Cosa perduta

Раніше це ще були масштаби, раніше ще серце горіло чистою любов'ю, а тепер це вже пропаща справа. Коли вниз котиться твій віз, коли пов'яли квіти, коли літа на душу накладають пута, то вже якось не до масштабів і потрібно релевантніше підходити до визначення свого сегмента на ринку. Пропаще приречення відчутне навіть поміж молодої та сильної команди у білому і навіть тоді, коли Надія оголошена земним компасом, а удача – нагородою за сміливість.

Маніакальне бажання влади під час тотальної істерії парламентських перегонів не залишає в живих нікого, і навіть не бере полонених. Істерія накриває та не відпускає.

Ось ніби випорхнула Юля у білий світ отим жовтеньким, таким невинним, рудим, чесним і закоханим курчатком, а насправді як читає N1nt3ndo в треці "Олина попа" – це бомбардувальник без пілота.

Метушливе стрекотання південного репчика у цьому місці – це не перша ознака тієї славнозвісної південної готики, того приховання чогось потаємного від чужого ока, що відкривається у всій своїй красі лише поміж своїх, втаємничених у щось дещо збочене у своїй винятковій красі.

Всенародна Юля дещо увійшла у безвихідне піке, де вона вже навіть не Шакіра, і її стегна точно вже брешуть. Язику її тіла все важче сприймати тірамісу та панакоту коли навколо така жужелиця (хоча для пенсіонерів там все ще намащено медом).

У львівському Палаці культури вона повторює безсмертний подвиг Христа – сходить з духовних висот у пекло повсякдення заради порятунку цих малих з Асоціації сільських та селищних громад Львівщини. І саме тому на її обличчі можна помітити елементи деформації під час такої трансформації душі та тіла.

У холі Палацу культури вона цинічна тигрюля в пошуках нової жертви, яка сама рада біжить в її обійми. У конференц-залі, без овечої шкурки, вона вже розчулений ховрашок, який поспішає на допомогу. Вона уся така маленька-маленька, але так вперто тягнеться д'горі навшпиньках, так виструнчується вверх, наче ракета, наче милий та добрий Гагарін на старих і тому таких теплих фотографіях.

Її пекло – це убога сцена конференц-залу. Два куці прапори. Сіренькі куліси. Борітеся – поборете, а Бог десь далеко. І два рушнички, один з яких, як каже Вітя Леоненко: "з точки в точку", тобто навхрест стібеться з червоних навскісів у рекламі Порошенка.

Бабине літо загуло дощами, а Тимошенко привезла до Львова мряку та мжичку. Така негода міцно сплелась з погодою у її домі, наче у старих нуарах, що так відверто кидають тінь свого фатуму на її долю, і тому вона лише заклинає та закликає селян дати їй ще один шанс: віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох, а-я-я, ох-ох-ох, ю-ю-ю.

Артистичність не проп'єш, як і техніку. Юля входить образом в ображений статус жертви необхідності та навколишнього хаосу, який потрібно неодмінно впорядкувати, і тому трохи перепрошує за захриплий голос, що має символізувати її безкорисливу та невтомну працю на благо країни, а також жертовність – заради нації.

Привселюдна наскрізність жертовності жертви – навколо та скрізь, як й виборча істерія. Навіть Подолячка почала так награно бідкатись обливаним понеділкам у середу, і навіть її поціновувачі почали так награно бідкатись обливаним понеділкам у четвер.

І знову ось вони, блискавичні Юлині реакційні переходи від зневаги до милосердя за одну мить. Ось вона знову мить слави. Але тут ортодоксальна публіка. Не така гнучка, як на сцені Євромайдану і в яку вона трохи нев'їхала своїм камерним лексиконом, але Юля – губка, миттєво всотує все необхідне. За цей час вона усвідомила свої помилки, навчилась, зрозуміла та підкорегувала свою мовлення під нові стандарти, модернізувались одним словом.

І ось вона вже заступниця бідних, голих, босих, голодних селян.

Вона відчуває душу вкраїнського села, як ніхто інший, жоден інший не відчуває душу вкраїнського села, його широку пазуху так, як відчуває вона. Порошенко та Арсеній не відчувають точно, бо вони інші та вони – ніхто. Вона дивиться разом зі селом у спільну точку, має аналогічний світогляд, вона мислить, як селянка чи селянин і тому вона каже рішуче ні – продажі неньки-Землі та адміністративно-територіальній реформі.

Вона вже не така, як колись, але інколи ще помітні у її поставі сліди тієї давнішої Юлі з лиском міфологічної богині, тієї старої Юлі з яскравих плакатів.

Що робить вона тут? Біля Ілика з його допотопною рекламою на ЗІКу зі смішними дрогобичанами?

Навколо неї, тобто під нею – роботящі, але безликі, як земля, обличчя. Вони чистять взуття серветками біля Палацу Потоцьких (навіть не вологими), а вона тут вся зі світу високої моди та її привелебних віттонів. Вони, як у Кіплінга, ніколи ж не зійдуться разом і навіки вічні.

Це не зустріч з інтелігенцією у дзеркальному залі Палацу Потоцьких, тут відчутний запах сечі та відсутності гарячої води. Тут люди крекчуть болячками, а мобілки співають безперестанку, оскільки мозолисті робочі руки завеликі для маленьких кнопочок та жорсткі для тач-скрінів.

Але саме тут її зрозуміють, коли вона жаліється на те, що з її "Батьківщини" роблять відбивну, а сама вона (та її молода команда) страждає від репресій.

Саме для них вона так спорадично поправляє свою білосніжну блузку, тому що саме вона Білосніжка у царстві цих підземних гномів. Лише вона може їм сказати, що тільки в селі живе справжня душу України, що лише там справжня відповідальність, справжнє виховання та справжня віра.

Вона приходить до них, вона присідає до них, вона опускається на їхній рівень і говорить простими словами. Вона, як та Опра дає довірливо потриматись щасливому люду за свою руку.

Всі хочуть потриматись, поговорити, пожалітись та отримати відпуст.

Нею милуються, у неї вірять, нею перемагають. Вона уся така намасте, що хоч до рани прикладай, цілуй та вшановуй. І тільки її особистий фотограф має якесь маніакальне збочення щодо фотографій інших її коси ззаду, і тому швидко підбігає, коли вона присідає, та прикриває її від посягань чужих фотографів. Так за одним вони втрачають інше і тому швидко утворюється можливість сфотографувати у Юліному виконанні легендарний фрагмент з титрів серіалу True Detective.

Далі Юля цілується та обіймається з дівчатами, а хлопці їй цілують руки. Її дигіталять усім, чим можуть, а дівчатка з нею фотографуються, а потім даремно шукають тих, хто їх фотографував, бо фотографувало десь четверо, але ніхто з них не хоче зізнаватись у цьому.

Вона іде та обіцяє повернутись зі щитом, але на вулиці її знову настигають виборчі істерії та штабна лихоманка тіпання руками. Кажеш людям, що тут світло погане, але вони нічого не слухають і зупиняються для журналістів там, де вже попередньо вирішили.

Оператори валять прямим світлом у її мейкапне обличчя ще зі слідами агапе, за її спиною сіре тло, фотоапарат за 50 см до її обличчя, і ось вам результат – вона реально і без фотошопу схожа на Путіна.

І поруч не має нікого, щоб підказати, що не варто руками робити ось такі жести біля рота, як в одній вульгарній підлітковій грі.

Самотня Тимошенко страждає сама.

І такі ракурси для її обличчя, її рук, її зовнішності просто протипоказанні. І куди тепер дивиться її персональний фотограф?

Юля на межі, на пограниччі втрати чогось важливого – це завжди унікальне явище природи. Це ще цікавіше, ніж споглядання танців вогню, оце її викручування, вигинання, витанцьовування. Кожній справжній артистці завжди неприємно дізнаватись про те, що вже є хтось значно вправніший в отому шаманстві, у тому заклинанні та викликанні з внутрішнього нутра всього хтонічного та темного.

І поки усе відео зустрічі Тимошенко з Асоціацією сільських та селищних громад є тут, то особисто для неї та усіх інших звучить FKA twigs зі своїм хітом "Ache".