Плем'я

У світі тварин

Андрій Бондаренко,  16 вересня 2014

Відвідавши прем’єру фільму Плем’я, Варіанти побачили слабке, кон’юнктурне кіно.

Режисер Мирослав Слабошпицький змусив акторів роздягнутися, щоб ніхто не звернув увагу, що його фільм абсолютно голий.

Стрічка Плем’я не просто слабка, вона чудово вписується у старий-добрий сюжет про голого короля.

Грубо кажучи, якщо хтось думав, що це фільм про людей з вадами слуху, то ні, він не про них. А про що? Та ні про що.

Спостерігаючи за деяким глядацьким ажіотажем довкола стрічки, хочеться голосно сказати – а фільм то голий! Він практично повністю позбавлений усіх достоїнств, які повинен мати вдалий фільм. По-суті, ті, хто бачив плакат до стрічки, вже можуть і не йти на кіноперегляд.

За що хвалять Плем’я ті глядачі і критики, які його хвалять? Вони бачать у ньому драматичну історію, яка занурює нас у інакший світ людей з вадами слуху, використовуючи оригінальний авторський підхід, і, взагалі, для них це, так зване, розумне кіно.

Можна детально пройтися по цим пунктам. І побачити, що усе це цілковита ілюзія, на зразок, майстерно пошитих деталей одягу короля з відомої казки. Користуючись сучасними фігуральними образами, можна сказати, що це просто локшина, а точніше, мівіна, яку самі ж глядачі і вішають собі на очі, з подачі хитрого режисера.


Почнемо відразу з розумності. Що є знаком розумного кіно? Смислова наповненість. Наявність певних оригінальних авторських висловлювань, які він вкладає у свій фільм. Тобто, автор повинен щось сказати своїм фільмом, щось достатньо цінне та неочевидне, щось, чого ще ніхто інший не сказав. На перших хвилинах  перегляду Племені ще видається, що зараз глядачам запропонують якийсь небуденний погляд на важливі моменти нашого життя. Ось зараз, от-от. Адже, поданий матеріал дуже цікавий і з нього можна багато чого витягнути. Безмовні люди, жести, герметична замкненість мови.

Минають хвилини. А потім стає зрозуміло, що нам намагаються втюхати найбільш банальний погляд на людську природу, який тільки можна собі уявити. Мені аж соромно його тут формулювати, але вже раз почав, прошу – "люди – це тварини" Ось так. Хто ще не чув цю філософську істину? Саме так, людську безмовність, жестикулятивне мовлення Слабошпицький використовує просто як метафору нашої тваринності. Мда. Що називається, автор повністю вичерпав смисловий потенціал теми. Витиснув як лимон.

Відповідно, напрошується висновок, що в людях з вадами слуху Слобошпицький розгледів лише тварин, якщо використав їх для ілюстрації саме такої тези.

Можна заперечити, що нечуючі  люди тут постають як люди взагалі, як репрезентація усіх гомо сапієнс. Можливо, але це ж їхні особливості використані як образ тваринності. а не якісь інакші. На рівні потужних метафор Слабошпицького, тварина – це той, хто не може знайти мову, не може порозумітися зі своїм ближнім, не може пробитись крізь стіну біологічного. Це ставить бар’єр між акторами фільму та глядачами, бар’єр, який нагадує швидшу клітку у зоопарку. Це ж очевидно і банально до нудоти –  гурт підлітків, які, спілкуючись тільки жестами, порозсідалися на парканах і спостерігають як альфа-самці завдають ритуального прочухана новенькому.

Це все могло б бути прелюдією до інших смислів. Але інші смисли так і не з’явилися. Був момент, коли здавалося, що людськість героя діалектично проявиться у словах-жестах інтимного почуття кохання. Але цього не сталося, точніше, цього ніяк не було помітно. Режисер скомкав свою єдину вдалу метафору.

Можливо, ведмежу послугу тут зіграв сам базовий прийом фільму. Адже, з одного боку, фільм німий, бо головні герої не вимовляють слів. З іншого боку, насправді вони не німі. вони спілкуються іншою мовою, ніж ми звикли. Але ми цю мову не розуміємо і опиняємося у ситуації перегляду стрічки невідомою нам іноземною мовою. Звісно, що, при цьому, наше сприйняття фільму буде збіднене. Ми можемо щось зрозуміти завдяки простому сюжету.

Але уявіть ситуацію, коли режисер знає, що його фільм дивитимуться іншомовні люди і навмисне спрощує сюжет для їхнього розуміння? Який в цьому сенс? Можливо, краще додати субтитри? Але субтитрів режисер не додав – задля оригінальності. От і маємо, такий оригінальний перегляд навмисне спрощеного фільму. Для чого?

В результаті, стрічку  Плем’я цілком можна назвати стрічкою про синій бусик. Чому б і ні? Він теж завжди мовчить і часто потрапляє у кадр. Він теж потрапив у погане середовище. Можливо, він теж когось там хоче, наприклад, велику фуру. Фільм Слабошпицького цілком дозволяє і такі інтерпретації.

Проаналізуємо драматичний потенціал фільму. Звісно, ті, хто вважає драмою будь-яку історію зі сценами радикального насильства, далі можуть не читати.

Однак, чим є драма у  загально-прийнятому сенсі? Це майстерно поданий сюжет, перипетії якого постійно зіштовхують протагоністів з переважаючими їх обставинами. Завдання драми – змоделювати межову ситуацію, яка допомагає головним героям (а також, слухачам, читачам чи глядачам) взнати щось більше про себе, про навколишній світ. про інших.

Є певні умови, яких при цьому слід дотримуватися для досягнення необхідного ефекту. Наприклад, напруга у послідовному викладанні змісту. Або тонкість і філігранність у описі межових ситуацій, для того, щоб підтримувати відчуття їх реальності, навіть якщо вони і суперечать законам фізики чи висновкам соціології.

Що з усього цього ми маємо у стрічці Плем’я? Маємо просту як двері історію, яку можна переказати навіть без  небезпеки спойлення, тобто, розкриття основних сюжетних таємниць, яких там, в принципі, і немає. Це історія про підлітка з вадами слуху, якого переводять до нової школи-інтернату, де навчаються такі ж як він. У школі хлопець потрапляє у середовище кончених малолітніх злочинців-уїбанів-дегенератів. Наш герой намагається вписатися у це середовище і стати, таким як і вони. На перших порах йому це вдається, але, зрештою, він допускається помилки – перестає контролювати свій пубертатний сексуальний потяг і, як наслідок, опускається ще нижче ніж його приятелі.

Ось і весь драматизм – підлітковий потяг як символ фатуму. З такою-то темою слід добряче попрацювати, щоб її називали драмою, а не комедією. Але Мирослав Слабошпицький цього не розуміє. Він просто йде напролом, як ведмідь, і перетворює свого героя на монстра – монстр-підліток під владою лібідо. Гм, ще смішніше. Треш.

Будь-яка історія при переказі звучить схематично, але в нашому випадку вона такою залишається і при безпосередньому перегляді. Власне весь екранний розвиток сюжету розгортається як гола, нічим не прикрашена чи доповнена схема, в такому ж вигляді, в якому вона, можемо припустити, з’явилася в голові автора.

Перед собою глядач бачить лише замальовки, які послідовно втілюють ходи цієї загальної схеми. Режисерської роботи практично немає, лише по школярськи несамокритичне втілення свого задуму, на рівні чорновика.

А навіщо автору ще якесь допрацювання своєї схеми? Адже, в його рукаві вже є супер-козир – геніальний формалістський прийом. Ідея німого фільму, німота якого стосується лише людської німоти. Прийом, звичайно, цікавий та оригінальний, але підвішувати весь фільм лише на ньому – це, прямо кажучи, халтура.

Хороший задум і цікавий прийом – це ще не кіно. Це лише його передумови. Тоді як, у випадку Племені, режисер, впевнений у ефектності свого трюку, злегковажив усім іншим. От і маємо на виході фільм-чорновик, розповідь-передумову, кістяк без м’яса. Слабошпицький міг би просто випустити аудіо-диски з записом авторського п’ятихвилинного переказу свого задуму. Той самий ефект.

Ну добре, не той самий. Який ще козир має в рукаві автор? Кілька радикальних сцен з майже документальним представленням грубого насильства, неприкритого сексу та натуралістичного аборту. Постає питання - чи вистачить цього для справжнього кіно? Ні. Чому? Бо усе це і, навіть більше, можна знайти в роликах на інтернет-ресурсі Youtube. Будь-яка жесть, будь-яке насильство, будь-який секс. Такого аборту, можливо, ще не було. Тому, режисер міг би просто викласти свій унікальний ролик на ютюб і збирати лайки.

Чому він так не зробив? Бо у нього значно більші амбіції.

Можна задуматися над питанням, чому його амбіції таки більш-менш справдилися і поговорити про нове покоління кіноманів, які звикли до сприйняття візуальних історій лише на рівні короткого дотепного хуку, ефектної фішки.

Покоління, для якого головний кінодосвід - це перегляд короткометражок, побудованих на одноходовій комбінації. Все, що їм подобається, власне, у стрічці Плем’я присутнє – ефектний прийом, кілька візуальних жестякових фішок, плоский сюжет. Одним словом, вау, тре скинути друзям.

Слабошпицький міг би й далі залишатися майстром короткометражок і ніхто б йому не дорікнув. Це він вміє. Але якщо роздувати ідею для короткого метра у повноцінний фільм, то слід здавати собі справу чим саме відрізняються ці два формати. Схоже, цього не знають ні сам режисер, ні більшість його глядачів.

Свою повнометражну порожнечу Слабошпицький прикриває, ніби-то актуальними довгими сценами, коли дії героїв прокручуються у реальному часі. Однак, очевидно, що від монотонної затягнутості сцен, від подієвої малорухомості у кадрі не повинна страждати інтенсивність досвіду кіноперегляду. Тому то, до такого вдаються лише справжні майстри, типу раннього Цай Мін-Ляня, у фільмах якого можна п’ять хвилин вдивлятися у нерухомий кадр і відчувати, що не можеш відірватися від екрану.

Слабошпицький намагається зробити подібний трюк, але показане ним стояння у черзі в реальному часу є лише стоянням у черзі і не менш нудне ніж реальне стояння у реальній черзі. Тому, головному герою часто хочеться крикнути - та рухайся, швидше! Скільки можна!

Навіщо Слабошпицькому було вдаватися до таких фокусів, в яких він абсолютно не тямить? З дуже простої причини – кон'юнктура. Кон'юнктура міжнародних кінофестивалей. Жодного інакшого сенсу у поданій нам експлуатації теми людей з вадами слуху знайти не вдається. Гострий матеріал та екзотичне східно-європейське насильство – це ж те, що потрібне при складанні стандартної фестивальної програми. На цьому вже виїхали румуни і росіяни, і недурний український режисер з амбіціями, Мирослав Слабошпицький, вирішив, що гріх не скористатися таким протореним шляхом. Зрозуміло, що люди з вадами слуху – це просто його персональний ресурс, фішка, якою він зміг скористатися для просування у європейську кіно-тусівку.

Нерозбалуваний шедеврами погляд українського глядача теж зробив, все що від нього вимагалося.

Про кризу європейського кінофестивального руху хай роздумують європейці, тоді як нам, українським глядачам, залишається констатувати смерть ще ненародженого національного кіно.

Після відвідин прем’єрного перегляду фільму Мирослава Слабошпицького Плем’я стає зрозумілою основна тенденція новітнього українського кінематографу. Новітнього, тобто. того, що з’явився упродовж буквально двох-трьох останніх років. Тенденція ця дуже проста - розвести глядача на пару копійок. Та й все. Втюхати посередній продукт під виглядом відродження вітчизняного кіно.

От ми всі, українські поціновувачі кіномистецтва, ми чого чекали? Ми чекали, що якось, одного прекрасного дня прийдуть люди, без великих грошей, але з ідеями. Ми-то знали, що чого-чого, а ідей в українців вистачає. А там би і гроші підтягнулися. Головне, процес.

І ось помалу щось почало зніматися. Не авангардні короткометражки, а нормальне кіно для людей. Почало виходити на екрани. І не один український фільм раз на кілька років, а вже навіть кілька на рік. Запрацював мехінізм. Пішов процес. Глядачі повалили на рідні псевдоголівудські жанровики. Поціновувачі роззиралися у пошуках чогось нарешті оригінального, з ідеєю. Дехто, навіть повівся на псевдо-байопік Параджанова. Знайшов там якісь ідеї. Ну окей, це процес.

І ось, нарешті стало видно, що це не процес, це не розвиток. Це вже працює закінчений, сформований механізм дії нашого національного кіно. Схема випрацювалася. І ця схема, на жаль, зовсім не потребує цікавих оригінальних ідей. Чому? Бо глядачі вже і так ведуться, глядачі вже зі слізьми на очах ідять, те що дають.

Правила економіки працюють чітко – раз почали споживати вже, то навіщо розробляти кращий продукт? Це не вигідно (принаймні у короткотерміновій перспективі, а далі наші бізнесмени не зазирають).

Незрозуміле захоплення, спричинене стрічкою Плем’я серед українського глядача, показує, що ця схема себе виправдовує. Що вона, зрештою, захопила і той потенційний простір рідного "розумного кіно", який увесь цей час, залишався вакантним.

Особисто мене, це лякає. Це як у політиці. Дешеві схеми розводу розслабляють, подають легкий приклад, вбивають волю до справжньої діяльності, проникають у очевидні норми нормальності. В цей час Мирослав Слабошпицький катається по фестивалях і вже занотовує у записник актуальні запити європейських фестивальників на екзотичні прийоми. А гідного українського кіно ми так і не побачили. 

фото: ArtHouse Traffic

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.