Потаємна виставка від фото-клубу 5х5

Простір інтимності серед індустріальних руїн

Андрій Бондаренко,  18 вересня 2014

Виставка про непристойну поведінку виявилась дружньою розмовою про інтимне.

Львівський фотоклуб 5х5 представив нову фото-експозицію.

Як вказано у прес-релізі, це "перша потаємна виставка", тема якої – "непристойна поведінка".

Журналісти та усі охочі потрапити на подію повинні були прийти у певний час у певне місце, де їх будуть чекати організатори.

Пропонуємо увазі читачів репортаж з відвідин виставки.

Збір призначений на шосту вечора біля входу в церкву святих Ольги і Єлизавети, або, по-простому, під костелом Ельжбети. Опинившись на місці, деякий час оцінюю поглядом дві групки людей – хто з них більше схожий на відвідувачів потаємних виставок. В одній з них помічаю знайомого і йду туди.

Згодом, приходить організатор чи, швидше, куратор Костя Смолянінов і обидві групи зливаються. Більшість між собою знайома.

Впізнаю одну з авторок виставки – Наталію Раїник, яку знаю з мережі фейсбук. Виглядаю також таємничу особу Kinder Album, яка, за чутками, вже ніби-то розвіртуалізувалася. Але нікого схожого на цю постать не видно.

Швидко формується колона і ми довгою вервечкою вирушаємо за Костею Смоляніновим. Мимоволі до пам’яті приходять шкільні походи до музею. Тодішнє святкове відчуття звільнення від звичного уроку в нудному класі переплітається з очікуванням чогось особливого від потаємної виставки. Ловлю себе на думці – "І що нам там такого покажуть?”"

Доволі довго йдемо вулицею Залізничною. В колоні чути жарти про потаємні оргії. Нарешті вулиця закінчується, але ми не спиняємося. Костя веде далі вузенькою стежкою до закинутих індустріальних будівель. Тут до нас доєднується мотоцикліст.

Звертаємо в деградовані заводські нетрі, зарослі травою та кущами. Під ногами бите скло та поклади покришеної цегли. Сонце марно намагається відбитися у чорних провалах вікон. Черговий поворот приводить нас до невисокої більш-менш збереженої будівлі, піднімаємося на другий поверх. Згодом Костя пояснить – пройдений маршрут є частиною виставки, елементом хепенінгу, способом відволіктися від соціальних умовностей галицького міста.

Кінцева точка маршруту – видовжена кімната, звісно ж, з облупленими стінами, напівздертим паркетом. Стеля чорна, ніби спалена пожежею. О, це ж як у Дзизі! – жартує хтось. На одній зі стін висять прибиті гвіздками фотографії, розташовані вертикальними рядами. Публіка з цікавістю вишиковується вздовж стіни. Фото маленькі, доводиться вдивлятися.

Як пояснює куратор Костя Смолянінов, формат світлин – 10 на 15 сантиметрів – його улюблений. Власне, змушує глядачів не соромитися, а підійти ближче, мотивує до уважного розглядання. Такі можна носити в кишені, зручно ховати в кишені, або витягати десь в  електричці, каже Костя.

Розглядаємо фотографії. Очікування "чогось такого", відповідного до потаємного формату і довгої прогулянки, розвіюються. Помалу вливаєшся в тиху атмосферу погожого вересневого вечора серед індустріальних руїн. У розбиті вікна зазирає зелень, західне сонце пронизує кімнату інстаграмівським фільтром. Маленькі фотографії на стінах починають нагадувати родинні фото-архіви, які розвішують у сільських хатах біля ікон. Зрештою, надходить відчуття, якщо не домашньості, то гостювання у знайомих знайомих, під час якого господарі демонструють фото-альбоми для своїх.

Епатажу ноль. На фотографіях бачимо жіночі та чоловічі тіла в різних позах та стадіях оголеності, в різних інтер’єрах та різних ракурсах. Але, така оголеність – це, швидше, не непристойність, а просто не прикритість. Люди на світлинах позбавлені одягу, дехто повністю, хтось навіть зафіксований у мить відвертого жесту, та головне не це. Головне тут спілкування, моменти взаємодії один з одним чи з фотографом. На світлинах передаються різні моменти живого повсякдення, той простір домашньої чи дружньої інтимності, який не прийнято демонструвати публічно. Саме тому вони експонуються тут – у закинутій будівлі в глухому закутку Львова.

Такі фотороботи немає сенсу виставляти у публічних галереях. Принаймні, у львівському галерейному контексті вони би сприйнялися як привід для скандалу. Тоді як ця потаємна виставка цілковито позбавлена епатажного начала.

Оглядаючи виставлені фото, починаєш розуміти, що експозиція в руїнах, на відлюдді – це просто така форма розповіді про інтимне, яка відповідає якраз нашому львівському соціо-культурному контексту. Говорити про таке у нас прийнято або вдома, або між своїми.

Відчувається, що світлини створювалися не з метою когось вразити, а просто для власних творчих експериментів. Як зауважує Костя Смолянінов, тематика заборонених для огляду людських частин тіла, так чи інакше, цікавить усіх і, природно, що любов до фотографування приводить і в цей бік.

Таким чином, незважаючи на деяку викличність назви виставки – Непристойна Поведінка, організатори аж ніяк не робили спроб перейти якусь межу. В такому форматі потаємності знімається будь-яка авангардна проблематизація. Боротьба передової культури із звичайною припиняється. А межові теми та форми мистецтва просто намагаються жити своїм життям, як і усі інші. Їхній звичний життєвий простір – приватні квартири, тусівки для своїх, безлюдні території.

Від таких думок мені стає трохи сумно. Відчуваю себе присутнім на таких собі поминках за авангардом. Потім згадую, що це вже дуже давні теми, життя триває, а авангард все-ще живий, лише в якихось інших формах. Наприклад, таких.

Фото розміщені без підписів. Одна із журналісток питає Костю про авторство серії, яка їй найбільше сподобалася. А ви повторіть запитання голосніше, радить той, авторка серед нас, можливо вона відгукнеться. Відгукується невисока чорнява дівчина – Ярина Чорна, яка скромно стоїть біля виходу. Журналістка підходить до неї, зав’язується розмова.

Я намагаюся сфотографувати Наталію Раїник, вона у відповідь намагається знешкодити потенційне фото, показуючи язика у об’єктив.

Тим часом, Костя Смолянінов роз’яснює концепцію виставки. За його словами, сьогодні головним виставковим простором стає простір віртуальний, митцям зручніше виставляти свої роботи в інтернеті, зокрема, у мережі фейсбук, де їх одночасно може оглядати величезна кількість людей. Цього творцям вже не можуть дати традиційні галереї, які помалу занепадають і перестають бути місцем оприлюднення робіт. Хіба для фуршету, жартує Костя і продовжує – отже, галерейний простір слід переосмислювати, працювати з якимись іншими місцями ніж класична виставкова зала. А якщо вже не в галереї, веде він далі, то чому б не показувати щось таке, що в галереях не виставиш?

Цей індустріальний закуток, Костя Смолянінов знайшов кілька років тому, коли неподалік проводився арт-фестиваль Скандальний цех. Я помалу все розвідав, каже він, тут дуже цікава стара промислова архітектура, на жаль, вже майже знищена.

Костя запрошує усіх присутніх знову приходити сюди, приводити друзів. Непристойні світлини поки будуть тут висіти. Можливо, надихати відвідувачів на свої власні експерименти з тілом та об’єктивом.

Наостанок Костя Смолянінов обіцяє продовження подібних виставок. Каже, свою згоду вже дав відомий фотохудожник Антон Соломуха, який живе у Парижі і останні десять років спеціалізується на зйомках оргій.

Хтось пропонує йти. Надходять сутінки. Оголені тіла на фотографіях з полегшенням зітхають, бо нарешті мають змогу прикритися вечірніми тінями.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.