Варіанти пропонують фоторепортаж слідами спогадів діяча “Просвіти” про дитячу подорож до Львова в передостанній рік ХІХ ст.
Навесні 1899 року восьмирічний Степан Шах, майбутній знаний педагог та науковець, вперше відвідав Львів.
Звичайно, хлопчик отримав незабутні враження від міста, які він вже в дорослому віці, після Другої світовї війни описав у мемуарах - у книзі "Львів - місто моєї молодости", перевиданій львівським видавництвом у 2006 році.
Варіанти зацікавилися цими спогадами - з кількох причин.
По-перше, це доволі детальний опис львівських вулиць "з перших рук", який подає нам багато цікавих подробиць про міський простір Львова кінця 19 століття.
Звичайно, можна піддавати сумніву його повну автентичність. Адже, пригадуючи свою мандрівку вже після того як минуло півстоліття, автор, безперечно, не так відновлює пам'ять як творить її заново з маленьких уламків. Проте, та обставина, що для хлопчика це була перша така поїздка, дозволяє припустити, що більшість оригінальних мікро-вражень міцно врізалися у його свідомість і збереглися у доволі первинному вигляді.
По-друге, Степан Шах описує свій приїзд до Львова з півночі, тобто, через Підзамче. Тобто, через одну з найцікавіших дільниць Львова, яка ще досі зберегла у своєму ландшафті численні сліди минулого.
По-третє, текст Шаха пропонує нам погляд українського ока, яке зосереджується саме на українському просторі тогочасного Львова. Це дуже цінний момент, оскільки більшість свідчень про тодішнє місто подаються нам через призму польського сприйняття міста.
Тоді як тут ми маємо візуальні свідчення сільського українця, який трохи знайомий з міським українським контекстом, частково завдяки розповідям батька, а частково завдяки накладанню пізніших знання та досвіду. Тому, у його спогадах перед нами постає місто, розмальоване суто українськими смислами, постає суто український міський уявлюваний простір. Так, у силуеті Львова Степан насамперед бачить Святоюрську гору, а не шпиль Ратуші чи Латинської катедри.
Північний Львів та Підзамче очима Степана Шаха
Отже, у 1899 році на Великодні свята в неділю рано вранці восьмирічний Степан разом з батьком та вуйком вирушили до Львова, аби відбути великодню сповідь у церкві отців Василіан. Виїжджали фірою із села Куликів у теперішньому Жовківському районі - за 16 кілометрів на північ від Львова.
Їхали блиько двох годин горбистою дорогою. З останнього горба за Збоїщами відкрився нарешті "довгоочікуваний і незнаний" вид на місто.
"Перед нами виринуло місто Львів! Величезне місто з вежами, церквами, фабричними коминами, високими будівлями, втиснене між Високим Замком на сході і Святоюрською горою на заході, полонило при блеску раннього сонця мою увагу, прямо учаровувало. Я сидів напереді коло фірмана і з отвореними очима й устами і сприймав ще й досі незатертий образ краєвиду - панорами Львова з північної сторони - зі Збоїськ".
Сьогодні мандрівники, що прибувають до Львова з півночі, практично позбавлені тих краєвидів, що відкрилися Степану. Забудова північних мікрорайонів затуляє вид на центр міста. Лише пагорб Високого Замку, доповнений телевежою, так само відкривається вдалині вулиці Б.Хмельницького (колишній Жовківський шлях) як і колись.
Втім, вздовж північної львівської магістралі вище "Епіцентру" ще можна побачити сліди старої забудови, яка не привернула тоді уваги Степа Шаха, але цілком може допомогти нам перенестися у часи його подорожі.
Цілком можливо, що подібна фігура стояла на цьому горбику і у 1899 році.
Далі мандрівники перетнули долину Полтви, на берегах якої їм вдарив у носа їдкий сморід. Як пожартував вуйко, "то помийна ріка так Львовом пахне". У наш час у в районі вул. Б.Хмельницького Полтва забетонована, однак, виходить на поверхню якихось кількасот метрів східніше. В особливо дощові дні "помийний запах Львова" доходить навіть до мешканців вулиці Лінкольна.
За річкою Степанові і його супутникам відкрився вид на нове Знесіння, або як його тоді називали Знесіння-Колонія, на відміну від Знесіння-села.
(вид на вулицю Олійну, бічну від Б.Хмельницького)
Не встигли подорожні віддихатися від каналізаційних випарів, як їм довелося зіткнутися з "вже іншого роду смородом, що простягався смугою із високих котлів і збірників рафінерії нафти. 'Тут - пояснює батько - чистять нафту, яку ми купуємо до лямп'".
Будівлі рафінерії досі стоять вздовж вулиці Б.Хмельницького. Видобуток нафтопродуктів продовжувався у радянський час. Судячи з написів на воротах підприємства, завод працює за призначенням і сьогодні, хоч може і не у таких масштабах, як колись.
"По лівій стороні вулиці, недалеко рафінерії Руккера, стояла фабрика лікерів фірми "Кронік і син". Батько коротко замітив: 'Звідси маємо гарак до гербати', що для мене було реальним поняттям", розповідає Степан Шах.
Сьогодні, цієї фабрики знайти вже не вдалося. Швидше за все, на її місті стоїть школа, збудована у 1957 році - зразок сталінської архітектури. А можливо, вона була попередницею іншого виробництва, яке ми знаємо під назвою "фабрика повидла". Раніше тут виробляли не повидло, а алкоголь. У 1899 році цієї будівлі ще не було, адже, в інакшому випадку малий Степан неодмінно би звернув увагу на цю мальовничу архітектуру.
Дешевого алкоголю на Рогатці вдосталь і сьогодні. Подібні крамниці можна зустріти вздовж усієї вул. Б.Хмельницького.
"Далі по обох сторонах вулиці тягнулись шинки, звані 'ресторації' з великими заїздними подвір'ями, серед яких стояли цимбровані керниці з 'журавлями' і коритами до поєння коней, бо тут люди лишали свої вози з кіньми, а самі йшли пішки до міста, щоб не оплачувати 'копиткового', тобто оплати за ужиття їздні, при акцизній брамі на рогачці.
І хоч була це неділя, то до Львова їхало безліч возів, спішило безліч пішоходів з молочними баньками в руках і з клунками на плечах, а жидівські покупці підходили до возів, питаючи, чи нема чого на продаж; а продати можна було тут все і кожної хвилини. Тому мій батько тоді висловився: 'Львів то неначе той нажерливий змій, що проковтне все, що хтось сюди привезе'. А вуйко додав: 'Ще й добре заплатить'".
Віз, на якому їхали Степан з батьком та вуйком, теж залишився на заїздному подвір'ї передрогаткового корчмара Леона Роттера, який співпрацював переважно з українськими приїжджими продавцями і був для них своєю людиною на рогатці.
Далі пішли пішки.
Ось на цьому перехресті, відразу за воротами до фабрики Бачевського, стояла рогатка - "велика брама з залізних крат на їздні і такими же фіртками для пішоходів", за якою починалася вже територія міста.
Брама-рогатка працювала лише з шостої ранку до десятої вечора. Фіртки працювали постійно. Відразу за брамою починалася міська брукована вулиця.
Перетнувши рогатку, Степан з лівого боку побачив Високий Замок з насипом кіпця Унії Любелської (той штучний пагорб, на якому стоїть телефежа). На схилі Замкової гори, серед дерев, виднівся білий дім з широкими вікнами і довгими верандами - гідропатичний санаторій "Кисельки". В радянський час це місце було забудоване приміщеннями "Галичфарму" і з вулиці Б.Хмельницького його вже не видно.
З правого простягалися "безмежні городи, щр належали до городничого заведеня Штарка, де наші дівчата працювали сезоново і звідки від нас літом чи зимою купували мірту на вінок для панни-молодої та на в'язані букети для пана-молодого, дружбів, дружок і старостів". Вже в 1908-1910 роках будівельний підприємець Ісаак Яків Віц забудував цю сторону рогатки чиншовими кам'яницями, внаслідок чого утворилася нова вулиця. Вона отримала назву Волинська, оскільки Віц вважався "утікачем з Волині".
За вулицею Волинською подорожні сіли на кінний трамвай.
"Я вп'ялив очі вперед просторої довгої Жовківської вулиці, яка була по обох боках забудована двоповерховими домами".
Забудову 1899 року тут можна побачити й нині, доповнену також пізнішими домами - будівництва на вулиці Б.Хмельницького тривали до Першої світової війни.
В районі Хлібокомбінату (збудованого десятиліттям пізніше Степанової подорожі) хлопець відмітив підйом дороги - тут до трамвая дочепили другу пару коней. І тут, як зауважує Степан Шах, в'їжджається на терен колишнього княжого города.
"Їдучи дальше, мали ми по лівій стороні залізничну станцію "Підзамче"...
...а по правій стороні церкву св. П'ятниці."
На перехресті залізничного шляху та вулиці Жовківської Степан згадує велику рампу, тобто залізну конструкцію для розвантаження вагонів. Сьогодні немає ні перехрестя, ні рампи.
Коло василіанського монастиря св. Онуфрія зі Степаном сталася невеличка пригода.
"І коли я подивляв, що мимо гористого терену коні дальше бігли, батько звернув мені увагу, вказуючи на ліву сторону рукою, що тут вже манастир і церква оо. Василіян. Заки я вспів як слід зорієнтуватися, як вуйко каже: 'Перед церквою зіскакуємо, бо трамвай стає аж коло церкви св. Миколая'. І не чекаючи на відповідь, зіскочив легенько, навіть легше як зі свого воза. За ним скочив і батько, і чекав на мене. Але я, не знаючи ще тоді фізикальних правил руху, скочив теж, але замість в напрямі їзди, тобто вперед, - взад. Віз, очевидно, шарпнув мною і я впав на їздню, замість скочити на рівні ноги".
Степан, на щастя, сильно не вдарився, лише трохи забив коліно. Коли вже старший Степан Шах описував цей момент у спогадах, йому пригадалася інша історія про забите коліно і монастир Василіан.
У 1843 році цієї вулицею проїжджав московський професор Михайло Погодин, який подорожував через Австрію на Балкани. Вважаючи Львів суто німецьким містом, він був дуже здивований, побачивши на фронтовій стіні церкви "фрескове мальовило святих ченців східного обряду з кириличним написом". Зелектризований професор негайно вистрибнув з амбулянсу, але так невдавло, що пошкодив коліно і був змушений затриматись у Львові для лікування.
Таким чином, монастир Василіан постає перед нами як важливий міський символ українського православного Львова.
Тим часом, Степан, його батько та вуйко по сходах над печерою св. Онуфрія пройшли через вхід у вежі на церковне подвір'я і зайнялися своїми духовними справами.
На цьому, ми завершимо свою розповідь, зауваживши, що у книзі Степана Шаха, яку можна знайти, наприклад, у бібліотеці Центру міської історії, згадується ще багато цікавих подробиць про місто Львів та львівських українців.