Мирослав Ягода

Мирослав Ягода: Я створив свій світ і я щасливий

Андрій Бондаренко,  21 серпня 2014

Законсервований у підвалі митець-відлюдник на сонячному світлі виявився класичним народним талантом-самородком, який шанує батьків і традиції.

Відомий львівський художник, анфан-терібль тутешнього мистецького андерграунду, вперше за останні шість років вийшов в люди.

Переступити через свою відлюдькуватість Мирослав Ягода вирішив заради благої справи – допомогти українським солдатам.

Саме така мета благодійної виставки-продажу, яка нещодавно відкрилася у Дзизі.

На виставці експонується дванадцять картин Ягоди різних періодів.

Кілька полотен уже знайшли своїх покупців, хоча ціна як для Львова немала – від тисячі доларів.

Виручені кошти передадуть на потреби поранених вояків.

Анахорет від мистецтва

Мирослав Ягода – патріарх львівської художньої сцени, представник ще радянського богемного Львова, один з тих небагатьох олдових митців, які не змінили ні місця проживання, ні діяльності, ні способу життя.

Бізнес, менеджмент, само-піар для нього залишаються абсолютно чужими словами, він ще досі мешкає у старому підвалі-майстерні, де час від часу приймає делегації своїх палких шанувальників з Польщі чи Австрії.

У західних країнах роботи Ягоди отримують захоплені оцінки та виставляються у модних галереях, але митець не особливо цим переймається.

Він взагалі мало чим переймається – окрім творчості.

Примружена психоделія

На офіційне відкриття своєї виставки Ягода не потрапив, оскільки перебував у запої.

Втім, за кілька днів зібрався, вбрався у народну сорочку та відвідав Дзигу, аби поспілкуватися з пресою та друзями. Про митця ходить багато різних чуток і були побоювання зустріти такого собі бородатого алкаша-неадеквата.

Однак, побачений в стінах галереї Ягода виявився вічливою, приязною людиною, з коректними манерами та напрочуд правильною українською мовою. Після глибшого спілкування перед Варіантами постав дуже цікавий, сильний духом чоловік з оригінальним світоглядом, який, незважаючи на деякі радикальні висловлювання, намагається чинити лише добро.

А завдяки розмові у присутності його матері Віри Петрівни склалося враження, що Мирослав не випадково пережив практично весь львівський андергаунд 80-х років, оскільки він сильний насамперед своїми коренями.

Недаремно, Ягода називає свою пивницю-майстерню храмом, що не дуже співвідноситься з класичним уявленням про тусовочні майстерні львівських буремних вісімдесятих. Те ж саме можна сказати про авторську манеру та образи художнього письма митця.

Закосмічна дивність та м'ясна відкритість його полотен вписані в якесь прямо таки пасторальне символічне середовище, десь на горизонті споріднене з народним примітивізмом.

Провалюючись у чергову прірву сутінкового бачення, Ягода ніколи не втрачає і суто земного, побутового настрою, такого собі незворушного селянського примруження, мовляв, "і таке буває, так то є на цьому світі".

Розмова з Мирославом Ягодою

Виловивши художника у галереї, Варіанти поспілкувалися з ним за гальбою квасу, залучивши до розмови Юрка Вовкогона, прес-секретаря МО "Дзига".

Виставка-продаж ваших картин організована з метою допомоги нашим солдатам на Сході. Як ви сприймаєте події на Донбасі?

Це бойня, страшна бойня. Русский большой народ. Вони завжди так робили і будуть робити, це бестія, яку не зупиниш, мабуть. Це стара практика, це імперіалізм. Як було так і залишилося. Але я думаю все щасливо закінчиться, я песиміст сам по натурі, але я оптимістичний песиміст.

Тому що у нас є герої, яких все більше і більше стає в АТО. Чим ми на Галичині можемо допомогти? Тут ми маємо докласти багато зусиль.

Просто так Україну не відпустять. По-перше вона має потенціал не лише духовний, а також енергетичний потенціал. Земля, працюють люди. А Росія – це та сама "Біла гвардія". Нічого незмінилося.

Ви читали “Білу гвардію” Булгакова?

Читав. Але Булгаков для мене нецікавий. Мені цікавий Коцюбинський, якого надрукували лише три томи, а він написав тридцять.

Знаєте такого філософа Тейяра де Шардена? Це мій улюблений філософ. Він чітко розставляє всі крапки. А для мене Бог то крапка. Я живу сам у пивниці. Умови завжди були дуже погані.  Я вже тридцять років прожив у пивниці. Я вже нічого не хочу. Ні від України, ні від кого.

Я завжди був незалежний. І стремління було до волі і до самодостатньості. Вона тяжко дається, дуже тяжко, коли людина живе сама. Але в мене ніколи було ніяких бажань одружуватися.

Тобто, мистецтво для вас це все?

Я пишу поезію, пишу драматургію, живопис і графіку.

Розкажіть про свою драматургію.

Ось там внизу сидить жінка, яка ставила режисуру моєї п’єси в театрі ім.Заньковецької, можете підійти до неї. Один раз була моя п’єса в театрі Заньковецького. На початку 2000-х, коли ше у нас стремління було якесь.

Про що п’єса?

Художник розмовляє з мольбертом. І жінка – якби примара чи натурщиця, хто його знає. Отакі діалоги, дії. Про пустку, так скажемо. Зараз мені замовили сценарій в Київ. Написав. Але потім відмовився від нього. Сказав, що він занадто ліричний.

Нам, українцям, нам бракує зла. Нарешті почали вчитися у москаля. Наша нація, взагалі, дуже гнучка. Гнучкість в чому – в поезії, в філософії, в драматургії, в живописі і навіть в тому як вона мислить, тобто, ментальність. Але їй не дано зла.

Ви не пацифіст?

Ні, я мислю швидше поетичними категоріями. Живописними. Я швидше філософію сприймаю як клітку, в якій перебуває людина. Але вона не може зловити свободу.

А шо таке свобода? Це самодостатність і навіть бунт і протидія проти всіляких стихій і сил. Але для цього потрібне велике самозаглиблення (Чхає). Влогість велика в пивниці. Але я звик.

Я в десанті служив. Забайкальський округ. Я там все пройшов. Коли Мао Цзедун помер, нас мали викидати в Китай. Я коли повернувся звідти, то я просто дивувався, що залишився живий.

Розкажіть про те як служилося? Про життя в армії

Це не цікаво, це не життя. Я три рази пролежав на Кульпарківській. Оце життя. Мене просто здавали в дурку. А Кульпарківська порівняно з армією – це така тюрма.

Коли тебе колють і ти не знаєш чи иживеш. Інсулінова блокада, галопірідол і таке подібне.

А яка у вас там компанія була?

Зеки. Хіба що головний лікар, який сказав, що Мирослав набагато розумніший ніж я. Хоча, я взагалі ні з ким не спілкуюся, чесно кажучи. Я колись страшно пив. Запоями.

Існує думка, що, власне, ваша творчість пояснюється алкогольним сп’янінням

Ні, це магія, містика, промінь і вібрація землі цієї – я страшно люблю Львів. Але той старий Львів. Зараз це ятки і тому подібне. І ресторани.

А розкажіть про старий Львів

А що я розкажу. Тих людей вже нема. Краще мені не згадувати. Були поети – покінчили життя самогубством. Були художники – покінчили самогубством.

Або просто повбивали їх десь в брамі. От так. А зараз я вийшов у центр. І більше я туди не піду. Це страшне, що діється. Знаєте слово бедлам? В мене така картина навіть є.

Вашу творчість дуже цінують за кордоном. в Польщі, в Австрії. Вам ніколи не хотілося переїхати туди?

Ніякого бажання. Ніколи не покину Україну і Львів. Йдеться не про прив’язаність, а про любов до цієї землі.

Розкажіть про землю

Як я вам розкажу, коли я вже щось 6 років не виходжу зі своєї майстерні. Взагалі, до  Львова не виходжу. Я свій світ створив. І я щасливий.

Кого ви малюєте? Хто це?

Хто? Ви, ваш товариш. Ця дівчина, прекрасна (обертається). А коли я тебе намалюю, між іншим?

(дівчина із сусіднього столика) Ти мене, Ягода навіть колись вже малював. Я десь твій малюнок маю вдома. В Пороховій вежі ти мене малював, простим олівцем. Прекрасно.

А, я згадав, от йолкі-палкі, я згадав! Ми говорили про кохання. Але кохання різні бувають – кохання до міста, кохання до бога, кохання до ангела, який завжди з тобою. Правда?

(дівчина із сусіднього столика) Якщо вірити, що він завжди з тобою.

А є на ваших картинах не лише люди, а й хтось інший?

Є, але навіщо про них розказувати, якщо можна описати у віршах чи у п’єсах. Якщо просто розповідати. тоді зникає вся аура, зникає енергетика, імпульс, все зникає.

У розмові, а тим більше у філософії, не досягнеш істини. Мене там внизу матінка чекає.

Ну ми вже скоро завершимо розмову.

Добре, хай вона там поки відпочине, вона знає, що я з вами. Вона Львів майже не знає. Бо я не зі Львова. Я з-під Червонограда. Знаєте таке селище Гірник?

Червоноградщина – це щось типу західно-українського Донбасу?

Так, там шахти. Я закінчував гірничий технікум спочатку. Працював в шахті, потім в колгоспі.

І як там було у шахті?

Порівняно з Кульпарківською – це байка.

У вас є якісь персонажі, які переходять з картини в картину?

Є. Вони видозмінюються. З ними відбуваються метаморфози. Я скажу. Це боги. У різних вимірах.

А які бувають виміри?

Було б легше, якби я взяв свою поезію і вам почитав. Ви не читали моєї поезії. Я випускав раніше за свої гроші чотири книжки і роздавав друзям.

Ні одної книжки не продав.

Знаємо, я в Жоріка Чорного читав і в Рося

Рося знаєте? Я недавно пиячив з ним гарно. Я йому подарував роботу.

Стандартне питання – які у вас творчі плани?

В мене? Викурити ось цю цигарку. "Лакі страйк". Взагалі, я курю "Оптима класична".

Знаєте, такі по п’ять гривень.

Ви, може, чули, що вас порівнюють з художником Френсісом Беконом?

Бекон? Знаю такого. Взагалі, у англійців був такий поет-художник, жив у вісімнадцятому столітті, не пам’ятаю як його звали. Так от він писав поезію і малював. В мене теж є такі роботи, в яких зразу поезія йде і малюнки. Френсіс Бекон висублімуваний. Знаєте таке слово? Кастрований, так скажемо.

У ньому немає емоцій, в ньому немає людяності. Він малює як механічна людина. І всі роботи схожі. Помітили? Є художники, які малюють весь час одну картину і є сто картин - та сама картина.

У Німеччині це робиться, у Франції, в Нідерландах, всюди. Вони не мають уяви, вони не переживають. Для того, щоб малювати потрібне пережиття і то страшне пережиття.

Мене цікавить не картина як продукт, мене цікавить пережиття, коли я малюю.

Ще вас про битовуху хотів запитати

Битовуха мене не цікавить. Є у мене такий режисер спившийся. Є художник спившийся, вони до мене приходять і або вони мене вчать, або я їх вчу (сміється).

А перший контакт зі Львовом? Як ви тут прижилися? Хто були перші люди, яких ви побачили у Львові

Ну, поети, художники. Дема ви, напевно знаєте. Ну от він. Я не знаю де він зараз, що він зараз. Він коли побачить мене по телевізору, тоді й приходить до мене, випити. Я всіх п’яниць і поетів знаю.

Такий був прекрасний поет, хоч і нічого не мав надруковано, Леонід Швець. Він писав російською мовою. Я його заставив писати українською, бо він українець зі сходу. Але підпав під вплив.

Ну от він приходив до мене і ми спілкувалися. Він випивав в мене весь одеколон. Я тоді голився.

Це були які роки?

Ну десь тридцять п’ять років тому.

А чому ви, взагалі, переїхали до Львова? Навчалися тут?

Так, я тут вчився, поліграфічний закінчив.

А перше ваше місце проживання у Львові?

Підвал. На вулиці Зеленій, отака маленька пивниця. Волога, нари і все. Мене пустив до себе скульптор.

А коли ви почали малювати?

Я з дитинства малюю.

Що ви малювали?

Козаків, які рубають татар, москалів, ще щось таке (сміється). Козаків я страшно любив і прочитав всю історичну літературу.

Чайковського?

Та все, і Чайковського. Чайковський, до речі, з Сокаля. "Олюнька", "На уходах", я все це пам’ятаю. Прекрасний автор.

На парканах малювали?

Малював. Ще малював церкви. На Тернопільщині. Ще за совітів. Я класичний малюнок спокійно малюю.

Бо експресія моя, символіка, вона базується на фундаменті.

А в яких селах малювали?

Стриївка, на Вінничині – Юхимівка.

І як вам малювалося у церквах?

Нормально малювалося, мене приймали добре, годували і все таке. На Тернопільщині прекрасні люди. Я малював людей з села, які були святими (сміється).

А які були типажі?

Пам’ятаю діда і внучка його. Вона стоїть з іконою, а він так стоїть з палицею. Себе я намалював як Нестора літописця чомусь. Ну не чомусь. Я вже тоді знав, що я буду писати поезію Але згоріла ця церква. Жаль. Я був там два тижні тому. Їздив туди, бо це батьківщина моєї бабці.

Україна – це духовна країна. Ви,  можливо, знаєте, що таке Стожари? Ці Стожари направляють промінь і якщо людина людина визволяється від оболонки своєї фізичної, тобто не існує вже у світі. Він дає певні знання.

Ці знання передаються або через видіння, або через слово, або через символіку.

Аби не залишати рідних та друзів, що чекали на вулиці, подальшу розмову Мирослав запропонував перенести на вуличний столик. Там вдалося поспілкуватися і з його матір’ю, Вірою Петрівною.


В.П.: Любив дуже козаків малювати малим. Такі козаки то були! Коні! Я і зараз часто йому кажу – намалюй мені козака на коні. Я зберігає його зошити альбоми. А ше на гору повиносили – бо повно того всього. Не хотіла, щоб він був художником.

Після школи він поступив в технікум гірничий. А як йшли інші хлопці в армію, то він прийшов у воєнкомат і сказав, що "я ніде не вчуся, ніде не працюю".

Я навіть не знала. А тут прийшла повістка, хлопці йдуть в армію, він йде в армію.

Крута вишиванка у вас, Мирославе

В.П.: То я робила, "в мережку", він хотів "мережку". Дуже довго то робила.

М.: Я в вишиванці ходив ще тридцять років тому, ще ніхто не ходив.

А як тоді вас сприймали у вишиванці?

М.: Ну як? Прийшов селюх, ходить в такому одязі. Мама ще організовувала костюми для вертепів. Мама дуже гарно малює.

Але перестала малювати, господаркою займається. Вертепи ми завжди робили. Я навіть якось, не пам’ятаю який то рік, написав сценарій для вертепу.

В.П.: Ше був дитиною тоді.

Хотів ще вас розпитати про життя у Львові у вісімдесятих роках.

В.П.: Ви знаєте, в тих роках як після армії він сюди приїхав, він жив у товариша. Мирослав взагалі був дуже товариський. В армії половину часу він пересидів на гауптвахті – все обороняв товаришів.

Він прийшов з армії і я його не впізнала як він зайшов до хати – ребра і кості. Нікому не шкодував своєї помочі. А та майстерня то боже, що було, все гниле, щурі ходять.

М.: Мама, не забудь ангела.

В.П.: То твій ангел охоронець, щоб тебе охороняв. Тільки отак-во дозволяв

М.: Та це квас!

В.П.: Тільки, щоб дозволяв квас пити.

(Олег, друг Мирослава) То треба повісити на вході.

М.: Свиснуть! Там лампочки викручують в туалеті, пробки викручують.

В.П.: Та нє, в хаті, над ліжком.

О.: Над дверима. В тебе ж є там місце?

М.: Там ікона.

О.: В тебе ж над дверима нема ікони.

М.: Є, ти не бачив?

В.П.: Є там така старинна на дереві ікона.

М.: Мені здається, вісімнадцяте століття. Спалена лампадкою.

В.П.: Хотів мені віддати. Все мені віддає. Хоча, я йому завжди кажу - треба, щоб і ти мав.

М.: Я просто до цього так ставлюся. Є така японська філософія. Та й китайська. Дуже велика повага до старших, до батьків. В нас на Україні це пропало, хоча колись існувало. Батько – це був Бог, мати – Пречиста. Це вже зникло. І коли я розповідаю мамі це, вона часом вірить, часом не вірить.

В.П.: Я вірю, я тобі часом наводжу приклад моїх батьків і мене.

М.: Мам, забери цю клоунаду (відсуває від себе солом'яного ангела).

В.П.: Яка клоунада? Ангел – це клоунада? Ну ти даєш, Миросю.

М.: Я розумію, але ще хрест тут поставите. Чи хресний хід. Нащо це все?  прочитаю вам вірш. Я не хожу ні в яку церкву. А церква – в мене в майстерні. От і все. Це мій храм.

М.: А ось малюнок. Я мамі зробив. Для того, щоб добро було в неї. Але їй не сподобалося. Хоча мої раніші роботи графічні їй подобаються. А це я зробив, хотів подарувати, щоб мама на стіну повішала. Замість отих образів.

Просто зробив для мами – тризуб, птахи. Щоб миле було. Ідилія. А мама щось відмовилась. Ну і ось ще вірш. Короткий.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.