Друг познайомив мене з дівчиною-журналісткою, що брала участь в Євромайдані. Політичні переселенці не відрізняються від інших.
Також довго шукають помешкання, яке зможуть собі дозволити, виясняють питання з банками і поліклініками – куди їм звертатися, якщо їх не реєструють офіційно за адресою проживання?
Ця дівчина пише статті, куди може, якось перебивається. Планує навчатися у Львові. Має нестандартні погляди на деякі питання, які мене шокують часом. Загалом приємна ерудована людина.
Ще одна політична переселенка – дружина мого друга. Це романтична історія. Дівчина ця думала на початку минулого року, що виходить заміж за людину зі стабільним життям і постійною працею в Донецьку. Він громадський активіст, дуже свідомий українець, і вона розділила його переконання.
Далі був донецький Євромайдан.
Перед народженням їх першої дитини у грудні 2013 року виявилося, що вийшла за, так би мовити, українського декабриста. Дитині було пару тижнів, коли вони втекли до іншої країни.
Через кілька місяців звідти – до Львова, періодично подорожують до Києва. Протягом мандрів вона перенесла три операції. Настрій у неї врівноважений, спокійний. Надзвичайно приємна співрозмовниця, уважна і делікатна.
Виглядає загалом, що це ознака багатьох людей, які вже усвідомили і прийняли втрати та незворотні зміни свого життя. Бурхлива поведінка властива перехідному періоду, коли усвідомлення змін ще неповне, здається, що одна особа може повпливати на геополітичні процеси.
Якщо подивитися на переселенців з точки зору невідворотності змін нашого суспільства – непозитивних змін – можна побачити відголоски війни, яка уже почалася для них.
Одним словом, якось не пощастило мені на проблемних переселенців. Питаю знайомих, хто мав травматичний досвід контакту з донецькими. Особисто ніхто, але всі чули історію про двох чоловіків, яким купили квиток до Вінниці після прочитання їх приватного листування на фейсбуці.
Для балансу, колега оповіла мені історію про переселенців, які її нервують. Нервують зверхньою поведінкою і тим, що отримують те, що не так легко може отримати здібна львівська дитина – місце в елітній школі.
Наївна мама-переселенка усім хвалиться: "Мы беженцы, и поэтому нас взяли в самую лучшую школу".
Ця жінка не усвідомлює дві речі: що вона стає своїм донецьким черевиком на улюблену мозоль галичан – скляну стелю, яка відділяє класичних галичан від нуворишів; і що за гроші, які вона має з собою, їй доведеться жити довше, ніж зараз здається.
І "лучшую школу" вона не так довго потягне. Але нормалізує самооцінку, намагаючись зробити своє неусвідомлене нещастя хоч би трохи рожевим і гламурним, як в рекламі.
Якщо вилучити емоції, то історії переселенців практично ідентичні. Вони опинилися у вихорі геополітичних змін, який зруйнував наш попередній світ назавжди. Хтось уже прийняв це, хтось – ні. Різниця одразу помітна.
Хтось іще намагається жити новодонбаськими цінностями показухи і матеріального багатства, насаджувані там останніми роками. Хтось уже прийняв невідворотне, і вираз їх облич змінився на відчужений від навколишньої ситуації, заглиблений у себе.
Про початкову мету аналізувати підґрунтя негативних суспільних настроїв я давно забула.
Я дивлюся на списки багатодітних родин переселенців, що живуть у Львові – зараз більше 100. Багато родин зі слов’янськими прізвищами повертаються до Криму – немає грошей, немає перспектив. Є багато перешкод.
Пояснюючи, чому потрібно заповнити папірчики на отримання допомоги, складаючи ці "пакети гігієнічних засобів" з розрахунку на кількість осіб, я думаю про 6,7 мільйонів населення Донецької і Луганської областей.
Про зруйноване життя цих мільйонів. Про розірвані родинні і дружні зв’язки між громадянами України. Про ненависть, яка охоплює усі групи населення незалежно від їх політичних поглядів.
І не розумію, яким чином можна вважати, що в Україні не відбулося гуманітарної катастрофи?
А дебати про політику люди ведуть тільки якщо є з ким сперечатися. А так – то можна відволікти людину на те, що вона дійсно знає напевне – її досвід вимушеного утікача, який втратив свій світ і може втратити свій дім.