Режисер Павел Павліковський елегантно викопує кістки минулого, аби знову їх закопати.
Фільм Іда, який західні критики вже встигли охрестити однією з найголовніших кіноподій року, дійсно можна назвати стрічкою "приємною в усіх моментах".
Не лише кіногурмани, а й рядові глядачі зможуть отримати задоволення від мінімалістичного і стильного відеоряду. До того ж, фільм пропонує задуматися над низкою важливих соціальних проблем, що теж є умовою справді хорошого кіно.
Для українських глядачів головний посил стрічки – наслідки геополітичних катастроф ще довго відлунюються у житті конкретних людей – є, звісно ж, особливо актуальним.
Втім, вишукана формальність, на якій тримається увесь шарм стрічки, на жаль, одночасно гальмує повноцінний глядацький катарсис, без якого кіно не може претендувати на звання значимого шедевру. Смисловий сюжет Іди теж подається як певна вишукана формула, але у ній замало діалектики і забагато математики.
Павліковський пропонує глядачам конкретний, досить реальний спосіб гоєння ще живих ран минулого. Він робить це елегантно і лаконічно. Однак, його месиджу бракує якоїсь ірраціональної остаточної переконливості.
Але дивитися його фільм потрібно усім українцям – щоб уже готуватися до нових привидів після нової війни.
фото: www.berkeleyside.com
Ім’я Іда, винесене у титул фільму, належить юній вихованиці католицького дитячого притулку, хоч вона сама про це взнає разом з глядачами лише на надцятій хвилині перегляду. Уся історія розпочинається у строгих стінах монастиря, строго побудованими чорно-білими кадрами, що відразу задає особливий геометричний простір стрічки. Втім, головна героїня, яка поки вважає себе Анною, вже зовсім скоро залишає чіткий монастирський мікро-світ і вирушає у світ широкий.
В сюжетному плані цей момент подається дуже майстерно.
Анна їде, аби побачитися зі своєю тіткою Вандою, перед тим як дати остаточну обітницю Христу і стати черницею. Тобто, залишає монастир, щоб формально попрощатися зі своєю єдиною родичкою і відразу ж повернутися назад.
До цього її спонукає мудра чи досвідчена монахиня-наставниця, яка розуміє, що навіть найменші зв’язки зі світом слід обрубувати вже, бо потім вони можуть стати проблемою для майбутньої черниці. Наставниця явно перестраховується, адже, Анна навіть і не знала про існування тітки і не розуміє, навіщо вона повинна з нею прощатися.
Несподівано прощання затягується. Дія, яка мала б зайняти максимум один день, набуває нового значення і навіть піддає сумніву повернення Анни до монастиря.
Формальний момент перетворюється на зустріч із важливими одкровеннями – про своє минуле, про світ, про себе.
Тут на нас і на героїню звалюється її справжнє ім’я – Іда Лебенштайн. Магія імені таїть в собі потужний виклик для майбутньої черниці. Розуміючи мудрість своєї наставниці, Анна розуміє і суть цього виклику – обрубати всі нитки на місці, аби у подальшому вони не стали ланцюгами.
На зустрічі з тіткою місія Анни-Іди, отже, не закінчується – тепер слід також зустрітися з привидами минулого. І звісно ж, із розгортанням історії лише привидами усі виклики не обмежуються.
Британська драматургиня Ребекка Лєнкєвич (за походженням полька, як і Павел Павліковський) свою справу знає добре і на рівні сценарію надала режисеру чудовий драматичний матеріал.
Виглядає так, що Павліковський повважав сценарій достатньо ідеальним і самодостатнім і вирішив не накладати на нього своїх власних більш конкретних режисерських трактувань та смислів. Лише ледь-ледь – аби оживити паперові образи, однак при цьому не залишаючи поверхні. В принципі, це не можна назвати недоліком, адже, це теж може бути повноцінним режисерським прийомом, який по-своєму справляється із розкриттям образів. Зосереджуючись на поверхні, особливо чорно-білій, ми, при вдалих маніпуляціях світла фізичного і світла художнього, можемо розгледіти і розглядаємо в Іді цікаві тріщини, шрами, нарости, мозолі.
фото: film.interia.pl
Але більше Павліковський таки зосередився на формальних завданнях – вправлянні у мінімалізмі, жонглюванні драматичними форматами, аби просто створити простір, в якому сценарні герої могли б без перешкод дійти до свого сценарного фіналу.
Формальний результат вийшов доволі вдалий і цікавий. Під рукою Павліковського психологічна драма майстерно розширюється, перетікаючи то в драму каяття, то в фільм-нуар, то в роуд-муві, то в екзистенційну драму. І все в межах однієї чітко розказаної історії. Звичайно, велика доля аплодисментів повинна припасти на долю операторів. Не будемо залишати їх безіменними героями – це Лукаш Жаль та Ришард Лєнчевський.
Особливо майстерною виглядає ретро-стилізованість. Правильно підібраний відтінок чорно-білих фільмів шістдесятих – це, мабуть, теж дуже непросто. Те ж саме стосується і побудови багатьох кадрів. Це і Бергман, і Ромер, і Поланськи, і Брессон. Їх усіх можна розгледіти у Іді.
Геометричність кадрів працює і над вирішенням змістовних завдань. Не без цього.
Викладені хрестами на підлозі тіла юних вихованок закладу чудово передають підпорядкованість тілесного силовим лініям трансцендентного у повсякденному монастирському житті. Закручені сходи модерного готелю обіцяють недо-черниці новий виток модерного життя. Порожнеча придорожніх пейзажів – це порожнеча абстрактного життя за межами монастиря чи вицвілого життя у квартирі з патефонним Моцартом.
фото: theguardian.com
Однак, це лише екзистенційно-декоративно нюанси. Наріжний камінь драми – болюче минуле, яке чомусь ніяк не хоче стати минулим. Українською мовою важко сформулювати процес активної реакції на незагоєні травми історії. Англійською мовою це звучить як dealing with the past. Ключова тема фільму Іда полягає в тому, що навіть за 20 років після війни страшне минуле воєнного лихоліття знову може ожити і тобі слід якось deal with it, дати собі нарешті з ним раду.
Чорно-біла Іда, звісно, не намагається дійсно створити повну ілюзію ретро-продукту. Це лише цікава форма для переосмислення актуальних сьогоденню питань. Адже, якщо говорити про Польщу, та й навіть про всю Центрально-Східну Європу, то, що на початку 1960-х, що в середині 2010-х, минуле продовжує зберігати в собі багато болючих моментів, просто забути які не надто виходить.
Моделюючи ситуацію зіткнення з привидами минулого у 1961 році, Павліковський та Лєнкевич пробують віднайти якусь загальну формулу примирення з цими привидами, яку можна було б застосувати і сьогодні.
В чому суть проблеми, якщо не спойлити і не переказувати ключові повороти сюжету стрічки?
Завершення війни у 1945 році аж ніяк не принесло європейцям бажаного полегшення та відновлення справедливості. Необхідність якнайшвидше повернутися до нормального мирного життя змушувала тих, хто вижив якнайшвидше забути все пережите. Таким чином, багато несправедливостей так і залишилися несправедливостями.
В політиці процес нормалізації часто виливався у подальше насильство щодо переселенців чи партизанів, чи інших людей, які заважали негайному встановленню миру (згадаймо сотні тисяч противників радянського режиму, яких держави-союзники спокійно видали Сталіну).
В повсякденному житті насильству та репресіям піддавалися спогади про нещодавне минуле. Цього вимагала логіка подальшого виживання.
Звичайно ж, така "нормалізація" нашвидкоруч була, м’яко кажучи, доволі "ненормальною". І залишала безліч невирішених та штучно приглушених проблем.
Павел Павліковський змальовує одну з найбільш разючих таких проблемностей – майже повну відсутність справедливості у повоєнному світі у стосунку до тих, хто постраждав чи не найбільше, тобто до євреїв. Анти-семітизм успішно пережив війну і продовжив визначати ставлення до євреїв у новому "нормалізованому" суспільстві.
У випадку Польщі на спільні для всієї Європи нюанси накладається ще одна трагедія – для поляків, як і для багатьох інших народів, звільнення від нацистів прийшло у формі чергового поневолення вже радянським режимом. Ситуація ускладнилась ще більше, створивши ще більше привидів. Соціалістична "нормалізація" означала також новий виток насильства та смертей.
фото: mvfilmsociety.com
У стрічці Іда перед нами постають дві жінки-єврейки, що пережили війну, кожна у свій спосіб. Анна-Іда зростала за стіною монастиря і за стіною забуття. Вона була "нормалізована" радикальним чином – стала католичкою, що навіть не знає про своє єврейське коріння. Зате, вона отримала спокійне і, в дечому, світле існування.
Її тітка, Ванда Груз, боролася за виживання по-своєму. Під час війни вона вступила до комуністичного бойового загону і захищала своє життя зі зброєю в руках. У повоєнні 50-і роки Ванда була вірною слугою соціалістичного режиму і, посідаючи пост прокурора, послала на смерть багатьох "ворогів" нової влади.
Доля та автори фільму зводять наївну Анну та цинічну Ванду не просто так.
Одна репрезентує практично повне забуття-анестезію, інша – тупикову ескалацію насильства, несправедливостей та травм. Це, так би мовити, найбільш типові постави щодо страшного минулого.
І у тому, як вони справляються зі своїми викликами, закладено певну універсальну формулу, яку можуть використати усі інші, хто з цим стикався і стикається.
Для обидвох жінок минуле є викликом, на який таки потрібно дати якусь відповідь. Анна хоче зробити справу і повернутися назад у монастир, Ванда хоче нарешті зробити те, про що, мабуть, давно вже думала.
До речі, Анну-Іду можна вважати справді подвійним образом, на що і натякає її подвійне ім’я. Іда – це ті євреї, які були насильно відірвані від свого коріння. А Анна – це ті поляки, які виросли, не знаючи про страшне минуле, однак, готові зробити все необхідне для того, щоб поглянути в лице привидам.
Формула примирення, виведена у стрічці, намагається перевизначити суворий рецепт повоєнної !нормалізації" – "минуле не виправиш, тому, примирення вимагає забуття". Справжнє забуття неможливе. Примирення досягається не забуттям, а здобуттям спокою.
Тоді як важливим моментом заспокоєння, який був пропущений у післявоєнні роки, є символічне вшанування усіх привидів.
Ритуал вшанування-пригаування стосується лише символічного світу, а не реального, тому, власне, він і може задовольнити усі сторони колишніх конфліктів та трагедій.
фото: film.interia.pl
Усі ці месиджі, які можна знайти у фільмі, викликають повагу дотепною та елегантною формою викладення. Але сили реального заспокоєння і по цей бік екрану Іда таки не має.
Поряд з елегантністю присутня й певна штучність, яка у випадку, наприклад, театральної постановки, могла б бути просто сценічною умовністю, однак, у фільмі збиває градус. Така штучність, безперечно, може застосовуватися в кіно. Ларс фон Трієр, приміром, використовує її, аби наносити прямі удари в серце глядача. А Ерік Ромер маніпулює нею як лопаткою, аби краще копнути город повсякденності.
Тоді як Павел Павліковський просто намагається замаскувати її під мінімалістичною ковдрою гарних стилізацій. І це не дозволяє мені назвати його фільм однією з найважливіших кіноподій 2014 року, а лише добротним цікавим фільмом.