"Мелодія 12": чи вдасться перезапустити укрестраду?

Пост-майданна Україна – це, так чи інакше, країна нових можливостей. Самоорганізація та низові ініціативи сьогодні, справді, в тренді. Особливо круто, коли подібні ініціативи виходять від представників традиційно заскорузлих культурних середовищ. Наприклад, таких шанованих львівських закладів як філармонія та Театр опери і балету.

Новий проект "Мелодія 12", утворений солістом Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької Петром Радейком та Академічним інструментальним ансамблем "Високий замок" у співпраці з композитором Михайлом Олійником, власне, став результатом неофіційної дружньої співпраці понад різними інституціями.

Цей проект можна сприйняти як черговий позірний трюк, яким дещо відірвані від народу академічні виконавці хочуть привернути увагу ширшої громадськості. Такий момент тут, мабуть, присутній. Не без цього. Однак, після розмови з ініціаторами стало зрозуміло, що там є й цілком щире бажання зробити крок назустріч масовому слухачу та добитися якихось змін у естрадному болоті.

Судячи з прем'єрного концерту, виконавцям доволі важко вийти за рамки звичних для них кліше. Проте варто таки оцінити їхні зусилля бути адекватними нинішній культурній та соціальній ситуації в Україні. Можливо, результат вийшов не дуже переконливим та занадто несміливим. Але їхню ініціативу потрібно однозначно підтримати і всіляко спонукати до подальшого розвитку.

Коротка історія занепаду української класичної естради

Думаю, всі погодяться, що вітчизняна академічна естрада сьогодні перебуває у надломленому стані. Цей стан триває ще з кінця 1980-х років, коли єдиний офіційний потік естрадного розвитку раптом розгалузився на безліч окремих струмків та річечок – поп, рок, барди, андеграунд, для усього навіть важко підібрати назви.

Згадаймо. У 1950-х роках в українській естраді цінувалася та викохувалася крунерська сцена простих душевних пісеньок. Що важливо, така ж атмосфера, загалом, панувала і на Заході.

фото: Золотий фонд української естради

1960-і після деякого гальмування вибухнули модними самодіяльними ритмами, зазвучали нечувані молоді жанри, стилі та інструменти, виконання артистів радувало своєрідними підходами та оригінальними знахідками.

1970-і продовжили цей тренд, хоч і були змушені змиритися з форматними обмеженнями.

На радість всьому прогресивному у 1980-х з’явилися ще новіші електронні інструменти, які компенсували знижений градус пісенного груву. А потім прийшли круті та незворотні суспільні зміни.

Для одних перебудова і дев’яності стали часом вільних і творчих злетів, а для інших, як наприклад, для наших героїв – естрадників, цей період раптової втрати звичного життєвого середовища  виявився занадто травматичним. Вони пережили його у своєрідний спосіб – законсервувавши всі свої здобутки і оголосивши їх еталоном, вічною цінністю.

Психологічно цей хід можна зрозуміти. Він давав можливість компенсувати втрату колишнього статусу шляхом приписування собі значущої ролі оберігачів певного сакрального мистецтва. Значущою така роль виглядала для самих академестрадників, а для всього іншого піпла, нарешті повністю роздупльонного потоком інформації з-за бугра, вони стали швидше відмороженим посміховиськом.

фото: Золотий фонд української естради

Усі естрадні ідеали зразка 1990-го року, які продовжували культивуватися за важкими складками пурпурних завіс, усі ці блискітливі вечірні сукні, дискотечна гра світла, удавано-надривне танго, дешевий чи дорожчий, але незмінно пластмасовий перестук "іоніки", заунивно-ліричний плач саксофону і таке подібне, усе це могло затуманити голови лише культурно-невибагливим верствам населення, для яких взірцем шоу-бізнесу були солодкі спогади про шкільний випускний вечір.

Отже, сталося так, що частина аудиторії була готова законсервувати свої смаки разом з класичними естрадниками, чим надала дуже і дуже ведмежу послугу самим виконавцям. Певні верстви населення не вимагали розвитку і вдячні естрадники обдаровували їх дедалі більшою деградацією канону кінця вісімдесятих. Порочне коло, маленький суспільний договір у культурній сфері, гріховно-солодка кругова порука між слухачем і виконавцем.

Ця пост-радянська культурна заморожена ніша (в жодному випадку вона не є спадком радянської епохи, тому що тоді якраз, який-не-який, але розвиток був) стала вологим і теплим болотом, в якому дуже комфортно себе почували споживачі найгрубішого культурного силосу.

Хорошим прикладом такого невибагливого споживача вічних естрадних цінностей був Янукович. Всі пам’ятають відео з якогось там святкування, де Янукович кружляє напарницю у вульгарному танку. Так ось ця кічова вульгарність поступово виїла з-середини майже всі цінні залишки з української сучасної естради, які ще там залишалися. Інакше бути не могло. Відсутність розвитку – це деградація. Доведено Давньо-Єгипетською культурою.

фото: Золотий фонд української естради

Проект "Мелодія 12": спроба творення нової естради

І от, львівські музиканти-професіонали спробували нарешті перевизначити місце естради у масовій культурі. Прикметно, що інціативу виявили елітні підрозділи академічної музики, які ще зберегли професійну майстерність та високу планку.

Після спілкування з учасниками проекту "Мелодія 12", особисто мені вдалося побачити у їхній ініціативі кілька важливих моментів, які натякають на можливість випрацювання нарешті здорового підходу.

Найголовніші пункти наступні. По-перше, прагнення зробити ставку насамперед на якість. Лише живий звук, лише рівень поважних інституцій. Оперний соліст Петро Радейко та джазовий піаніст Михайло Олійник запевнили, що орієнтуються на справді якісні зразки поп-естради, передусім, це Володимир Івасюк та Квітка Цісик чи Сара Брайтмен.

По-друге, відчуття творцями проекту вікна можливостей у новітній пост-майданній Україні. Сьогодні ми маємо нову соціо-культурну ситуацію та відповідні очікування. Класична українська культура дійсно має шанси на, умовно кажучи, реконкісту, на відвоювання сердець тих, хто звик зневажливо відвертатися від самого словосполучення "українська культура". Українське культурне поле сьогодні сильно протиставлене "русскому міру" і це дає нові можливості для пропагування українськості. Головне, винаходити свіжі слова, а не повторювати плаский пропагандистський тон попередніх років.

По-третє, бажання активно долучатися до чи не найважливішої справи на порядку денному – допомоги фронту. Долучатися відповідним чином – написанням підбадьорюючих пісень та концертуванням у госпіталях чи на передовій. Тобто, виконавці не цураються виходу у, так би мовити, польові умови.

Таким чином, можемо нарешті констатувати цілком живий та співмірний часу рух у академічному середовищі. 

Як грати ретро сьогодні?

Інша справа, що десятиліття штивності, що наклали свій відбиток на інституції, до яких належать творці проекту "Мелодія 12", таки даються взнаки і у цьому випадку. Все робиться якісно, але занадто правильно, як пише книжка і жодного кроку вбік. Не відчувається якогось польоту, не відчувається власної родзинки. Тому, маємо лише правильні крещендо, правильні соляки, правильні інтро строго за підручником. Будь-яка нота в сторону вважається помилкою.

Тим більше, що підручники тут використовуються, м’яко кажучи, застарілі. Це насправді вже ретро, а грати сьогодні ретро як щось актуальне – абсолютно неприпустимо. Тут потрібно знайти свій власний хід конем, якось оригінально обгрунтувати свою ретро-тезу. Виконання класичних напрацювань повинне бути свідомим.

Створювати атмосферу допомагають ті ж таки дискотечна світломузика і низькопробний відео-ряд з пшеничними полями, абстракціями типу "Вінамп 1.0" чи школярськи-банальними геометрично-правильними подобами української вишивки на світловому екрані.

Окремо хочеться відзначити відео-спецефекти у стилі "Зоряних війн". Чи це, насправді, тонка гра контекстами?

Про не в тему балакучого конферансьє, взагалі, згадувати не хочеться. Може йому не варто писати свої жарти самотужки?

Прикро, що штивність проглядається не лише в музиці, а й в смисловому наповненні. Адже, проникливі патріотичні тексти у стилі львівської клюмби чи підписників газети "Високий замок" – це вже настільки девальвовані слова, що ними можна викликати, швидше, виділення шлункового соку, аніж якісь тривалі щирі емоції. Тим більше, не будуть вони мати якогось реального впливу на тих українців, яких потрібно перефарбувати у жовто-блакитні кольори. Ці заяложені мантри вони вже сто мільйонів разів чули і в 90-х, і в 2000-х роках. Чому б для сучасного, новітнього небанального, живого патріотизму, який відчувається в повітрі після Майдану, не підібрати сучасні, новітні, небанальні, живі слова? 

Очевидно, що завдання створити оригінальну поп-естрадну музичну мову, адекватну сучасній аудиторії і сучасному світовому естрадному ландшафту, набагато складніше, ніж може видатися на початку.

Однак, якщо проект "Мелодія 12" буде розвиватися, буде помалу відкривати свої теплі академічні нутрощі і не буде боятися вбирати в себе нове, то все ще може бути.

Є два важливих об’єктивних чинники, які цьому сприятимуть – запит слухачів на хороше, душевне ретро та помітний професіоналізм учасників проекту, які пройшли не лише відповідні класи консерваторії, а й сувору ресторанно-весільну школу. Головне, забути про зайву бундючність і відівчитися від замилування показним шиком. Сьогодні інтелігентна публіка цінує, насамперед, простоту, щирість і відсутність бар’єрів.