Поддубный

Поддубный

олександр ковальчук,  11 серпня 2014

Соціалізація російського фореста гампа, тобто вкраїнського іванушкі-дурачка.

У новому фільмі режисера фільму Наша Russia. Яйца судьбы легендарний борець Іван Піддубний є усім, усім, усім, але тільки не собою і це трохи дивно для стрічки, де головний наголос стоїть на тому, що вдавати того, ким ти не є насправді – рівноцінно втраті себе, своєї душі.

У такій апофатиці режисера Гліба Орлова Піддубний трохи є Форестом Гампом, який біжить, трохи є Роккі Бальбоа, який переможно піднімає руки, трохи є Пеппі Довгоюпанчохою, яка перемагає здорованя і навіть трохи є дерев'яним Буратіно, який бунтує проти нелюдських методів праці Карабаса-Барабаса у цирку.

Навіть коли Піддубний пливе додому і сім годин під зливою чекатиме на зустріч з Батьківщиною, то він вже не є легендарним Іваном Піддубним, а пам'ятником легендарному Іванові Піддубному.

Флешбеки і флешфорварди у фільмі Орлова постійно блимають, наче американські гірки, постійно скачуть туди-сюди і тому ця гіпнотизуюча проповідь простих (і тому святих) істин інколи може довести до блювання у цьому атракціоні приколів за прикладом Піратів Карибського моря.

Цих галопів по Європах ніхто навіть не приховує і навіть не стидається. Відсталість тут позиціонується як Інакшість з великої букви. Затурканість як – екзотика, як туристичний бренд (як Львів).

Приклади наслідування під час соціалізації – це закономірне явище, тим більше, коли юродивого Піддубного заставляють уподібнюватись до достатньо фрікуватих персонажів (окрім, Роккі).

Російська (українська ?) відсталість у фільмі Поддубный постає ледве не ідеалом справжньої фрікуватості, прикладом особливої брендовості, оригінальності, справжньості, і навіть щирості.

Природність протиставляється репресивним умовностям цивілізації. Батьківщина так протиставляється ворожій чужині, що ти один супроти всіх усіх, навіть не зважаючи на переважаючу кількість цих усіх.

Ти маніакально один проти всіх і таке доведення ситуації до абсурду більше нагадує биття головою об стіну.

Таке відокремлення від світу і є цирком – особливою концентрацією фріків усілякої масті.

У цьому ворожому світі усі західні люди проти неповороткого чужинця Піддубного і лише одиниці, тобто фрікуваті персонажі – за.

Так тренером Піддубного стає чудовий французький актор Дені Лаван, який постійно грає якихось відморожених персонажів, якщо не збоченців, то бомжів. У новелі Лео Каракса у фільмі Tokyo він грає Гівенце, містера Гівенце. Щось подібне було й в останньому фільмі Каракса Holy Motors.

Піддубний в Орлова намагається розірвати старовинне прокляття Пєлєвіна: "Кто не хочет работать клоуном у пидарасов, будет работать пидарасом у клоунов" і вирішує просто зникнути у небутті, бо усім подобатись, це більше парафія баб та педерастів, аніж справжніх чоловіків та запорізьких козаків.

Однак, незважаючи на увесь апологетичний градус страшної російської Інакшості, у тих епізодах фільму, де натякається на невловиму тінь Тіма Бертона, Орлову банально не вистачає хворості на усю голову.

Не вистачає мінімальної крейзанутості й тому його Поддубный – це пародія на щось велике і на великого Піддубного, зокрема.

Сентиментальний лубок Орлова – це довгий і нудний перелік гріхів капіталізму (цього породження Заходу) проти щирої слов'янської душі.

Уся мелодрама цього фільму у тому, що Європа нас не любить (ну й нах її, йопта). "Хочу жить в месте не похожем на Европу. Европу? Да ну её в жопу!" – співає Паша Воля у своєму найбільшому хіті "Все будет офигенно".

В Орлова Піддубний римується з духовний і тому тут стільки православних заповітів від мами, іконок та натільних хрестиків на богатирських грудях.

Іван майже не посміхається і не може плакати. Він, наче сам Христос у цій юдолі плачів та випробувань.

Коли він нарешті перемагає французького покидька з його нечесними прийомами та купленими суддями, то камера фіксується на його кривавих ранах (від паризьких бандюків напереродні), на його стигматах.

Він мученик і коли він перемагає, то божественне світло падає на нього з гори та преображує його на іконографічну інсталяцію.

Він перемагає через біль, через страждання, через не можу і це дурнувата звичка пострадянського футболу – не кайфувати від гри, а мучитись, обрізатись першим пасом і знову забирати м'яч, щоб відразу його віддати противнику.

Піддубний не хоче піддаватись, не хоче грати за нечесними правилами. Він не хоче лягати під француза, бо це загроза втратити себе, свою душу, свою духовність.

Він наївний, наче дитина. Він останній з могікан у цьому жорстокому світі. Він богообраний як і увесь святий російський народ.

І якщо своїх, рідних, пройдисвітів він ще якось скрутить в курдупель, то бізнесові піндоси, які хотіли купити його душу, точно кинуть (хоча усі гроші так й залишаться на його рахунку).

Але у тій, чужій Америці, де він бігає фріком по Нью-Йорку і де навіть пісні рідної не має з ким заспівати, його також врятують свої, рідні росіяни.

Тільки вони допоможуть йому своїми лептами під просвітлену (космічну) музику, схоже, зо зі Смішариків.

Але такі принципи Піддубного у виконанні артиста Пореченкова більше смішні, аніж страшні. Там, де має бути смішно – не смішно, а смішно там, де не має бути смішно (за задумом режисера).

Безпощадний пролетарський бунт проти лицемірного буржуїна з маніфестом простого вантажника більше нагадує Кавказьку полонянку з її іронією над системою, ніж щось святоотцівське.

Великий артист Олександр Михайлов (Мужики, Любов і голуби) тут не грає, а більше мучиться з тими козацькими вусами у стилі лубкової педерастії, як на ортодоксальне село в Полтавській губернії.

Уся ця фантасмагорія схожа на мешап, де деякі персонажі вирізані та вставлені з іншої епохи і тому вони, наче клоуни в чужій.

Технічний бік фільму на більш-менш адекватному рівні, але зараз цим нікого не здивуєш. Показовим тут може бути проліт камери над віадуком з подальшим загляданням комариком-гвідоном у вікно потяга, типу, й ми так можемо.

От тільки комп'ютерна графіка NY дещо фігова, схоже, що Boardwalk Empire їх ще нічому поки що не навчив.

А так Орлов відіграє усі потрібні тренди і не забуває нікого та нічого: ні жадібних євреїв, ні тупих америкосів.

Влада також заохочена двома позитивними образками.

Провінційна і дещо недалека – милостиво говорить своє тверде слово на захист трудового народу.

У суперечці російських еліт над культурою затурканого Івана, як представника високодуховної нації перед обличчям цивілізованого світу, де актор, який колись грав пеніса, що втік від свого носія-стриптизера, а тепер грає канібала у Game of Thrones, говорить, що "Піддубний – це живе втілення сили російського народу", останнє слово належить великому князю.

Великий князь розумний, іронічний та парадоксальний, як Путін та непоіменований, наче Бог.

Тому саме від нього іде, чи не найголовніший меседж в історії ДНР та ЛНР: "Когда начинается война, избави Бог, мы обращаемся к народу. Нас меньше все беспокоит происхождение и манеры тех, кто защищает Россию".

Не забув Орлов і про бабу – цю головну глядачку сентиментальних лубків та феміністичну споглядачку за гендерною нерівністю у масовій культурі.

Тільки баба здатна привідкрити його інтровертність, що дивиться на світ вовком. Тільки баба знає, що комунікація та сімейні цінності – це найбільша сила. Тільки вперта баба може подолати його шок від нечесної європейської гри, коли він ледве не став овочем, своєю милосердною душею.

Вилікувати його та його пудовий фалічний символ, що чомусь не стояв, а постійно падав і саме так стає зрозуміло, що любов-акробатка – це найбільш вдалий символ фільму.

Тут можна докотитись до висновку, що проста російська баба розумніша українського феномена, але це лише війна статей.

Іван Піддубний – святий і тому тут можуть бути лише цнотливі натяки на секс (хоча якщо дівчинка акробатка, то там таке можна було замутити, що ого-го).

Івана Піддубний – чоловік з усіма його патріархальними обмеженнями.

Вона вчить його культурі зав'язувати краватки, а він її за перса лапає, наче це дині, хоча там насправді більше апельсини. Вона вчить його французької, а він під ковдрою руки розпускає.

І як це парадоксально не звучить, але інколи відсталість Івана від життя робить його справжнім революціонером.

У романтичному Парижі Піддубний Орлова заходить туди, куди заходити можуть лише кобіти – у бутик жіночої білизни. Так він стає буревісником емансипації, феміністом, прости Господи.

Але й після такого розриву шаблону Піддубний Орлова продовжує наївно лапати за цицьки продавчиню, щоб показати розмір своєї акробатки (хоча які там у француженок цицьки, навіть не апельсинки, а так, якісь сливочки).

Тут варто помітити, як інтимно Іван тримається за рідні російські перса і як утилітарно він стискає чужі французькі груди.

Присутні з ним у цю незабутню мить росіяни так бояться звинувачень у педерастичності, що смішним є те, як вони це вайлувато роблять, а не те, як комедійно цього бояться.

Щодо заборони Мінкультом Нищука цього фільму з малоросійським феноменом, то звичний образ українця, як дещо відсталого селюка простежується і в Місці зустрічі змінити не можна, і в Холодному літі 53.

Україна Орлова – це традиційна етнографічна реконструкція, де клоуни можуть кричати: "Ех малорусские дурачки несите ваши пятачки".

У фільмі лунають дві пісні: одна українська, а інша російськомовна про Украйну авторства Гребінки.

Остання нерозбірливо проспівана п'яними голосами у якихось дивних вишиванках та з рекламною естетикою Первака, що намагається затесатись поміж весільних персонажів мульфільму Жив-був пес.

Коли французькі журналісти питаються у Піддубного звідкіля він є, то він відповідає, що з Запоріжжя, з козаків. Але перекладач, актор, який колись грав пеніса, що втік від свого носія-стриптизера, а тепер грає канібала Game of Thrones, транслейтить, що Піддубний с юга России.

Запорізький козак є відомим брендом для французів і тому вихід Піддубного так й оголошують – російський ведмідь та запорізький козак.

З іншим українофобстом у цьому дитячому фільмі якось не дуже.

Хоча Антихрист Трієра – це також букварик.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.