Юрко Вовкогон

Юрко Вовкогон: У кожному селі має бути ксьондз і кіборг

олександр ковальчук,  21 січня 2015

Розмова з бійцем добровольчого батальйону ДУК ПС Юрком Вовкогоном та його побратимами: Гаррі та Тереном.

Відповідальний за долю Всесвіту та прес-секретар МО "Дзига" Юрко Вовкогон на кілька тижнів відпочинку та Новорічних свят приїхав до Львова з фронтових Пісків, щоб декілька днів тому знову поїхати на другу ротацію.

Варіанти зустрілись з Юрком, його бойовим побратимом Гаррі, а також їх товаришем, який захотів анонімно залишитись другом Тереном, щоб порозмовляти про ситуацію в гарячих Пісках, правильні вишколи, проросійських терористів, закінчення війни з Росією та майбутнє України.

Розмова розпочинається з фронтових монологів Вовкогона, Гаррі та Терена і плавно набуває діалогічного характеру в пошуках істини у цій непростій ситуації.

Терен

Я доброволець одного з добровольчих батальйонів.

Коли постало питання: ЗСУ чи котрийсь з батальйонів, то я порадився з колегами, які сказали, що якщо є вибір, то краще йти у добровольчий батальйон, бо у ЗСУ люди підкомандні (під присягою) і там ситуація набагато гірша, ніж у добровольчих.

У мене був вишкіл під Києвом, потім ще на базі з інструкторами – і ось потрохи воюю.

Вишколи, можливо, й тривають занадто мало часу (треба було б більше), але вже є як є. Фізуха, вміння користуватись зброєю, тактика, вміння поводитись в місті, в приміщенні, як вважати на розтяжки, як ті розтяжки ставити, як їх уникати при можливості.

Хоча, якщо її там добрий спец поставить, то ти її і не уникнеш. Завжди є долю протупу. Один чоловік з 79 бригади (який на тій війні з перших її днів), з яким я був в аеропорту, десь два місця тому підірвався на розтяжці. Хоча він дуже досвідчена людина і в курсі усіх тих приколів.

Що могли на вишколах, те ми й взяли, бо, наприклад, коли збирали дивізію Галичина, то їх готували, якщо не помиляюсь, одинадцять місяців перед тим, як пустити на фронт.

А так, хтось місяць, хтось два проходить у вишколах. Зрозуміло, що якоїсь там надпрофесійності чекати від нас не варто, але на дусі і на бажанні ми й працюємо в якийсь спосіб.

Я хотів попасти на фронт, чим ближче. Мене цікавила моя реакція – чи посилю, бо ж ніколи не був у таких ситуаціях, і чи просто не засцю банально. Це було моє першочергове завдання – випробувати себе.

Зрозуміло, що не буває таких, кому геть не страшно. Бувають, але це вже погано. Коли людина повністю втрачає страх, то рано чи пізно йому гаплик і так настане. Доля страху мусить бути і не варто переходити ту межу коли вже занадто захоплюєшся і тобі вже на все посрати, треба себе контролювати.

Потрапив на фронт і зрозумів, що може я і не супергерой та не супервбивця, але тим не менше, якусь роботу робити можу, а з часом щоразу здобувається більше якихось навичок в користуванні зброєю, в коректуванні, в розтяжках, в командуванні відділенням.

У будь-якому випадку навколо гуляє дуже багато інформації і тому кожної ротації, по-любому, здобуваєш той чи інший досвід.

До обстрілів дуже швидко звикаєш і навіть стаєш безпечним. Першу ніч в Пісках взагалі спав у бронежилеті, а десь за тиждень навіть не реагував, що на дворі під хату Гради б'ють (у вікно навіть осколок залетів).

Можливо, що просто був втомлений після нарядів. Ніч в наряді, приходиш і сильно не поспиш, бо у нас тоді в хаті багато людей було. Чи це втома, чи вже просто звик, але я спокійно спав собі під Градами.

Життя у тій напрузі, звичайно, що не може не змінитись. Переосмислюєш життя. Розумієш наскільки багато є другорядних речей і найбільше ті зміни відчуваєш тоді, коли приїздиш сюди.

Ніхто не говорить, що люди мають в траурі ходити, бо ми там є, а вони мають не тішитись – ні. Але дивишся, що люди тут нічого не роблять, що нічого не змінилось після Майдану, розумієш, що зміни суспільству потрібні саме тут, тому що це актив, який забезпечує твою безпеку і безпеку твоєї родини.

Змінилось, але обгорткою. Гівно змінило обгортку. А люди якось перестрашились, багато злякались, живуть в страху, бояться і думають, що лиш би то закінчилось. І шкарлупою обволіклись і думають, що це їх мине.

І ось оце тобі важко сприймати. Ще важче сприймати буденність і той людський пофігізм.

Гаррі

За два дні людина звикає до напруги на фронті. Ти змучуєшся хвилюватись і розумієш, що тобі просто треба заснути, незважаючи на те, що за вікном розриваються міни. Раз-два-три і заснув, просинаєшся і знову міни.

Люди звикають, і життя там нічим не відрізняється від життя тут. Люди живуть, готують собі їсти, намагаються, якщо є якась вільна хвилинка, розважитись.

Вражає, як місцеві (в Пісках) реагують на ту ситуацію з точки зору психології. Наприклад, падають міни і прострілюються вулиці, а дев'ятирічний хлопчик іде цією вулицею від хати до хати. Іде до нас у гості, що б ми дали йому поїсти. І цей хлопчик може орієнтуватись в якійсь певній зброї краще, ніж новоприбулі люди.

А так у мене все пов'язано з Майданом, куди я потрапив 1 грудня після того, як мені вночі знайомі журналісти скинули кадри побиття студентів. Я подивився на них, обдзвонив знайомих і поїхав.

Я був там від початку до кінця, якщо якимись періодами й вертався сюди, то відчував, що якщо там буде щось серйозне, то повертався відразу. Був у найбільш жорстоких моментах Майдану.

Коли повернувся до Львова, то була думка повертатись до звичайного життя, мені запропонували серйозну роботу. Я ще на Майдані займався волонтерством і після нього підтримував хлопців, які там постраждали і лікувались на Топольній. Ми збирали гроші як могли.

А як почалась ця двіжуха з Кримом та Донбасом, то я вже майже не спав, бо сидів і відслідковував усі ті новини. З часом усвідомив, що не можу просто знаходитись в іншому, в мирному світі і почав шукати можливості захищати країну зі зброєю у руках.

Варіанти з Нацгвардією і ЗСУ я не розглядав, бо переймався тим, що у Нацгвардії мене можуть тренувати люди з якими я бився на Майдані, а ЗСУ, то перші бої показали, що їх постійно зливають, підставляють і вони попадають в халепу.

Були цікаві моменти з добровольчими батальйонами і з часом так сталось, що один знайомий порадив мені поспілкуватись з хлопцями, які займаються вишколами. Я навіть не сприймав те, що після вишколу відразу піду на війну.

Я був два тижні вишколу на Франківщині від Правого сектору. За цей час у нас було два достатньо важких марш-кидків, і нам намагались втиснути якомога більше інформації щодо тактики та різних видів зброї. Що могли, те нам і втиснули.

Після вишколу вже налаштувався на те, що маю стовідсотково попасти на війну. Я був наполегливим, оскільки було якось незрозуміло чи відпустять нас туди, і за якийсь час нас відправили на Дніпропетровщину на базу ДУКу. Знав, що після ДУКу попаду у Піски і орієнтувався, що буду в донецькому аеропорту.

У вересні приїхали на базу, де з першого ж дня були патрулі. Найбільше подобалось їздити на блок-пост, бо база – це замкнений простір, який згодом починає дратувати. Певний час був начкаром і це також певний досвід відповідальності.

Згодом попав у Піски. Спочатку було реально страшно туди їхати, бо розумієш, що попадаєш на справжню війну.

Але минає два дні і ти звикаєш до того, що хтось називає словом капєц. Сприймаєш це як звичайне життя, робиш якусь певну роботу. На жаль в аеропорт не попав, бо були якісь певні розклади в ДУКу – одна рота їздила в аеропорт частіше, інша – менше, в однієї було більше зброї, в іншої – менше.

Зараз в мене вже буде третя ротація. Їду в Піски. Вертаюсь сюди і постійно розумію, що маю бути там. Тут психологічно важче, ніж там. Там усе зрозуміло. В тебе стріляють, ти маєш відповідати. Поруч побратими, яким ти довіряєш. Все дуже просто.

А тут ти маєш щось аналізувати, якісь новини. Ось так.

Вовкогон

Уродженець села Печеніжин, де народився батько українського рекету Олекса Довбуш.

Коли почались ці замути з Кримом та Донецьком, то стало зрозуміло, що ми перебуваємо в центрі якогось великого експерименту, в якому, можливо, ніколи й не розберемось і не будемо знати з якою метою він був створений, але знаємо одне, що треба готуватись до усього.

Якщо вже стало можливими тут застосування зброї і кровопролиття, то значить, що це може повторюватись і повторюватись. Чим більш ми будемо до цього готові, тим більше ми буде збільшуватись можливість нашого власного виживання та виживання цього суспільства.

Після того, як стало цілком очевидно, що у державі нічого не змінюється, то ця проблема загострилась ще більше. Навіть якщо війна зупинитись, то на цьому кровопролиття точно не закінчиться, чи воно буде проти нас, чи ми змушені будемо його розпочати самі, якщо нічого не зміниться.

Формула проста – чим більше наших хлопців буде на Сході і вернуться звідти живими, тим краще для суспільства.

Я вирішив іти у добровольчий батальйон, оскільки абсолютно зрозуміло, що в армії нічого не змінилось з офіцерським складом, який використовує людей як фарш. Також не хочеться бути з колишніми мєнтами і беркутами у більшості мєнтовських батальйонів, які створюються, впевнений, що швидше для якогось тіньового бізнесу, аніж для справжньої війни.

У жодних екстремальних ситуаціях ще не був. Поки що сприймаю війну як власну підготовку до якихось серйозніших справ, які гадаю незабаром розпочнуться. Принаймні маю на це надію.

Коло мене нікого не розривало, кров'ю мене не обстраскувало, метал слухаю зі школи.

Я рядовий стрілець. Ходжу на позиції, дивлюся у бінокль, вночі – в тепловізор, якщо щось рухається – стріляю, поки воно не стріляє в тебе, а тим більше, якщо воно вже почало стріляти.

Стосовно місцевого населення думаю, що має пройти ще два покоління, поки більшість з тих, кого я бачу, фізично стануть схожими на людей і ще два покоління, поки вони психічно стануть схожими на людей, а потім вже з ними можна буде працювати.

Найкраще вирішення цього питання – це створення мережі дуже гарних дитячих садків у яких би працювати кращі професіонали (і з України, і з-за кордону), багато митців, багато молоді, і вивозити якнайбільше дітей з того регіону. Тоді регіон можна буде оголосити якоюсь зоною війни, зоною стихійного лиха чи зоною відчуження і вести нормальні бойові дії з застосування важкої артилерії та авіації.

Проходив вишкіл під Львовом. Усім рекомендую Центр тактичної підготовки "Бескид" (до 24 січня у них новий набір), рекомендую усім у кого є дві руки, дві ноги, хоча б маленькі яйця і хоча б одна півкуля мозку, бо це потрібно.

Поки там на Сході невеличка група людей тримає цю трубу з гівном (поки вона ще не прорвала), у людей тут ще є можливість (не знаю скільки цей час триватиме, тиждень чи два) хоча б підготуватись до серйозної рубки. А рубка буде точно. Якщо не з зовнішнім ворогом, то з внутрішнім. З олігархатом, з усіма цими виродками, які набули свої статки за останні десять років

Чим можу похвалиться, як заслугою, так це тим, що гадаю, що нікого не вбив за цей час, хоча це важко сказати, бо бачиш якісь плями вночі і у них стріляєш. Це всі розкажуть. Окрім снайперів і людей, які у близькому контакті, ніхто не може сказати скільки вбив, скільки – не вбив.

Також до нас приходила купа дитячих малюнків і усім дітям, які лишили свої телефони, я відписав есемеску. Це єдине, чим можу хвалитись на цій війні.

Бо якщо наше слово важливе для дитини, то значить воно запам'ятається. Дивлячись на ці малюнки я зрозумів, що ми вже перемогли, бо коли дівчинка з прізвищем Хаджибекова з Полтави малює синьо-жовтий прапор, а біля нього червоно-чорний та пише "Ждём Вас. Слава Украине", то мені здається, що ми вже перемогли.

І тепер лишилось лише це доопрацювати.

Тут розмова плавно переходить у формат запитання-відповідь.

У неті ходить інфа, що сепаратисти краще ставляться до полонених з ЗСУ, аніж з добровольчих батальйонів?

Терен

У серпні загинуло 13 наших побратимів з Правого сектору. Їх тіла кинули на землю і розкатали танками, коли їх тіла віддавали, то це вже був практично фарш. Щось подібне я чув про айдарівців, які потрапляли у полон – там відрізані голови тощо.

Це те, що я чув від людей, які були неподалік від цих подій, а не з десятих рук. І тому цілком можливо.

Під час Чеченської війни чеченці до призовників ставились лояльніше, аніж до контрактників, які пішли з власної волі, і тому дуже жорстоко їх карали.

Десь воно так і є, бо коли люди ідуть з власної волі, то у них вища мотивація до тієї війни і зрозуміло, що вони запекліше б'ються і, відповідно, до них жорсткіше ставляться, щоб відбити іншим людям бажання йти на війну.

А з їхнього боку Ви з якимись полоненими перетинались? Що це за люди?

Терен

Конкретно з військовополоненими ДНР – ні, більше з людьми, які звинувачувались у сепаратизмі.

Гаррі

Також не перетинався. Приймав, але не спілкувався.

Вовкогон

Знайомі волонтери розповідали, що у Лисичанську мали дискусію з однією ватницею, яка спочатку кричала: "Зачем вы сюда приехали, бандеры?", а потім запитала звідки вони. А як взнала, що зі Львова, то сказала: "У вас мер Андрей Садовый такой красивый. Я голосовала за его Самопомощь".

На рівні емоцій це що: злість, ненависть до них? Чи це вже просто зникає, ти просто стріляєш і це вже питання військової прагматичності.

Гаррі

Емоцій не має взагалі.

Терен

Ти спокійно дивишся на це як на роботу, яку треба зробити. Ось і все.

Лють чи ненависть можуть бути після бою, коли ти можеш ще себе накрутити. А під час бою ти повністю сконцентрований і тільки думаєш, якби це все зробити правильніше та обережніше.

Може бути трохи тривоги, але це настрій перед боєм чисто на виконання завдання. Часом буває піднесення, як ніби гриби у лісі знайшов, коли якісь ворожі тіні бігають.

Вовкогон

Яка може бути ненависть до зомбі? От уявляє собі голлівудський фільм, то там до зомбі виникає ненависть? Чи до колорадських жуків? Це не на тому рівні, щоб виникала ненависть.

Ненависть є до своїх виродків у штабах, до своїх бариг, до тих самих людей, які далі затуркані, які далі бояться.

Гаррі

Треба вбивати з любові, без ненависті.

Вовкогон

Це швидше як робота, наче прибирати у хаті чи сміття з лісу виносити. Як каже один мій знайомий – тепер у кожному селі має бути ксьондз і кіборг. Це навіть не те, що свиней колоти перед Пасхою, бо тоді хоч якась є вдячність тій свині, а це – як колорадських жуків збирати.

Мені здається, що ненависть може виникати до особистостей, а в них ще не має особистості. Якась огида чи зневага є, а ненависті нема.

Я це зараз сприймаю, як якусь роботу асенізатора. У мене не має жодного пафосу щодо героїчної постаті солдата.

Це суто хлопська робота, так як гній розкидати чи гівно викачувати. Робота, яку мусиш зробити, яку бридко робити, яку не хочеться робити, але ти розумієш, що мусиш та й усе.

Гаррі

Туди наважиться не кожен доїхати. Є якісь рівні, там, наприклад, доїхати до ДУКу. Доїхав до ДУКу і зрозумів, що там плюс-мінус безпечно. У Піски попасти – знову перейти на якийсь інший рівень, здолати цей страх. Потім – аеропорт.

А емоцій не має. Емоції можуть бути якісь випадкові хіба що тут. Можеш зірватись у якийсь момент.

Терен

Емоції у всіх людей є персонально різними, але у більшості те, що я бачив, то якихось таких емоцій не має. Люди ходять кожен день на роботу. Воно так і називається. Коли ми йдемо на позицію на добу, то так і говориться – "іти на робот".

Гаррі

Це дивно звучало до того, як туди попав, фрази: "працюю" чи "відпрацював".

Не думаєте, що ця "беземоційність" якось притупить більш позитивні речі, там любові чи ніжності до рідних?

Терен

Наразі ні. Більше починаєш цінувати рідних. Особливо, коли довгий час тебе не було. Приїздиш і хочеш дати жінці та дітям якомога більше.

Гаррі

Синдрому того ніхто не помічає, але він є.

Терен

Такі речі можливо з часом будуть проявлятись. Якісь миттєві зриви у якихось ситуаціях. Тепер вже спокійніше ставишся до того, що там хтось загинув, наче до статистики.

З Вами там якісь психологи працюють (мали б працювати)?

Терен

У нас є Гон.

Чи з тим піднімається питання алкоголю, що бухають багато?

Вовкогон

У нас не бухають. За час, що ми там були, то лише попереджали такі випадки. У нас просто багато спортсменів, художників, діджеїв, барменів і взагалі адекватних людей.

Терен

Людей, які взагалі не вживають алкоголь.

Гаррі

У нашому взводі якось так сталось. У мене просто принципово – ні краплинки. Не хочеться просто.

Вовкогон

Це як на Запорізькій Січі.

Гаррі

Це не просто, що ти себе стримуєш, а просто не хочеш.

Терен

Реально даєш дупля, що не варто.

А чим тоді пояснити такі випадки в інших частинах?

Вовкогон

Там люди без мотивації, їх просто забрали. Це ж армія – простий зріз суспільства.

Тобто у добровольчих батальйонах з цим чіткіше, ніж в ЗСУ?

Терен

Як в яких.

Гаррі

Якщо ти постійно залучений у бойових діях – то це одна ситуаціях, а коли перемир'я і людина нічого не робить, то тоді вже потрохи починає їхати дах.

Вовкогон

Там ж прості наші хлопи, які у більшості бувають у двох агрегатних станах: або робить так, що аж очі вилазять, або п'є так, що аж очі вилазять. Простих хлопів забрали туди і офіцери не забезпечили їх роботою.

Гаррі

Гон, ти вже якось узагальнив. Там серед цих простих хлопів є замміністри, мери міст, програмісти.

Вовкогон

Я ж не про нас розповідаю, а взагалі про цілий фронт. Ми також прості хлопи.

Гаррі

А там так само, особливо ті, що йдуть добровольцями. З того зрізу там знаходяться більш мислячі люди.

Вовкогон

У добровольцях так. Тому у них бухають менше. В армії, якщо офіцер бухає, то рядовим не має смислу не бухати.

Гаррі

Там, де ми були взагалі не було офіцерів.

А хто Вами командує?

Терен

Мається на увазі, коли ми перетинались з частинами ЗСУ, то там офіцерів не було. Вони сиділи кілометрів за 15-20, вже більше в тилу.

Гаррі

Солдати самі по собі. Як вони організовуються, то це вже їхня справа.

А Вами хто командує?

Вовкогон

Нами комбат, ротний, взводний.

І як вони?

Вовкогон

Вони адекватні люди, деколи аж занадто.

Питання дідівщини там взагалі відсутнє

Терен

Про таке навіть мови не може бути приблизно. Як ти можеш когось заганяти, якщо люди в таких умовах і тим більше, що всі зі зброєю.

Прикол такий є, наприклад, чому солдати звичайно поранені вперед, а офіцери – вбиті в спину? Відповідь зрозуміла, бо їх вбивають самі ж солдати.

Гаррі

Жорстоке якесь інтерв'ю.

Вовкогон

Якщо дозволити собі секунду гумору.

Терен

Ні, тому що так і є. Тому що у нас народ трохи зашуганий. А загалом це поширено – командирів треба валити.

Чим Ви займаєтесь поза військовими діями?

Терен

Інтернету там не має, хіба що телефон. Господарка займає багато. Готування їжі, перепратись, дати лад зі зброєю. Маємо телевізор, дівіді. Дивимось фільми, читаємо книжки. Обов'язково хтось якусь книжку привіз і вона вже по руках ходить.

Насправді так є, що у нас не так вже й багато є вільного часу, так щоб ти сидів, задер ноги і дивився у небо.

Гаррі

Попередньої ротації було трохи більше вільного часу, бо перед тим його взагалі не було. 12 годин відпочиваєш (іноді й менше), 24 години – на бойовому виїзді.

У тому ритмі 8 годин ніхто не спить?

Терен

Як тільки якась можливість, ти відразу десь там ліг – підкімарив. За добу ти можеш набрати тих 8 годин, але це рваний сон. Такого, щоб цілу ніч поспати може не бути тиждень чи два.

Гаррі

Усе залежить від ситуації на фронті.

Терен

Звикаєш спати тим рваним сном і якесь воно таке – сон – не сон. Ліг і відпочиваєш.

Що сниться?

Гаррі

Жінки.

Вовкогон

Наш взводний казав, що якщо сниться власна жінка, то це вже час їхати додому. Мені цікавіші сни почали снитись, сюжетні з різними запльотами.

Терен

Мені одного разу сон приснився, що навколо наступають сепаратисти, а у мене не має зброї, лише ножі. І ось вони сунуть, і сунуть з усіх боків. Я починаю їх рубати тим ножами, а вони все пруть і пруть.

А коли підходять близько, то не стріляють, а починають проповідувати про те, як добре живеться в ДНР і ЛНР, наче свідки Єгови, отими солодкими голосами. І я собі у сні починаю думати про те, що як їх після такого рубати, коли вони такі милі, ніби божі одуванчики?

Історія повторюється і чи не станеться знову так, що після війни Ви станете втраченим поколінням?

Гаррі

Мені здається, що ми ще з дитинства втрачене покоління.

Вовкогон

З народження. І це якийсь шанс виправдати своє існування.

Чи буди якісь випадки дезертирства? Чи такі, хто приїхав туди, побув декілька днів і передумав воювати?

Терен

Були такі, яким вистачило лише декілька годин, щоб зрозуміти, що вони не зможуть там бути і вже наступною машиною поїхали додому. Були такі, що побули декілька днів. Були такі люди, які побули одну ротацію, поїхали і більше вже не повертались.

Вовкогон

До цього треба нормально ставитись. Усі люди там психологічно різні, хтось може не витримати, в когось може планка падати, хтось може просто фізично забздіти.

Терен

Хтось поїхав для галочки.

Вовкогон

Так, треба відмежовувати те, що деякі приїхали туди пропіаритись, а деякі приїхали звідти і починають тут понти ганяти.

Терен

Таких історії багато. Риги колишні їздять, щоб їх тут не відпиздили.

Вовкогон

Таке буде продовжуватись, бо баригам, які нормально жили при минулій владі і свої статки збільшувати, потрібно якось відбілюватись, і не просто відбілюватись, але й видавати себе за нових героїв.

Жоден барига, який за останні 5 років збільшив свої капітали, не має права відмазатися. Або стати на коліна і віддати 90 відсотків свого майна.

Що там думають про таких персонажів, як Парасюк чи Семенченко?

Вовкогон

Ні від кого ще не чув нічого позитивного.

Гаррі

Це все індивідуально. Я позитивно ставлюсь до Парасюка, а от до Семенченка – ні. Бо що Парасюк кому винен, він простий пацан?

Терен

Що значить, що він винен? Він депутат Верховної Ради, його вибрали.

У Львові ходить така лякалочка (чи навіть сподівання), що тут нічого не змінюється і ось прийдуть хлопці з фронту і наведуть порядок.

Гаррі

З цього всі ті, хто там просто ржуть. Бо чому тут люди, які висять у клубах і барах, ходять на роботу та живуть тим життям, яким жили ще два роки тому, мають розраховувати на тих, хто там?

Терен

Йдеться не про це Гаррі, не те, що хтось там собі розраховує на це. Але те, що так буде, то це факт, що люди прийдуть і нарешті зроблять.

Тут, можливо, 50 на 50 і все ж хтось та й очікує, бо бачить, що нічого не змінюється, а надія лише на фронтовиків.

Терен

Ті, хто на таке чекає, то хуй їм в сраку, звичайно.

Гаррі

А я про що й кажу.

Вовкогон

Це щось, типу заграница нам поможет.

Терен

Це однозначно. Вони прийдуть і спитають в усіх.

Гаррі

Та не факт. Ти от приїхав і щось в когось питав?

Терен

Ще нічого там не закінчилось, щоб тут питати. Бачиш, як вони так гарно Майдан закрутили, чик-чик-чик, в асфальт закатали.

Вовкогон

Ми перемогли. Все спокійно. Сідайте вареники їсти.

Терен

Майдан перейшов у війну і це трохи інше. І не факт, що так не закрутять ще й з війною.

Вас можуть дискредувати різні клоуни (яких вже зараз вистачає), які будуть кричати, що вони в танку горіли, літаки збивали і товаришів хоронили.

Терен

Такі люди будуть по-любе. Створюватимуть цілі такі бригади, які будуть з бізнесменів бабло вибивати.

Люди хоч трохи, але змінилось і вони вже терпіти не будуть. І коли тих людей буде багато, то їм вже не зможуть щось вішати на вухах у держустановах. Таких людей буде більше, не кажу, що кожен з тих, хто був на фронті. Хоча, будуть й такі, що з гранатою десь залетять – і мені все пофіг.

Та вся двіжуха дала новий поштовх, вона прорвала гнійник. Суспільство потрохи трансформується.

Наш ротний з Буковини і якось нам прийшли коробочки з оцинкованої бляхи для розігріву консервів, які діти робили на уроках. Я беру і читаю звідки вони – там Чернівецька область, такий то район, таке то село.

І ротний був сильно тим вражений, бо це настільки було затяте румунське село, що вони про Україну навіть чути на хтіли і за українську мову там можна було отримати пизди.

І нам головне це все не засрати.

Гаррі

Це вже неможливо засрати. Якщо ми зараз не вирішимо там оце питання (а так може бути, що не вирішимо), то це питання будуть вирішувати наші діти і внуки.

А вони зараз виростають на тому, що відбувається і вони вже не будуть таким млявими, як ми. У них не буде сумнівів, бо усе буде однозначно.

Терен

Тільки наступні покоління зможуть вирватись і прорватись реально. Ми їм можемо підготовити грунт, ми можемо впасти тим насінням в землю, а їм рости і бути тими плодами.

Гаррі

Моя дочка, коли я їхав вдруге, дала мені лист татові в якому написала, що тато – ти герой. І ще передала чотири листи моїм побратимам, де також було написано Герой України. Вона ж нічого про це не знала.

Під час Майдану вона почала малювати червоно-чорні прапори і я сумніваюсь, що коли їй буде 20 років, то хтось їй там щось підрозкаже, як підрозказують зараз людям, які досі думають: чи варто зараз захищати країну, чи це наша влада робить, чи варто йти захищати країну, бо це наша влада робить.

У неї таких запитань вже не буде.

Терен

Стосовно того, що хтось каже, що не буде йти та битись за бариг, то тут дуже гарно пасує один вислів з одного самурайського трактату: "Неважливо виграв ти чи програв. Важливо те, як ти бився. У будь-якому випадку ти б’єшся сам з собою".

Всі війни ведуть бариги і всі війни ведуться за гроші, а наша справа – це самовипробовування, що ти зробиш у цій ситуації.

У житті й так багато чого від нас не залежить. І в тій великій ситуації, ти можеш зробити щось маленьке, переламавши щось, свої страхи якісь, сумніви і таке подібне.

Це персональна війна кожної людини. Це не війна залізних канцлерів. Кожна людина воює сама з собою, зі своїми негативними речима. Війна просто дає можливість це дуже чітко показати.

Вовкогон

Друга світова теж була великим експериментом і теж там багато грошей зароблялось, але була різниця: чи пішов ти в УПА, чи в НКВС.

Наш народ був неоднорідним до Майдану, і саме Майдан почав процес створення єдиного народу. Ця війна має стати нашими сорока роками у пустелі, хоча сподіваюсь, що вона закінчиться набагато швидше.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.