Петро Порошенко

Ода пороховій бочці

олександр ковальчук,  13 травня 2014

Навіть без прізвища головного алилуйника вже за кілометр було зрозуміло про кого буде українська мова та література.

Інформаційні збори ініціаторів створення Громадської ініціативи "За обрання Президента України у першому турі виборів" виявились найсмішнішою ознакою сьогоднішнього дня, особливо після комічності вчорашніх бабусь Сех та їх ідейних істеричок з Автономного опору.

Якось так замріяно сталось, що саме життя винесло Петра Порошенка найкращим кандидатом у президенти України. Саме його світлу постать величають громадські ініціатори у Прес-клубі, хоча трохи дивно, що такий гармонійний у своїй одностайності захід чомусь не відбувається у Порохівці, оскільки це б стало живим свідчення того, що не тільки глас народний хоче Порошенка, але й сам наш Господь Бог, триєдиний у своїх іпостасях.

У величальних славнях присутніх мистців, спортсменів, науковців та бізнесменів чути не просто мову, звуки чи словникові холодини. В одах їхньої радості чути труд, піт, і муки – чути чуття єдиної родини. Чути сектою Садового, хоча, звичайно, що Мирона Маркевича там до останнього часу ніхто не помічав.

Садовий на Різдво так самодзвонно і так ніжнотонно сколядувався з Порошенком, що відтоді усі прихильники найкращого мера на планеті Земля (Андрія Садового) лише те і роблять, що ходять закосичені квітами-перлами від однієї думки про майбутнє президентство Петра Олексійовича.

Вони перламутровим сміхом вірять, запашним плачем вірять, що Петро Олексійович нарешті відкриє їм двері в Європу так, як це колись зробив інший Петро Олексійович – Романов. Львівські одарі Порошенка ніби роблять усе енгармонійно. В авангарді таранної алилуї усе зачинає поетично-футбольна команда, щоб вже згодом з кущів вистрибнув бізнес, тобто Рущишин.

Але усі арфи-арфами псує банальний людський чинник. Не може, ніяк не може недосконала людська природа досягнути і головне втриматись в ідеальний параметрах свого адораційного благодійника, як про це нам заповідав сам Ісус Христос.

Ігор Калинець, з вершин та низин, обвіяв Петра Порошенка парнасним єлеєм. Відразу розповів легенду, міф про те, як минулої осені особисто зустрів Порошенка і власноручно заповів йому у серце благу думку про майбутнє президентство. А вже згодом, якось так сталось, що саме життя, без жодного зовнішнього втручання вищих сил, винесло його (Порошенка) у найкращі кандидати. Щоб не бути однослівним голослівцем Калинець закликав на електоральну поміч гарних, розумних, а головне – ввічливих людей, які збираються у львівській кав'ярні та також підтримують Петра Порошенка.

Порошенко є бажаним у мистецько-наукових колах Львова і ніхто навіть не сумнівається, що ці мистецько-наукові кола віддавна мають рацію у такій відданій пенетрації. Калинець божественним перстом вказує на те, що вибір впав на Порошенка і тому інші кандидати повинні зійти з дистанції і не стояти у нього на роздоріжжі. Схоже, що у львівських алилуйників Порошенка мораторій на вживання прізвища Тимошенко. Вона натяковий евфемізм. Суперниця, яка стає суперницею, замість того щоб бути соратницею усіма своїми ратицями.

Згодом Рущишин наполягатиме на тому, що лише Порошенко є кандидатом з 21 століття, оскільки вміє домовлятись зі всіма заради стратегічної мети, але хіба не середовище галицької інтелігенції є розплідником отого вірусного замовчування, уникання (а отже, і неіснування) небажаної їм особи?

Калинець коронує Порошенка на трон його меценатними розкопками могили Данила Галицького. Ця асоціація доброї волі проста, як непересічні паралелі. Був король Данило Галицький – буде король Петро Порошенківський.

Сьогодні львівські сурмачі відмінюють прізвище Порошенка у всіх відмінках: і Петро Порошенко, і Петра Порошенка, і Петру Порошенку, і Петра Порошенка, і Петром Порошенком, і Петрові Порошенкові. Так велемовно Порошенко знаходить себе у славному минулому, щоб плавно утвердитись у не менш величному майбутті, де правди сила ніким звойована ще не була.

І тільки Мирон Маркевич чомусь страждає святим мучеником Севастіяном на цій учті ввічливих людей. Йому якось ніяково і ніяк. Не зовсім зрозуміло навіщо він підписався на таку пургу. Хіба що він трошки схожий на Петра Порошенка. Маркевич – неприкаянний на цій окаянній дефіляді. Він трохи не розуміє куди він попав і навіщо йому ці гантелі. Йому тут одному спекотно. Небагатослівний Маркевич більше працює внутрішньою мімікою, хоча назовні вважає, що Порошенко – єдиний кандидат за якого треба голосувати.

Щось тут не так. Повітря напружене докорами сумління. Тому так часто тут опускають голову у думи. Повітря тремтить сваволею совісті. І значить, що не все втрачено.

Маркевич відшутковується на запитання, де б у його команді грав Порошенко. Маркевич вважає, що центральним нападником, але добре знає, що це те ж саме, що перевести Папу Гуйє у напи, а Девіча – у ліберо. Навіть Жажа не був таким форвардом таранного типу. І не має у Порошенка геніальної техніки Саши Рикуна, який також мав проблеми з вагою.

Поки усім соромно, слово намагається взяти відомий львівець Роман Шуст. Шуст закликає прислухались до внутрішнього голосу, до совісті, яка говорить, що Порошенко точно стане президентом у першому турі. Шуст намагається жартами витіснити докори сумління, що розлились ленінською оболонню, але їх вистачає лише на декілька секунд та й доленосне рішення майорить відповідальністю.

Шуст розкидається латинськими принципами рівності. Шуст пропонує усім іншим кандидатам стати над собою і пропустити вперед форварда Порошенка. Морально вбитись заради кандидатури Порошенка, якщо буквально вдуматись у сенс фразеологізму "стати над собою". Шуст дуже просить. Шуст просить так, ніби просить народну артистку СРСР Аллу Костянтинівну Тарасову прочитати уривки із "Анни Кареніної". Шуст просить і уклінно припадає, бо глас народний вимагає. Народ хоче Порошенка. Всі хочуть Порошенка. Бікси хочуть Порошенка. І, можливо, що навіть деякі хлопчики хочуть Порошенка.

Шуст просить, але першим знімає мораторій з невживання прізвища та ініціалів Тимошенко. Він усіх запевняє, що кампанія Порошенка відбувається на позитиві і цим нагадує збірну команду КВК Краснодарського краю. Логічно, що уся кампанія Тимошенко відбувається на негативі і цим вона нагадує Ксяну з аніме Хіяо Міязакі Навсікая з Долини Вітрів.

Поки докори сумління вовтузяться навколо сусуватарісами з Тоторо стає зрозуміло, що найбільш слабкою ланкою одарів Порошенка є Софія Федина. У неї фарбові брови та інфантильні прикраси на шиї. Вона псує своєю недоладною присутністю усю гармонію Порошенка. Усі його його прекрасні запахи та аромати. Що робить ця дівчинка-подія, ця Пінкі Пай у нашому Понівілі?

Але навіть гіперактивна Федина підчіплює вірус провини і починає виправдовуватись героїнею Світлани Світличної, що вони самі сюди прийшли, що їх ніхто не зібрав.

Федина згадує про революцію, але за словами Павла Тичини, революцією від неї, як од нерівного гнотика, тільки чадить. Насамкінець Федина остаточно поплутали рамси і запропонувала забанити бажання Тимошенко робити третю революцію, якщо вона програє вибори. Де Федина і де Тимошенко.

Нарешті з кущів клавішами вистрибує бізнес, тобто Ярослав Рущишин. Бізнес, тобто Рущишин, також хвилюється моральними принципами у собі та на небі. Він закушує язика і прикушує губи. Хвилювання Рущишина має минулу історію, бо він навіть порізався коли голився. Бізнесмен Рущишин згадує нудну лекцію Баумана на яку вафлились усі місцеві псевдо-інтелектуали.

Рущишин називає усіх українських політиків – політиками минулого, 20 століття. І лише Порошенко – політик майбутнього, політик 21 століття, де думка одна, а тисячі рук. Політик, який виховає сміливих богатирів на заздрість закордонній силі злоязикій. Багаторукий аргумент у Рущишина також один – головна ознака політика 21 століття – це вміння домовлятись та поступатись своїми інтересами заради вищої, стратегічної мети. Але на цьому спічі Рущишин щось конкретно налажав, бо яке вміння домовлятись може бути у середовищі галицької інтелігенції, яка лише вміє непомічати неприємних їм персонажів. Про який футуризм чеше Рущишин у цій компанії допотопних персонажів?

Звичайно, що варто лишити осторонь шанованого Маркевича, який має перспективи відпочити і знову очолити який футбольний клуб. Щось дуже несумлінне відчувається у психології цих титанів землі, які без шелесту, без грому, без овацій виходять в нас на трудовую путь: комуністичної стрімкої праці. Щось не так у цьому одностайному єдиномислії.

Відео з адорації Порошенка місцевими одаристами.

А щоб львівським одаристам Порошенка не було так сумно, то для них звучить безсмертний хіт The Intruders "I'll Always Love My Mama" з невмирущим рефреном "I'll always love my Mama, She's my favorite girl". Але не в оригінальній версії (6:36) з альбому "Save the Children" (1973), а у фантастичному реміксі (9:47) Тома Мултона, бо така любов може існувати лише у такому пролонгованому варіанті непереможного щастя.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.