Сергій Радкевич: Свої роботи я не можу сакральним мистецтвом назвати
Про творчість Сергія частіше пишуть французи і росіяни, високо оцінюють його роботи відомі європейські куратори та художники.
Його у нас часто називають вуличним художником, але творчість Сергія далеко не стріт-артом обмежується.
Він має диплом Львівської академії мистецтв, є лауреатом премії Pinchuk Art Centre, бере участь у фестивалях сучасного мистецтва.
Працює також у жанрах живопису, графіки, інсталяції.
Цього разу Сергій Радкевич розказує про свої найсвіжіші роботи, присвячені пам’яті жертв Майдану, про український стріт-арт, про українське актуальне мистецтво і свої розчарування, про суть сакрального мистецтва, про те, що значить бути християнином і не тільки.
Сергію, ти відреагував на політичні події в Україні і представив у Дзизі роботу Упокій, присвячену пам’яті загиблим на Грушевського, але кажуть будуть й інші роботи на цю теми?
Я також намалював роботу, присвячену Нігояну, там зображено його обличчя, воно стилізовано до іконописної техніки. На днях планую розпочати роботу, присвячену Вербицькому.
Нігояна я зобразив у підземеллях. Він вірменин, хоч в Україні народився, але у мене цей народ асоціюється зі скелями.
Я також старався кольористику вірменську зберегти – блакитний, охристий колір, золото, як вони люблять.
Роботу, присвячену Вербицькому, я хочу на даху намалювати, щоб проглядався Львів, щоб місто і ці образи в повітрі зависали.
А насправді, я цю ідею частково розробляв до цього всього, що відбулося. Я ще влітку створив серію графічних робіт, на аркушах формату А4 кульковою ручкою малював цілі, агресивні лінії, які «розстрілював».
Це коли імпресія внутрішня, замкнута у образ, силует фігури розривається. Щось схоже, як у Лучіо Фонтана, коли він прорізав свої полотна.
Що Тебе тоді спонукало до таких робіт?
Найперше, мене зачепила проблема агресії до християнства, яка зараз існує як у Європі, так і в Україні.
Має бути толерантність, хоча мені це слово не подобається, взагалі такого немає бути, має бути звичайне розуміння речей.
Також згадав, що на Українському зрізі презентував роботу, яка називається Вірменські фрески: Трійця.
У цьому проекті Трійця вписувалась у силует, який я бачив на надгробному камені у вірмен. У роботі Упокій я зобразив цей силует зеленою лінією.
Агресія до душі, до тіла – для мене це щось найнезрозуміліше. Ця ціль – свідомо придумана для того, щоб поцілити, вбити. Тут йдеться про агресію до собі подібних, найсвятішого, що є.
Я помітила, що Святі у тебе завжди сумні, навіть Святий Миколай. Чому так?
Я рефлексую від себе. Ніхто немає патенту на Христа, це особисте відображення. Це аскетичність, строгість і водночас сум.
Для мене надмірна радість, як і надмірна агресія, розпач – певне емоційне збудження і це не є добре.
А така строгість у моїх малюнках, бо я є трохи строгий і воно так відображається, я й намагаюсь цього досягти.
Я чомусь не бачу Миколая, який посміхається, він є добрий, але не посміхається чомусь.
Його використовують у комерції, для збагачення, це абсурдність, така сама як День святого Валентина, який зараз буде.
Давай все спочатку, про захоплення стріт-артом, про шлях до того, що ти твориш сьогодні, зокрема релігійна тематика не відразу була присутня у малюнках?
Все починалось дуже класично. Я захопився графіті культурою, це вже була друга чи третя хвиля в Україні.
До речі, найперше стріт-арт почав розвиватись у Західній Україні – у Луцьку, Тернополі, Львові. Я сам з Луцька.
І так я попав під цю молодіжну тенденцію, тим більше у художній школі вчився. Спочатку були легальні і нелегальні роботи, навіть транспорт розмальовували.
А потім я поступив в Академію мистецтв на факультет монументального живопису, а там трохи заставляють думати.
Я згодом побачив у шрифтах, які я малював, егоїстичну прославу. У цих шрифтах переважно зображується назва команди, або твій нік.
Писати всюди свій нікнейм чи назву команди – це абсурд. Мітити територію – це не актуально, бо вона тобі не належить.
У Нью-Йорку хіп-хоп зароджувався і це була розмітка територій, а зараз цього немає, це симулякри.
Частково переломним моментом було те, що я працював при розписі храму у Львові.
І тоді все поєдналось – вивчення монументального живопису, розпис храму і вуличне мистецтво.
Спочатку були умовні фрагменти, позиції рук, які мають у собі певні знаки, а далі почали проростати образи, фігури, все наче само з’являлось.
Якою була перша робота на сакральну тематику?
Я все це розмежовую. Для мене сакральне це те, що у межах храму і освячене. Свої роботи сакральним мистецтвом я не можу назвати.
Я їх називаю соціологічними зображеннями, які виходять за межі храму.
Вони виходять на вулицю до людей, несучи знак святого, чи певної події, але це розписи на релігійну тему, а не ікони чи сакральне мистецтво.
Не так багато художників, які виносять релігійну тематику на вулиці, які реакції зазвичай на твої роботи?
У Поповичах мою роботу замалювали, місцевий священик був проти. У межах фестивалю Форт-місія, я малював Святих Косму і Дам’яна, бо по календарю тоді було їхнє свято.
Але священик цього не знав, він був дуже агресивним і цю роботу таки замалювали. Хоча нам дозволили спочатку, а потім почалися такі мульки, як зараз в країні.
Але це єдиний випадок, здебільшого позитивно реагують на мої роботі. Те, що я роблю, це не є знущанням над образом, тут взагалі ніякої агресії, якщо взяти скільки є ранньохристиянських робіт на скелях, будь-де.
Розкажи про важливість простору для тебе. Бо твої роботи не тільки на вулицях, не тільки в галереях, а й у місцях, де рідко люди проходять.
У мене є три основні принципи у підході до роботи. Я малював євангелістів і мені важлива була територіальна розмежованість – схід, захід. Чотири сторони світу, чотири сторони розп’яття.
Є також у мене прив’язка до часу. За цей рік я планую зробити серію з 364 графічних робіт – кожного дня по одному святому намалювати.
Це дуже важка робота, але це для мене упокорення, медитація і праця над собою, коли ти працюєш, ти зростаєш.
Я також працював над серією графічних робіт Календар Святих, вона частково зроблена, є робіт 10-15.
Я відкриваю календар і відразу фіксую на вулиці Святого, чий день відзначають. Якщо немає можливості вибору місця, то є можливість вибору дня.
Також є роботи, які несуть певну знаковість, коли не важливий день, простір, а дистанція з глядачем і спілкування.
Я малював зображення Спаса Нерукотворного в горах, там одиниці людей проходять. Навіть з моїх друзів ніхто не бачив цю роботу наживо.
Але там були люди, які збирали чорниці і я уявляю, коли ти збираєш ягоди, виходиш і бачиш цю картину, це відбувається секундний контакт. Вже неважливо, що далі буде. Якраз такі місця для мене є дуже цікаві.
Як доля твоїх робіт зазвичай, чи часто вони залишаються?
Я переконався, що не хочу малювати у легальних місцях, наприклад біля Парку культури. Там був фестиваль графіті, мене запросили і я намалював гріб Господній.
Тоді навіть чиновники міської ради були в шоці, але потім заохочували ще малювати. Через місяць хтось обличчя зіпсував, то я прийшов і підмалював.
Згодом я вирішив малювати у місцях закинутих. Ці роботи часом залишаються, а часом самі зникають, простір їх забирає і це дуже круто для вуличного мистецтва.
Простір починає їх поглинати і вони стають одним цілим. Воно не стає ні дисонансом, ні агресією.
Я недавно малював Нігояна в підвалах, де є уже серія моїх робіт, це вже умовна галерея. Всі мої друзі знають про це місце, там навіть було французьке телебачення.
Розкажи про цього француза, який зняв фільм в Україні про стріт-арт і де назвав тебе одним з трьох найкращих українських художників у цьому напрямку.
Дуже дивна вийшла ситуація. Він мав приїхати в Росію і знімати фільм про російських художників.
Стріт-арт – це своє середовище, де є свої мафії, свої угрупування, хтось з кимось дружить, хтось не дружить, є міжнародні сайти, які висвітлюють, що відбувається цікавого, наприклад, є відомий російський сайт – Codered.
Але один з перших у світі сайтів, присвячених вуличному мистецтву – Ekosystem, який створив французький вуличний художник, у нього десь 20-25 років стажу.
Йому надсилають роботи, а він вибирає, що публікувати. Я надсилав йому свої роботи і він їх виставляв.
Потім у відомому французькому журналі теж стаття про мене з’явилась. Мені сказали, що це дуже консервативне видання, де дуже рідко з’являються подібні матеріали, особливо про вуличне мистецтво.
І так цей француз Жульєн Маллан дізнався про мої роботи. Він у результаті вибрав трьох українських художників і приїхав сюди, щоб зняти про нас фільм.
Росіяни обурювались через це. А цьому французові російська графіті сцена здалася європеїзованою, а от українська більш зацікавила.
Він вибрав крім мене для свого проекту Інтересні казки з Києва і ще одного художника з Севастополя.
Жульєн, коли приїхав сюди, то знімав наш фестиваль BLACK CIRCLE. Це щорічний міжнародний фестиваль.
Він щороку змінює локацію, ми його організовуємо на зруйнованих територіях, попередні фестивалі відбувались у Яремче, Шешорах, на Полорині Руні.
Це арт-пікнік, 30-40 людей з наметами приїжджають на 3-5 днів в якусь місцевість. Ми маємо загальний бюджет тільки на їжу і на фарбу.
Це окрема спільнота, ми малюємо, спілкуємось. У Європі такого немає і художники зацікавлені сюди приїжджати навіть за свої кошти.
Стріт-арт переважно асоціюється з урбаністичною культурою, як ти визначаєш для себе все це мистецтво, яке твориш?
Називаю це публічним мистецтвом. Місто має інформаційне перенасичення, тут багато реклами, написів, якщо старе місто – зайва фактура, тому роботи намальовані у просторі цього міста стають частиною шуму.
У якомусь випадку це добре, але коли тобі важливий месидж чи контакт з глядачем, то вихід –поїхати у чистий простір, де ти контактуєш з тим простором і твоя ідея прочитується.
А зробити щось таке у місті, щоб воно прочиталось, вирізнялось зі всього інформаційного потоку?
Я до міської влади звертаюсь, щоб зробити розписи фасадів. Ясно, що стереотип не зруйнуєш, але хочеться і є ідея розмалювати кілька фасадів і зробити з цього історію. Але для цього потрібне розуміння, кошти.
Якщо говорити про стріт-арт загалом, то що Тобі важливе як глядачеві?
Не всім потрібні концепції. Я взагалі не люблю слова концепція. Для мене важлива ідеологія, ідея, чим ти живеш.
От треба концепцію, люди сідають і придумують концепцію, бо треба щось мудре написати. Може інколи концепції непотрібно.
Чи є та віддача глядачів, про яку Ти говориш?
Для мене реакція є дуже важливою. Звичайно, я не хочу шокувати, як це є часто в актуальному мистецтві, я цього не переслідую, тим більше у таких тематиках, які я обираю.
Жвава дискусія дуже часто відбувається, хтось не розуміє чогось, а є люди, які побачили мої роботи і почали шукати щось нове у своїй творчості.
Був випадок, коли польський художник, який працює у сфері класичного іконопису вирішив з новими формами попрацювати після наших дискусій.
А що для Тебе бути християнином?
Для мене важливий момент цілісності особистості, мені не подобається, коли люди всюди інші – на роботі одні, вдома інші, з друзями інший портрет вдягають.
Ця гра в комплекси свої мені дуже дивна. Намагаюсь бути цільним у цьому всьому.
Якщо ти християнин, то маєш намагатись цього дотримуватись. Бути толерантним до всіх, проявляти любов до всіх – це дуже важко.
Без церкви ніяк. Дуже важливі для мене самі літургії, і східні, і західні. Я стараюсь в неділю чи інший день зайти до церкви.
І також це є твоя пожертва, щоб зайвий раз не провалятися, за комп’ютером не просидіти, ти йдеш і розумієш, що жертвуєш, але я це не роблю з якоюсь важкістю, це мене не заганяє в рамки чи маніпулює мною.
Що надихає на роботу?
Стараюсь більше слухати. Для мене найважливіше – тиша, це може наївно звучати, але в такі моменти більше відкривається розуміння всього, що навколо.
Я стараюсь більш наукові речі читати, Катехизм, навіть з археології праці. В інтернеті багато цікавої інформації.
У середовищі українського актуального мистецтва ти також присутній. Участь у бієнале сучасного мистецтва, київські виставки, Арсенале, Український зріз. Чи комфортно тобі у цьому?
Насправді я трохи у ньому розчарувався. Це середовище є трохи обмежене, модифіковане, за штучними законами живе.
Або дуже часто піднімаються зумисне актуальні теми, щоб ставати популярним, чи бути шокуючим, чи епатажним.
Зараз спостерігається тенденція – бути відомим, щоб у тебе вкладали гроші і мати прибуток з того. Або мати слово у цьому середовищі.
Хоча сучасне мистецтво дало поштовх до нового погляду. Почали мислити не в межах полотна, а трохи ширше. Пластика тіла, перформанс, інвайрентмент-мистецтво з’явилось. Просто потрібен розумний відбір.
Премія PinchukArt-Centre щось змінила у Твоєму житті?
Коли я отримав премію, то після цього намагався брати участь у різних проектах, але зрозумів, що настільки розпорошуюсь, підлаштовуюсь під ці системи, що втрачаю себе.
Для мене це було незвично і незрозуміло, чому мені дали цю премію і чому Олафур Еліассон сказав, що моя робота заслуговує на перше місце. Це дуже цікавий мені художник.
Потім було Арсенале-2012. Я надіслав кілька ескізів, мені написали, що я цікавий їм як художник і вони хочуть приїхати і поспілкуватись зі мною.
У Pinchuk Art-Centre також європейці були зацікавлені мною у першу чергу. Їм це сподобалось і це було дивно.
За кордоном є Твої роботи?
Моя ікона зараз знаходиться у Ватикані, у Соборі Св. Петра.
Було 75-ліття перенесення мощів Йосафата Концевича, він з Волині, як і я. Це один з перших уніатів. До мене звернулись знайомі священики намалювати ікону.
Я пояснив, що я не копіюю ікони, а малюю свої. Через тиждень чи два мені хтось надіслав відео, що моя ікона у Римі, у рамці і під склом, над самими мощами Йосафата Концевича. Це зовсім інше відчуття, коли бачиш свою роботу у такому просторі.
Чи часто малюєш ікони?
Я намагаюсь віднайти себе в цьому, не хочу копіювати. Ікона і образ сама по собі – предмет сакральний.
Я б хотів відфільтрувати свою техніку, відчуваю, що я себе ще не повністю у цьому знайшов себе. Кількісно робити також не хочеться ікони. І я їх дарую здебільшого.
фото робіт Сергія Радкевича: facebook.com/sergiy.radkevich