Євромайдан як може наближає прихід Ери Милосердя.
Тієї величної миті, коли злодій сидітиме у тюрмі. У нещодавніх скандалах Руслани та Фаріон присутній той посполито галицький момент, що невідомо, кого ж більше шкода. Можливо, що Руслану на самісінькому дні своєї музичної кар'єри? Її навіть варто пошкодувати за те, як прогнозовано їй дали натішитись перемогою у Битві хорів – цій млявій тіні невиразного Євробачення.
Чи варто більше стенати над атентатами Фаріон на самісінькому дні її політичної кар'єри? Політика потребує жертв, а тим більше політика, що має врятувати світ. А оскільки Руслану вже й так канонізували образом майданної великомучениці, то ця історія буде про Фаріон.
Декілька років тому. Перехрестя Галицької та Староєврейської. Вечірня година. Лагідне сонце втішає закоханих вічним літом. Навіть спина зажуреного Христа на каплиці Боїмів тече молоком та медом. Христос серцем (чутливо зверненим до місця цієї події) чує усі негаразди та радості. Праворуч на Староєврейській зверху все охороняють леви.
Христос також лев. Він також завжди зверху. І Він також єврей. Ліворуч на Староєврейській зверху усіх захищають маскарони. Христос також людина. Він також фантастична істота. І Він також тварина (див. леви на Староєврейській, чит. Хроніки Нарнії та Об'явлення Св. Івана Богослова (5.5) – "Ось Лев, що з племени Юдиного, корень Давидів, переміг так, що може розгорнути книгу і зламати сім печаток її").
Вечірнє сонце залило та затопило саме це місце цього міста своєю благодаттю. Старі кам'яниці від такої розлитої слави хиталися акварельністю кольорів та обволікались тінями живої води. Схоже, що люди не йшли, а пливли занурені в особливий стан розчуленості. Здається, що саме у ту мить люди взагалі були малопомітними. Їх мало і вони розмиті останнім сонцем. Звичайно, що хтось можливо ще плив паралельними вулицями. Цього не видно, але це помітно.
Мабуть, тільки вузенькі вулички ще здатні приховувати зустріч з дивом, можливість пророкувати про цю зустріч десь за рогом столітньої тісняви. Враження від заходу сонця було більше схоже на ворожіння про щось химерне та ефемерне. Вечірня прохолода та синява незабарної близькості ночі провокували до розпускання рук, отого відвічного прагнення розправлення крил, зацькованих нудним життям і кліматом.
Вечірнє світло відчувалось руками, колихалось павутиною і схоже, що заколисувалось тривкою м'якістю павутини. Хотілось не лише доторкнутись і побачити, а, можливо, й відчути та прозріти. Кам'яниця Шольц-Вольфовичів на Катедральній крізь товщу води видається дном. Катедра ліворуч – печерою, гротом, вертепом розбійників.
Тому так зітхаючи й присів Ісус на каплиці Боїмів. Він дивиться не на північ через північний захід. Він дивиться вниз, на самісіньке дно, туди куди йому незабаром потрібно буде спускатись – у ту вирву холодних, північних чорториїв. Цей Христос має бути перевернутим, як і личить Христу Святого Івана від Хреста про якого сповіщали усі пророки.
Глибше Катедри може бути тільки Ратуша. Цей осередок зла та джерело різноманітної гидоти. Ратуша – це корок, пробка, яку лише варто вийняти, підняти у повітря, і усі негаразди Львова змиються водою у Полтву. До речі, чому й досі немає ванних корків у вигляді Ратуші на туристичних стендах? Поки Львів відкритий для світу необхідно невпинно опрацьовувати такий сегмент туристичних дрібничок.
Короткозорий розфокус плавився вечірнім сонцем. Плавився, плив і парив. Нагрівалась тільки бруківка, що так ледве помітно гуділа святковим дроном, наче це один з альбомів Stars of the Lid. Наростання тріумфального моменту та затяжна кульмінація вагались у виборі між двома альбомами: "The Tired Sounds of Stars of the Lid" (2001) та "And Their Refinement of the Decline" (2007).
Коли перевага остаточно схилилась до останнього, то вагання перекинулось на вибір між трьома треками: "Dungtitled (In A Major)", "Dopamine Clouds Over Craven Cottage" та "December Hunting for Vegetarian Fuckface". Остаточно вагання зупинились тільки на урочому дроні ангельського хору на велич Творця з книги Йова та запитаннями "де ти був, коли".
Отож остаточна диспозиція перед пришестям Фаріон десь така. Галицька 13. Продуктовий магазинчик на куті. Тепер тут який псевдо-британський гриль-хаус, а навпроти – піца шматочками.
Фаріон на крилах весни та закрилках літа влітає у продуктовий міні-маркет. Темно-синя сукенка з білим горошком приємно пасує її фігурі. Тоненький ремінчик на талії вдало її підкреслює. Хоча, можливо, ремінчика і не було. Зате був годинник на руці, що змійкою підкреслював усе те, що мав би підкреслювати підперезаний ремінчик на талії, якби він був. Хоча, здається, він (ремінчик) й був, а не було, певне, годинника. Імпозантність кавалера Фаріон затінювала всі його фізіологічні подробиці, а тому детального опису цього пана тут не буде.
У ту історичну мить Фаріон цвіла бруньками, була відкрита на зустріч прохолоді вечірнього сонця, вона була створена для любові, її обличчя випромінювало красу і на ньому не було жодних слідів політики. Вона була схожа на свобідну птаху з тією щирою та приємною посмішкою, яку кожен, хто хоч раз був у стінах львівської Ратуші, бачив на обличчі її привітної та мудрої дочки Софії.
Одна-єдина сходинка у міні-маркеті також вагалась в амбівалентності цієї ситуації. Ось тут вона так люб'язно підпрацьовувала підсилювачем піднесення тіла Фаріон на п'єдестал її небесного вознесіння. А ось тут, все та ж сходинка, пожвавлювала, зворушувала, виструнчувала та наближала її вигини до земного життя.
Над усім панував темно-синій колір її плаття. Плаття кольору чорниці, але не черниці. Плаття невловного кольору десь між Powder Blue та Midnight Blue, де багато чого було від фасонів 60-х років минулого століття, коли люди вдягались значно краще, ніж тепер. Над усім витав королівський колір її неба та білий цвіт її чистоти.
У феміністичних студіях є теорія Люсі Іригаре про те, що істерія – це пародія на чоловічі побажання щодо жіночої поведінки у цьому чоловічому світі. Парсуну Фаріон у цьому жорстокому і патріархальному світі переважно асоціюють з істерією та неадекватністю. Усі від неї чекають чогось такого і вона вже змушена виконувати чужі бажання, але ніхто ж не думає, що ж думає сама Фаріон про себе ось таку? Можливо, що весь цей театральний надрив – це її протест супроти неврівноваженості однозначної радикальності.
Можливо, що увесь цей маскарад не настільки вже й радий накинутій кимось масці, моделі поведінки. Її тіло філологині чинить фізичний спротив такій диктатурі чоловічого прагнення панування над усім, що рухається. Український парламент (політика) – це цвинтар для усього жіночого і тому ота несамовитість Фаріон – це її (а не чиєсь) нестримне бажання бути завжди живою, завжди потрібною, а не поюзаною, як є зараз. Бажання бути господаркою свого, богомданого життя, а не останньою рабинею в тенетах цього прабатьківського світу, яку завжди підозрюють у зв'язках з Дияволом, Сатаною і Люцифером.
Хіба слова пророка Ісаї (14. 12-15) адресовані лише Люциферові: "Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: "Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймусь понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому!" Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!"
Зрозуміло, що у Львові достатньо слабенька богословська школа, але не побачити там також і Адама – це також якась своєрідна неадекватність (розумова). Хіба не чоловік (Адам) є Богом (менше) і Дияволом (більше) цього несправедливого та патерналістичного світу?
Тому автор, як непохитний прихильник сексуально-ліберального фемінізму, просить Олега Тягнибока відпустити Ірину Фаріон на свободу та не тримати її душу у скурвлених путах політики й прямого галицького віджиму. Можливо, що саме зараз настав час продемонструвати світові (і не тільки Тягнибокові, а й всім, всім, всім) дотримання усіх європейських стандартів, усіх заповітів європейського гуманізму, європейської духовності та європейського милосердя.
І поки усі українці розважають над дотриманням європейських цінностей, то для Ірини Фаріон звучить європейський хіт гурту Mikromusic "Takiego Chlopaka".