Остап Голяка

Остап Голяка: Усі мої проекти несуть користь людству

Тереза Абіс,  21 травня 2014

Винахідник Остап Голяка розповідає про ґаджетові надра інноваційних технологій Львова.

Вісімнадцятирічного нано-розробника можна зустріти в приміщенні Бетаплейсу.

Приїхавши місяць тому із рідного міста Тернополя, він оcелився поблизу Залізничного вокзалу – у коворкінг-центрі Betaplace.

У цій пеленальній ідей львівських стартаперів він проводить чимало часу вивчаючи недоліки освітлення львівських вулиць, організації хакатонів та розробки нано-пластирів.

Розкажи детальніше про Свої винаходи. Я знаю, що Ти розробляєш нано-пластир.

Так, я займаюся розробкою, проте до завершення ще далеко. Це ніби звичайний пластир, який ще й дозволяє знімати життєво важливі показники.

Людина наклеює його на руку і він вимірює пульс, тиск, температуру, біг, спалені калорії.

А на якому етапі розробка і чи довго ще чекати до завершення?

У сирому варіанті в нас є прототип, що має досить потворний вигляд, проте це робоча версія над якою я працюю.

Знаю, що Ти також розробив ліхтарі, які економлять енергію?

Проект Illumatica ми збираємося представити на хакатоні у Betaplace. Цей проект існує з серпня і формально, це проект зеленого освітлення.

Ліхтарі працюють наступним чином – певний датчик, що реагує на рух людей, машин, велосипедів, через звук включає, або виключає освітлення на вулиці. Це потрібно для того, щоб лампи не світились цілу ніч, а лише 20% часу.

Схожі ліхтарі освітлюють під’їзди.

Там дуже недосконала технологія, що працює тільки тоді, коли людина не рухається, стоїть під певним кутом. Там багато нюансів. У +40 воно не працює і в –20 також, що за наших умов буває доволі часто.

Мій датчик, формально, працює як людський слух. Три мікрофони фільтрують всі шуми: вітер чи дощ, наприклад.

Завдяки цьому можна точно розпізнати хто йшов вулицею – дівчина на каблуках, хлопець на шкіряній підошві, чи бабця в тапочках.

Звучить це так, ніби "великий брат стежить за всіма нами", але насправді – це дуже точний механізм.



Ким Ти працюєш в Betaplace?

У нас є така  професія – doing all the staff, різнороб. В Betaplace я роблю все від прибирання до розробки складних систем освітлення і нано-пластирів. Основної функції, як такої, у мене немає.

Ти приходиш і створюєш якісь проекти. Illumatiсa я почав робити до того, як дізнався про Betaplace.

У серпні я приїхав до Львова на конференцію, де мене і знайшов Антон (засновник Betaplace). Так я потрапив сюди.

Вони розповіли мені, як тут все круто і сказали: "чувак приїжджай до нас!" Але тоді я щось поморозився, про що згодом дуже шкодував. Переїхав сюди лише місяць тому.

З того часу робота просунулася кілометровими кроками. За місяць було зроблено досить багато у чотирьох різних проектах.

Ти сам займаєшся розробкою?

Умовно кажучи у нас є команда, але над проектами всі працюють дуже розкидано.



Вам хтось дає замовлення на проекти?

Ні. Є конкретна проблема над якою б’ються дуже багато людей. Тим не менше, наразі, у нас є  лише один конкурент у світі – нідерландці, які розробляють технології схожі на ті, що у нас в під’їздах. Через це я люблю їх критикувати.

Варто визнати, що у 2012 році, коли у них розпочалась роботу над розробкою, вони могли одразу піти у щось нове і крутіше, але вони вирішили робити якомога простіше.

У них влили мільярдні фінансування, але за два роки вони лише обновили кілька постів у твіттері, змінили логотип компанії і зробили приємну презентацію. Якогось конкретного пілотного проекту і результатів вони не досягли.

Замовлень, як таких, не має, але є потреби. Я спілкувався з людьми в Львівській міській раді, в УКУ і вони кажуть, що ми робимо круту річ, і що вона дуже потрібна. Якщо можна зекономити 80% на електроенергії, то варто це робити.

Тобто міська рада не проти співпраці?

Вона дуже зацікавлена. Щоправда, на трохи дивних умовах.

На яких дивних?

Як завжди, вони хочуть зробити все з мінімальними затратами і з максимальним виграшем для себе.

Ми говорили про це, навіть ходили в ЖЕК щодо можливостей встановлення. Там нам сказали, що це все круто і вже сьогодні хотіли їх встановлювати, але вони трохи не усвідомлюють масштаб робіт та інвестицій, які нам потрібно підняти.

Колись я керувався думкою, що потрібно підняти інвестиції, а зараз виходить так, що грошей багато, а часу немає. Фізично, для того щоб зробити механізм, що працює, потрібно ще два тижні.

Зараз ми маємо мінімально працюючий прототип.

Багато команд займаються таким в Україні?

На жаль, чи на щастя – більше ніхто. З одного боку це приємно, але відсутність конкуренції – це теж погано. Наразі, з того, що я знаю, таким в Україні ніхто не займається.

Енергетична тема дуже слабо розвинена. Зараз розробляють багато цікавих, але не корисних речей. Проте рух все одно йде.

Раніше працювали тільки над програмами, а тепер люди розуміють, що треба робити щось жорстке і потрібне, а не тільки котиків у фейсбуці.

Цікавою є Твоя думка щодо Big Idea? Вони хоч трохи просувають українські стартапи?

Дуже круто, що є такий краудфаундінг, але до закордонного рівня, такого, щоб можна було підняти, як мінімум сто тисяч, так як це зробив Petcube, то нам ще досить далеко.

Але круто, що є якийсь початок і помітно, що люди зацікавлені у цьому. Є певна маса людей, які можуть собі дозволити покласти на рахунок стартапу від сто до тисячі гривень. Це смішні суми, однак...

Betaplace створювали зі схожою метою?

Я безпосередньо не причетний до створення Бетаплейсу, але наскільки я знаю він був створений, як коворкінг-центр. Сюди можуть прийти люди, щоб орендувати приміщення для роботи.

Є також, ті, хто працюють командою на якесь благо, якщо не людства, то мінімум Львова.



Ти вперше переїхав жити в інше місто?

Я жив у різних містах і вже змінив чотири місця проживання. Жив біля Трускавця, біля Львова, біля Тернополя і в самому Тернополі.

Я до цього ставлюсь дуже просто – став, переїхав і все. Я набагато менш залежний від речей, ніж мої родичі. Я не страждаю ностальгією.

Ти не матеріаліст?

Я люблю, коли є можливість гарно поїсти. Люблю готувати, відповідно мені подобається, коли я можу дозволити собі купити добрі продукти, приємно провести час.

Але бентлі, мерседес і хата на 20 кімнат мені не потрібні. Є певний рівень комфорту, який я хочу собі забезпечити.

Чим Ти займався в Тернополі?

Був баристою, ким завгодно, тільки не тим, чим зараз займаюсь.

А коли і як в голову прийшла ідея зайнятись стартапами?

Насправді я цим займаюсь з раннього дитинства. Десь приблизно з 3 класу. Я думаю, що класно було б зробити щось своє, що принесло б мені прибуток, якесь моральне задоволення від того, що це комусь потрібно.

Про стартапи я дізнався у дев'ятому класі, коли вирішив зайнятись програмуванням. До цього часу я навіть не знав, як це все називається. Потім почали виникати всілякі бізнес-процеси, були трохи ілюзорні мрії.

Проте відбулась певна еволюція і потрохи я дійшов до того стану у якому знаходжусь зараз – знаю, що мені потрібно і як цього досягнути. Я йду досить широкими кроками і сподіваюсь, що все буде окей.

А щодо того, як приходять думки – то гуляєш містом, немає чим зайнятись і в голову приходять різні приємні ідеї. Хоча у Львові їх приходить значно більше.

Для середньостатистичної людини важко зрозуміти механізм придумування добрих ідей.

Гуляєш містом, дивишся – ліхтарі. Думаєш: "погано, що вони світяться цілу ніч, потрібно, якось це оптимізувати".

Я собі відразу в голові склав механізм, як це має функціонувати і за сорок хвилин, поки йшов вулицею, все склалось до купи. Прийшов додому, записав і почав робити. За два місяці були вже перші прототипи, які працювали досить погано, але працювали. З ними я приїхав сюди і все почалось.

Для тебе це перш за все романтичні спонукання змінити світ чи прибуткова діяльність?

Всі мої проекти несуть якусь користь людству, але й не без того, щоб і собі принести якусь матеріально вигоду.

Раніше я думав: "давайте працювати, щоб змінити світ", але потім, коли стикаєшся із жорсткою реальністю магазинів, ринків, оренд квартир, то розумієш, що є певний рівень комфорту на якому тобі хочеться знаходитись і для цього потрібні певні кошти.

Тому починаєш підлаштовувати бізнес-модель проекту так, щоб вона могла приносити прибуток, щоб задовільнив твої потреби.

Загалом, Ти можеш назвати це прибутковою діяльністю?

Це суперприбуткова діяльність. В Україні є шість-сім компаній, що вийшли з маленьких офісів і їх купив Google за 50 мільйонів доларів.

У нас є такий вираз на фірмі "давайте заробляти інстаграмодолари" – це від мільярда і більше. Ми орієнтуємось не на прибуток "відкупи – продай". Ми робимо якісну річ, що має і коштувати відповідно. Ми не продаємо її людям, ми продаємо державі, яка може собі це дозволити.

Україна може собі дозволити такі ліхтарі, бо ж насправді вартість цих пристроїв копійчана у порівнянні з тим, скільки вони загалом тратять на освітлення.

Є відмазки, типу "нам це невигідно", але якщо хочеться позбавитись залежності від російського газу, або будь-якої енергетичної залежності, то потрібно зменшувати використання ресурсів.

Ми можемо багатьом допомогти у цьому.

Зараз набагато легше реалізувати свою ідею, ніж, наприклад, років десять тому?

Як і раніше, потрібна робота, команда, навички. Раніше не те, що було складно, було важче достукатись до людей. Зараз доступ до інвесторів і бізнес-ангелів набагато простіший, ніж колись.

Якщо у 2005 році можна було лише мріяти, щоб поговорити з міністром фінансів України, то зараз – пішов і поговорив. Якщо потрібно, можна вийти на всіх. І звісно, що розвиток інтернету відіграв важливу роль. 

А які ще проекти Ви розробляєте?

Ще є проекти щодо зелених аеропонічних фермах та крутій домашній автоматизації.

Ці ферми мають спіральні конструкції на яких дуже швидко та ефективно можна вирощувати різноманітні овочі. Наприклад, такі, які формально не можуть рости в Україні.

Конструкція спланована так, що на одному квадратному метрі можна вирощувати двісті кілограм салату. Ферма спроектована так, щоб вона могла стояти на дахах, де є велика площа: заводи, торгові центри. І ферма повністю ізольована від зовнішнього середовища.

Рослини на таких фермах будуть рости в контрольованих умовах, завдяки яким можна буде з впевненістю сказати, що це екологічно чисті рослини без ГМО та будь-яких хімікатів.

Так можна буде вирощувати приправи, ягоди. Навіть картоплю можна, хоча це нерентабельно.

А щодо домашньої автоматизації, то ми зараз розробляємо ніби звичайну розетку, якою можна вмикати та вимикати електричні прилади у будинку, вимірювати споживання електроенергії.

Увесь сенс у тому, що вдома не загаджуються радіоканали. Ми не використовуємо bluetooth і wi-fi, як інші компанії.

Думаєш в Україні люди зацікавляться таким?

Усе залежить від вартості. Я не сказав, що ми першочергово орієнтуємось з проектами на Україну. Illumatica – це пілотний проект для Львова.

З пластирями все трохи інакше. Проблема в тому, що українські люди ходять до лікаря тільки тоді, коли вже біда. Закордоном більше розвинена культура слідкувати за собою і закономірно, що купівельна спроможність в них більша.

Пластир, звісно, не буде мегадорогим. Він буде коштувати в районі п'яти доларів. За таку річ – це, реально, копійки.

Та я все ж сумніваюся, що хтось із країн СНД, з нашою культурою, захотів би міряти собі пульс.

Але так стається, що всі хороші спеціалісти втікають за кордон, а українці залишаються з тим, що було. То як тоді повинна змінитись наша ментальність, якщо в Україні не особливо розвиваються інноваційні технології?

Я не збираюсь втікати за кордон. Я хочу жити в Україні.

І в той же час працювати для іноземців.

Ми намагаємось просувати це тут, але якщо не вийде, то... Не можна примусити людей купувати те, що вони не хочуть.

Як змінити свідомість українців?

Відзвезти всіх на три місяці в Європу. Тоді б вони зрозуміли, що можна жити краще. Але, звісно, це нереально.

Що ще Ти б хотів змінити у Львові?

Корки, освітлення – це проблеми кожного міста і у цьому плюс їх вирішення – інновацію можна застосовувати, як у Львові, так і у Берліні. Усі проблеми, що властиві великим містам є тут.

Конкретних зауважень до Львова я не маю. Місто як місто, просто гарніше, ніж інші, зі старими будинками. Це круто. 

Єдине, що люди тут менше посміхаються, менше дякують, ніж, наприклад у Тернополі. Ті ж продавці у магазинах не настільки привітні.

Як рідні ставляться до Твоєї діяльності?

Вони розкидані по всьому світу і ми досить мало спілкуємось Мама – закордоном, а з татом я спілкуюся раз в рік на китайську пасху.

З сестрою ніби спілкуюсь. Коли приїжджаю в Тернопіль, то ми можемо зустрітись з нею на годинку, випити пива, поговорити. А такої конкретної прив’язаності до рідних немає.

Та все ж вони знають, чим Ти займаєшся.

Моя сестра художниця. У мене вся сім’я архітекторів і це виглядає так: "о, круто, щось ти там робиш, все добре". Але так, щоб я в деталях розповідав про свою діяльність – то такого немає.

Щоб прояснити людям те, чим я займаюсь, доводиться потратити багато часу. Як результат, люди починають радити йти вагони розвантажувати, бо це корисніше.

Люди з покоління моїх батьків народилися в ті часи, коли така праця особливо не цінувалась. Вони ніби архітектори, творчі люди, але є, так як є. Для них це несерйозне заняття.

Хоча, насправді посередній програміст отримує досить непогану зарплату.

Що для тебе геніальність?

Не можу назвати точне визначення геніальності. Все вже придумано дві тисячі років тому. Я б не сказав, що наразі можна створити щось геніальне. Це просто покращення вже існуючого.

Будь-яка річ, яку ми робимо – вже була кимось придумана, а ми лише покращуємо. Наприклад, пластир – цього ще ніхто не робив, це нано-технології, це суперскладно, але це важко назвати геніальним рішенням.

Геній – це, мабуть, та людина, яка зможе змінити свідомість людей на краще без жодного примусу і зброї.

А я просто роблю те, що мені подобається. Якщо дехто вважає це передовим, то це приємно.

Якщо це нова річ, такого ще ніхто не зробив і я не просто повторюю інструкції з форумів, тоді це круто, мені це подобається.

Що б Ти порадив людині, яка розуміє, що у неї в голові генеруються якісь ідеї і хоче пробитись, але не знає з чого почати?

Треба, як мінімум, презентувати свою ідею, їздити на конференції та знайомитись з людьми. У реальності стається так, що якщо в тебе добрі нахили, то ти знайдеш їм якесь застосування.

Якщо у тебе велике коло спілкування, то серед знайомих, в будь-якому випадку, знайдеться хтось, хто знає якогось крутого підприємця, або людину, яка працює в технічній сфері.

Тим більше, що зараз дуже просто знайти будь-кого – варто лише полазити на форумах.

Якщо ти їздиш безкоштовними конференціями, де можеш розповісти про свій проект, то отримуєш якийсь певний фідбек від підприємців і юзерів. Головне, це розповідати про себе. Це завжди працювало і буде працювати.

А через нет можна вийти на потрібну людину?

Завжди все можливо. Там є мільйон інвесторів. Треба лише їм сподобатись. Але в них такий підхід, що поки тебе не знайдуть, доти вони в тебе не інвестують. Все життя – це презентація себе, потрібно вдосконалюватись.

Пішовши цим шляхом я потрапив у Betaplace. Я їздив на всі можливі конференції та хакатони в Україні. Приїжджав, спілкувався і знову їхав.

Яким ти бачиш Львів за декілька років?

З рівними тротуарами, акуратною бруківкою, привітними людьми, чистими вулицями. Дуже дратує, коли люди викидають сміття просто з вікна.

Сподіваюсь, що п'ять років усе зміниться на краще.

фото: з архіву Остапа Голяка

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.