.
 
Чоловік, якого разом зі мною взяли до райвідділку, розповідав, що намагався прикрити і захистити дівчину із закривавленим обличчям, але захисники громадського порядку насильно її вирвали, щоб вже добивати її окремо. 
 
З нашого боку (ближче до Банкової) вони прорвалися буквально за хвилину після наступу. Хтось кинув ідею зробити непробивний ланцюг, але він виявився таким же розірваним, як і євроланцюг від Львова до Перемишля.
 
Усі почали розбігатися. Когось уже пакував беркут, а когось – ще тільки добивали. Беркути кричали "Мы щас вас кончим" і крили триповерховими матами усіх, хто потрапляв їм під руки.
 
Беркутівець зіштовхнув мене з підвищення і я з'їхав вниз по склу. Там вже мене чекав інший беркутівець з кийком напоготові. Мені направду пощастило, що ударів було лише два.
 
Мені направду пощастило, бо мав футболку, сорочку, светр, куртку  та рюкзак, і тому травми були мінімальними та несерйозними. Не було жодного сенсу пручатися.
 
Беркутівець затиснув під мою шию кийок і швиденько провів через дорогу до автозаку. Якийсь хлопець намагався втекти чи чинити спротив, чим викликав ще більший спротив у оскаженілих беркутів. Можливо, це він був серед тих госпіталізованих. 
 
Беркути оперативно повантажили нас у машину, завели в камери, затрамбували – і рушили.
 
Гадаю, що ці камери були призначені для однієї людини, але крім мене, там було ще двоє хлопців. Одному з них (з Вінниці) – довелося стояти, а я, зі ще одним хлопцем зі Львова, сиділи.
 
На тлі гнітючої атмосфери беркутівського автозаку поволі розтікалась паніка. Люди гарячково почали дзвонити своїм знайомим, будити всіх, хто хоча б якось міг допомогти.
 
У кінці машини мовчки лежала дівчина з переламаною ногою, але міліція не реагували на заклики викликати швидку.
 
Хтось кричав, зривав горло, але міліція не чула тих криків. Машина таки довезла всіх до Шевченківського райвідділку.
 
І лише звідти швидка забрала дівчину з переламаною ногою та хлопця з зашитою легенею, який задихався.
 
фото: в автозаку 
 
Хтось кричав, що наша країна відтепер називається Білорусь. Патлатий російськомовний євроактивіст несподівано видав немислиме: "Хто не скаче, той москаль!".
 
Інші почав вигукувати та стрибати разом з ним. Так беркутівський автозак почав розгойдуватись, наче вагон.
 
Міліціонеру не сподобалась такий перформанс і він почав погрожувати, що запустить нам у камеру газу. Усі заспокоїлися.
 
На стелі нашої камери ми наклеїли дві листівки "Усі на Майдан".
 
У автозаку ми провели, напевне, годину-дві, але було відчуття, що там минув цілий місяць. Нарешті нас почали виводити на світ Божий. У райвідділку вже було набагато комфорніше.
 
Заспані міліціонери опитували, записували прізвища та фотографували затриманих. Контингент затриманих був достатньо специфічним.
 
Ніколи б не сказав, що саме ці люди є найбільшими активістами євроінтеграції.
 
Бритоголовий чувак у вузьких спортивних штанями і адідасівській куртці. Непогане обличчя прихильника євроінтеграції, правда? Дуже різні, і, звісно ж, цілком випадкові люди стали найбільш злісними активістами. 
 
До райвідділку прийшли нардепи і юристи. Коли я пішов на допит, то попросив одного з нардепів супроводжувати мене в кабінет.
 
Міліціонер у адідасівській курточці та тітушківській зачісці сфотографував своїм смартфоном мій паспорт. На висловлене обурення нардепа він відповів, що немає ксерокса і так дешевше.
 
Міліціонер з моїх слів написав пояснювальну записку. Я підписав її та пішов назад до актової зали, де кент у погонах двічі фотографував моє обличчя – казав, що фотографує побої.
 
Один хлопець відмовився фотографуватися. Розгублений міліціонер почав бігати за ним по актовій залі, і таки зловив потрібний кадр.
 
Згодом прийшов сам Яценюк, але він був більше заклопотаний своїм смартфоном, аніж долею затриманих.
 
фото: у райвідділку 
 
Ми сиділи і чекали в актовій залі райвідділку. Згодом прийшли люди, які представилися юристами. Вони розповіли нам, що згідно закону ми вже можемо йти, оскільки вже минуло три години з часу затримання.
 
Я йшов коридорами райвідділку, навколо стояли міліціонери, але я все ще не міг повірити, що можу просто піти звідти після всіх цих подій.
 
Міліціонери нічого не казали і нічого не робили. Так несподівано я зупинився перед турнікетом. Вуйко-юрист побачивши мій ступор перед турнікетом допоміг мені вийти на
волю.
 
Надворі нас чекали журналісти і небайдужі громадяни України різного віку. Вони почали вітати усіх, хто залишав райвідділок, а одна дівчина сказала – "Герої". 
 
P.S. Моє прізвище у списку затриманих, яких доставили у Шевченківський райвідділок міліції Києва.
 
      

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.