"Міський нотатник"

Дарія Зав’ялова: Я завжди жила в "іншому" Львові

Андрій Бондаренко,  23 грудня 2014

Інтерв'ю з головною художницею Театру юного глядача про виставку "Міський нотатник" та про "паралельний" Львів у 1970-1980-х роках.

Нещодавно в Палаці Мистецтв відкрилася персональна виставка картин Дарії Зав'ялової.

Експозиція отримала назву "Міський нотатник" і представляє особистий погляд мисткині на свої улюблені куточки старого Львова. На картинах ми бачимо окремі фрагменти, виділені оком авторки з міського простору – фасади будинків, подвір'я, дахи, паркани, брами. 

Власне, принциповий акцент на суб'єктивному сприйнятті і є головною родзинкою виставки. Вдале використання напівтонів створює цікавий ефект ефірності та сильної настроєвості.

Пані Дарія ніби продовжує лінію імпресіонізму, змальовуючи не так реальність, як своє враження від неї. Втім, авторку більше цікавлять не візуальні імпресії, а емоційні і це справді її сильна сторона. Серія "міських нотаток" – це імпресіонізм хороших книжкових ілюстрацій, причому до дитячих книжок, які мають справу не із світом загалом", а лише зі "своїм" світом.

"Свій" світ Львова епохи fin de siecle від Дарії Зав'ялової має уявну природу, але виглядає цілком життєздатно та переконливо. Якщо десь існує паралельний ефірний Львів, то він міг би виглядати саме так.

Тож Варіанти вирішили завітати в гості до пані Дарії та розпитати авторку про той її внутрішній Львів, фрагменти якого можна побачити на виставці.

Виявилося, що цей окремий особистий Львів Дарії Зав'ялової дійсно цікавий і переплітається не лише з казковими світами Діккенса чи Андерсена, а й культурними ландшафтами Львова 1980-х років.

Дарія Зав'ялова про проект "Міський нотатник":

Це дуже дуже давня ідея. Для мене ця серія робіт була поверненням майже до початку, тобто, до того, що я малювала колись в юності, в підліткові роки. Улюбленою темою для мене тоді якраз був Львів – куточки того Львова, який я про себе називаю "маленький Львів". Тобто не стара історична дільниця в центрі, а такі райони, забудовані віллами кінця 19 - початку 20 століть.

Я колись жила на вулиці Тарнавського, як вона зараз називається, і там пройшло моє дитинство і сформувалися всі мої естетичні смаки. Цей район, власне, дуже красивий, дуже казковий, дуже романтичний. Він теж дуже сильно сформував мій світогляд. Можливо тому я і працюю в цьому театрі стільки років, що все це дуже люблю.

Хоча моє творче життя складалося по-різному. Спочатку я поступила в академію мистецтв  на ткацтво і, відповідно, якийсь період часу я займалася ткацтвом. В принципі, я малювала постійно, але кудись невідомо куди – "на шафу".

Потім вже в моєму житті з'явився театр, як така потужна сила. В 1990 році я прийшла в театр Леся Курбаса, а з 1995 року я тут, в Театрі юного глядача і відчуваю, що назавжди. Тобто, театр зайняв у моєму житті домінуюче місце і відштовхнув інші зацікавлення кудись вбік.  І улюблена моя тема – Львів – на якийсь час залягла на дно.

Я дуже добре пам’ятаю той момент, коли у 2007 році мені раптом захотілося витягнути свої старі малюночки. Такі дуже ранні, ледь не починаючи з дитинства, намальовані ще у 1968, 1975 чи 1973 роках. Це були замальовки того Львова, який подекуди вже навіть не зберігся.

Я вирішила їх перемалювати, знаєте, є такий термін – рімейк. І малюючи, почала згадувати своє минуле, своє колишнє життя і тодішні відчуття. Це був водночас проект мистецький і психологічний – я відроджувала в собі той минулий час.

Велику роль у творенні цього проекту відіграла мистецтвознавець і моя близька подруга Наталка Космолінська. Вона дуже підтримала цю ідею. Я спочатку доволі невпевнено себе почувала, бо давно не малювала, а Наталка мене підбадьорувала і підштовхувала – малюй, купуй полотно, фарби і малюй!

Спочатку це були трохи невпевнені проби. Адже, упродовж багатьох років я малювала лише якісь ескізи, начерки костюмів. За два роки я вже представила деякі свої роботи на виставці в 2009 році в галереї Primus. Але це була виставка не лише живопису, там ще було ткацтво і текстильні ляльки.

З часом Львів як тема захоплював мене все більше і більше. Особливо упродовж останнього року  оце величезне напруження в суспільстві, Майдан, війна і все  раптом дало зворотній ефект. Я почала дивитися на все красиве і затишне з особливою любов'ю. Почала ходити по Львову і бачити, все те, що не бачила останніх кількадесят років.

Я дуже довго думала над назвою, мені в голові крутилося різне  "Абетка", "Словник", але зупинилася на назві, яку мені запропонувала Наталя Космолінська  "Міський нотатник". Це, напевно, найближча назва, бо, власне, те, що я представила на виставці  це і є такі собі нотатки, як у журналіста, який ходить і щось записує.

От в мене є такий блокнот і я сюди занотовую. А потім дещо перетворюється на картини, а дещо не перетворюється. Це графічний нотатник.

Мені так зручно, бо я користуюся деколи і фотоапаратом для того, щоб відзняти якісь моменти, але все ж таки змальоване вручну на картинах потім виходить душевніше. Хоча є моменти, які можна і підстрахувати фотоапаратом  багато красивих деталей, які не хочеться впустити.

На виставці до речі, чотири роботи з подвір’я нашого театру. А в принципі, з цих завіконних пейзажів можна зробити і десять і двадцять картин.

Про свій казковий Львів:

Мій будинок був п'ятиповерховим, така совкова будівля вже в самому кінці вулиці Тарнавського. Але поруч теж було багато чарівних старих будиночків. Малою я дуже любила фантазувати і всіх цих казкових персонажів, яких я собі придумувала, можна було спокійно помістити в пейзаж мого міста, мого "маленького Львова".

З кожної вулиці, з кожного будинку тут можна побудувати цілу казкову історію, можна написати багато книжок і романів.

От ви порівняли мої малюнки з виставки з ілюстраціями до дитячих книг і це вірне зауваження, яке теж може багато в чому пояснити мої картини. Для мене Львів дуже добре поєднується з багатьма іншими книжковими містами. Точніше, усіх їх я уявляю насамперед як мій Львів.

Я дуже любила читати всю дитячу класику  від романів Діккенса, до казок Андерсена. З Андерсона мені найбільше подобалися його довші казки  про Снігову королеву і т.д.

А ще пам'ятаю книгу, яка справила на мене величезне враження  "Снігові ковзани" американської письменниці Мері Додж. Там описуються пригоди дітей у Голандії дев’ятнадцятого століття. Я її читала російською і, на жаль, ще досі немає українського перекладу. В мене навіть є такий задум  знайти перекладача і організувати публікацію українських "Срібних ковзанів".

Львів довкола мене справді був якимось казковим простором. Я вчилася у школі, яка розміщувалася у тому будинку, де зараз Католицький університет.

І ось я сиділа на уроках і деколи виглядала у вікно, а там було видно будинок через дорогу, такий цікавий будинок з рельєфним зображенням ацтекського бога війни, а поряд, на іншому домі  рельєф, який зображає Грифона, а далі парк Залізні води. Тобто, відразу за вікном знаходився справжній портал у паралельний казковий світ. Це був мій Львів.

Я намагалася втекти туди від іншого світу радянських поліклінік, радянських магазинів і радянської школи, який я намагалася уникати. Це були три найгірші для мене речі  поліклініка, магазини і школа.

Моє місто було для мене всім. Не можу уявити, що я могла б народитися десь в іншому регіоні України. Перші роки я провела на Вірменській, а потім на Тарнавського  спочатку одна неймовірна вулиця, а потім інша неймовірна вулиця.

Мій Львів був всім  полем для всіх фантазій, починаючи з того, як мама мене возила на саночках і мені здавалося, що я їду прямо по казці. Був, звичайно, величезний контраст між реальністю і тим, що  я собі уявляла. Як герої хронік Нарнії, я тікала в якусь свою країну.  

Про свій анти-радянський Львів:

Мені дуже пощастило, бо мій батько художник і, в принципі, я виростала в дуже хорошому середовищі. Якось згодом я дізналася, що всі ці люди, які до нас приходили і з якими я теж спілкувалася, належали до шістдесятників.

Практично всі розмови тоді крутилися на відповідні теми. Десь на кухні про щось таке говорили. Дорослі мені довіряли, тому про ті речі, які загалом люди дізнавалися в часи перебудови, я довідалася ще в дитинстві. Долітали фрагментами і уривками.

Я жила в будинку на Тарнавського під номером 116, а навпроти був номер 114. Наш будинок належав спілці художників, там жили художники, а той, що навпроти – спілці письменників, там жили, відповідно, письменники. І якось до мами прийшла її подруга – викладач академії, вони усамітнилися на кухні і я відчула велику тривогу в голосі цієї викладачки, вона про щось говорила моїй мамі і я лише почула слово "забрали". Вже за багато років я зрозуміла, що якраз тоді заарештували Стефанію Шабатуру, яка жила в нашому домі в першому під'їзді, а в будинку навпроти – забрали подружжя Калинців.

В Академії я теж потрапила в хороше не-радянське середовище. Там була така молодь достатньо продвинута і, на моє щастя, в нашій групі було декілька людей, випускників училища ім. І. Труша, які оберталися навколо цікавих постатей.

Це була така компанія, в яку входили Віктор Морозов, Юрій Винничук, Микола Рябчук. Ще мої друзі товаришували з Кохом, Кауфманом, які не вчилися в Академії. Потім я теж з ними всіма познайомилася. Я вчилася з Наталкою Шиміною і Миколою Крицьким в одній групі і так з ними пересікалася. Мені почали передавати якісь книжки.

Це було справді формування певного середовища. Був такий Клуб творчої молоді. Я не дуже туди ходила, але якось, пам’ятаю, мені сказали, що там буде дуже цікавий, дуже талановитий поет з Франківська – Юрко Андрухович. Потім потихеньку, ще почали додаватися якісь інші імені. Хтось приятелював з Костем Москальцем, хтось – ще з кимось.

Я почала все це читати, наприклад, першу збірку Андруховича "Середмістя", ще Франківську, але там вже були львівські алюзії, бо Юрко вчився у Львові. Вона мені дуже подобається, я ще досі її читаю. Потім вийшла збірка Неборака "Зима у Львові" з малюнком Кауфмана, на якому брейгелівські мисливці йдуть на тлі вежі Корнякта.

З'являлися "Бу-ба-бу", потім театр "Не журись", потім мистецьке обєднання "Шлях". Кожна виставка "Шляху" – це була подія. І в такому середовищі формувався мій світогляд.

Як колись сміялася моя однокурсниця – ми з тебе зробили українську буржуазну націоналістку. Бо я була дівчинка з такого класичного російськомовного середовища. А от Академія мистецтв (тоді це був інститут) і всі ці люди дуже сильно відкрили мені інший Львів.

Інший Львів – це не той Львів, не радянський. Хоча радянським він так ніколи й не став. Він так опирався цьому, весь час. Я не знала цього так чітко, відкритим текстом, але я відчувала, що це місто сильно опирається радянськості. Моя родина з самого мого дитинства завжди святкувала Різдво, Великдень. У Львові це було нормально.

Правда, я пам'ятаю одну страшну історію. В мене була однокласниця, дівчинка з якою я приятелювала, – така хороша мила дівчинка. Вона була з класичної радянської родини. Вона була хороша, добра, але якось от забігла до нас напередодні Великодня і побачила спечені паски. У неї стався приступ істерики, вона почала кричати – як ти можеш, ти ж комсомолка, я розкажу все у школі! І моя мама, принижуючись, довго її вмовляла, що не потрібно нікому розповідати, бо у Даші будуть неприємності.

Ще дуже сильно цей інакший Львів мені відкрила моя бабця, яка приїхала сюди в 1944 році і оселилася на Вірменській. Якщо б я колись вирішила зняти фільм чи серіал про післявоєнний Львів, часи наприкінці війни, то я б взяла цей будинок на Вірменській, 3.

Дуже красивий будинок, в якому жилі всі – вірмени, євреї, і ті, хто приїхали зі східної України, як моя бабця, ще сусід був з Москви, художник, поруч жила така типова львів'янка, пані Базюкова. А внизу ще була навіть двірницька і там жила двірничка пані Марія. Тобто це ще був той старий уклад. З одного цього під’їзду можна було б зробити серіал про історії різних родин.

Моя бабця якось умудрялась існувати поза контекстом радянського Львова. Вона завжди це сприймала інакше. Дитинство вона провела під Кам'янцем-Подільским і Львів їй дався дуже легко. Вона розмовляла прекрасною українською мовою, і в неї було польське прізвище – Стемпковська. Вона тут себе відчула дуже добре, дуже комфортно. Мої батьки теж.

Львів був дуже різним. Мої уявлення про нього формувалися дуже довго. Великий період мого життя припав на Радянський Союз, але напевно якраз у Львові можна було мати найменшу дотичність до всього радянського. Тому, я дякую долі, що народилася в цьому місті.

Про свої важливі місця у колишньому Львові:

Кажуть,  що Львів як Рим, розташований на семи пагорбах. Я дуже рідко ходила в кав’ярні, вони відкрилися для мене пізніше, я мало зависала на каві, я більше любила ходити по місту. І Львів він такий – догори-вниз. Оцей пагорб вулиці Тарнавського, пагорб Погулянки, пагорб під Кайзервальдом, оці всі пагорби під Цитаделлю. Для мене такі піші дослідження Львіва були дуже важливими.

А ще пізніше, десь в вісімдесятих, з'явилося одне місце, для мене дуже культове. Це була тоді така крапка, яку знали всі – майстерня художника Славка і Наталки Шиміних, на вулиці Вітовського. Там я вперше побачила Віктора Морозова, або Винничука.

Другою подібною крапкою була квартира художника Юрка Коха. Туди заходили справді культові постаті – Ніна Матвієнко чи Ада Роговцева, така акторсько-посьменницька тусовка, тільки для більш вузького кола. Я там була десь один чи два рази, але мені це сильно запам'яталося.

Головним нашим осередком у 1980-х роках була майстерня Шиміних.

Дуже недовго я пропрацювала у театрі Курбаса, який теж був дуже важливим місцем для мене. Це був перший театр у Львові, який я сприйняла як свій театр. До того я любила театри Москви, Ленінграда, я їздила у ці міста, або ченкала, поки театри приїдуть до нас на гастролі. Теж в мене була велика любов до Тбіліського театру Руставелі. А коли я потрапила в Курбаса на першу редакцію вистави "Двір Генріха ІІІ", я зрозуміла, що у Львові з'явився мій театр.

Добре пам’ятаю їхню дилогію за Ліною Костенко – "Маруся Чурай" і "Сніг у Флоренції". Я вперше почула, що в театрі можна так красиво представити поетичне слово. Це було просто геніально. Я, в принципі, сама напросилася працювати в цей театр і зробила там тільки дві вистави.

Це теж тоді було відкрите середовище, на кожну прем'єру приходили різні цікаві люди – Калинець, Винничук, Неборак, Морозов, оця вся команда.

Вперше як акторка там дебютувала Мар'яна Садовська у "Дворі Генріха ІІІ". Співати вона почала ще раніше, я пам’ятаю, коли її вперше почула. Це був вечір Антонича в театрі Курбаса і вона співала низку лемківських пісень, які зараз у всіх на слуху – "Верше мій верше", "Під облачком". Я їх вперше почула від Мар'яни Садовської. Зовсім юної ще, практично дівчиська.

Кілька разів в театрі намагалися провести вечір, присвячений Стусу, спочатку його заборонили, потім дозволили, потім знову заборонили, потім знову дозволили.

Для мене тоді існували лише кілька театрів – Курбаса, мистецьке обєднання "Шлях" і все навколо нього і естрадний театр "Не журися". До них примикало теж "Бу-Ба-Бу", журнал "Четвер", фестиваль "Вивих". Це були такі сильні згустки творчої енергії. Тоді культура якось справді вибухнула, буквально. І, скажімо, вихід з Радянського Союзу в цій частині України сприйнявся легко, просто, і швидко, все скинулося просто як лушпиння.

Пам'ятаю було таке цікаве дослідження від "Галицької Брами" – писали про кіно і Львів. Дуже цікава тема. А ще вони писали про львівські кінотеатри. І, зокрема, про одне знамените місце – так званий Клуб зв’язку на теперішній вулиці Японській, де крутили неформатні фільми. У "Галицькій Брамі" помістили і мої спогади про це місце, бо я ходила туди як на роботу. Ми ходили туди майже усією групою з інституту, переписували розклад і на живописі обговорювали все побачене.

Там працював такий Едуард… Забула прізвище. Я не знаю з яких архівів він понатягав усі ці фільми. Він показував і такі, що клалися на поличку, і такі просто неформатні – Куросава, Феліні, Бергман, Тарковський, Сокуров.  Я чітко пам’ятаю перегляд "Осінньої сонати" Бергмана – туди прийшли всі люди, які не дуже пересікалися між собою. От стоїть Калинець з дружиною, стоїть режисер польського театру Збігнєв Хшановський, а тут стоїть Борис Озеров з театру "Гаудеамус" з російсько-єврейської тусовки – всі прийшли на Бергмана.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.