Баба Пріся

Баба Пріся і (мета)фізика "українськості"

Андрій Бондаренко,  3 березня 2015

Варіанти переглянули нову виставу "Баба" і переконалися, що у Львові продовжує розвиватися важливий, сучасний, цікавий театр.

Чергову прем'єрну постановку у Драматичному театрі ім. Лесі Українки вже можна впевнено назвати якісною театральною українською продукцією, на яку хочеться ходити. І про яку хочеться думати.

В основі вистави п’єса відомого драматурга і режисера Павла Ар’є "Баба Пріся", яку, до речі, вже встиг поставити у Москві сам Роман Віктюк.

Режисерувати дійство запросили Олексія Кравчука, який є однією з тих транс-українських бджілок, що переносять різними містами пилок нового театру.

Свого часу Олексій як учасник харківського театрального десанту допомагав Володимиру Кучинському створювати театр ім. Л. Курбаса і згодом кілька років провів на посту директора цього закладу. Сьогодні він працює художнім керівником Луганського академічного театру ляльок та не цурається акторського і режисерського заняття.

Отже, автори вистави доволі серйозні люди, які чудово знайшли одне одного.

Інтерпретація Олексія Кравчука, як видається збоку, чітко і об’ємно лягла на текст Павла Ар’є, плідно підкресливши драматургічні акценти.

Взагалі, у виставі зійшлося багато щасливих для неї планет. Це і актори Драматичного, звиклі до жвавої праці у мюзиклах свого директора Олексія Коломійцева, і знаний львівський митець Олексій Хорошко, що забезпечив цікаве відео-артове оформлення, і улюбленець публіки  курбасівський актор Олег Стефан. Останній і виконав трансгендерну для нього роль баби Прісі, причому виконав із воістину шекспірівським завзяттям. Випрацювана ним постава "автентичної" української баби, практично вже наполовину "зробила" виставу.

Комедійна побутово-фантастична трагедія-містерія "Баба Пріся" є справді епічною постановкою. Свої багатожанровість і полістильність, доповнені мультимедійними фішками і динамічними декораціями, вона намагається підкріпити і формулюванням "великих питань", "важливих" діагностичних висловлювань.

Насамперед, це вічні прокляті питання "українськості". У чому полягає наша сутність як українців? Як нам її відчути? Як її зберегти? Що є головним, а що ні?

Також, це не менш епічне питання "правди і кривди", стосунку влади і народу, слабкого і сильного, суспільного і особистого.

На початковий погляд, п’єса Павла слідує традиційним класичним, практично, етнографічним підходам, визначаючи оцю "українськість" як якусь автентичну давню культуру. Вистава починається із виконання народної пісні, на сцені фігурують ляльки-мотанки, у хід подій починають втручатися русалки.

Однак, зрештою стає зрозуміло, що автори намагаються "грати" якусь більш складну гру. "Українська народна реальність" тут уявляється в доволі живих формах. Ролі чортівні у Чорнобильській зоні виконують не лише водяники, а й мажори-депутати та сині чоловічки інопланетного походження, які разом із Раїсою Горбачовою на чолі висувають українцям свої територіальні претензії.

Сама баба Пріся до чортиків теплокровний і колоритний персонаж. Її важжелезний життєвий досвід чудово поєднується із дитячою безпосередністю та шкідливими звичками. У її капосному реготі ми, безперечно, відчуваємо і знущальницький сміх конотопської відьми Квітки-Основ’яненка, і сирітський гумор ранньої Сердючки.

Глядачі мають змогу відчути зовсім не музейну "українськість", а таки нормальну, людську.

Глухе поліське село теж задає тут не дуже музейний простір. Закидаючи своїх героїв у Чорнобильську зону, Павло Ар’є трактує це місце не як заповідник первісної поліської пущі, а як чортову маргінальну діру, останню складку у підкладці сучасної проблемної української дійсності.

Те, що тут й досі живе така собі баба Пріся, яка несе в собі давні звички та давні традиції, це просто випадковість. Випадковість помножена на особистий героїзм баби, що відмовилась залишати рідну хату. Подібного подиву гідна й витривалість місцевих русалок. Вони не клаптик старої реальності, вони недобитки, що вижили після апокаліпсису, по-своєму знівечені і мутовані.

Баба Пріся вижила у Другу світову війну, тож змогла пережити і атомну катастрофу. Її донька та син не такі сильні. Сюди, в зону, вони втекли від відчаю, загнані великим світом і людською кривдою.

Вочевидь, п’єса задумувалася та писалася ще до остаточної перемоги Майдану. Тож, людська кривда у виставі має конкретні форми, у яких можна впізнати і режим Януковича.

Втім, справа не лише в поточній політиці. "Баба Пріся" звинувачує все пост-радянське українське суспільство, до кісткового мозку заражене вірусом “кривди”.

Поступово, окреслюються принципові опозиції  "українськість" прирівнюється до "людськості", до "правди". Відповідно, у цьому світі вона засуджена на нерівну боротьбу із "кривдою", виграти, яку, в принципі, не може. "Кривда" вже загнала "правду-українськість" в глухий кут  у Чорнобильську зону, токсичне задвір’я Всесвіту. І активно продовжує травити її ще й там.

Дотепно тут подано мімікрію "сильних світу цього" під фальшиву "українськість"  втілену у "милих" радянських українських пісень. Тож, для живої "українськості" місця вже не залишається, воно зайняте якимись монстрами, запакованими у пластик  макабричними гібридами влади, журналістики та попси.

Зрештою, ми бачимо як затероризована "українськість", загнана на глибинне екзистенційне дно, знаходить свій останній прихисток лише у надприродному міфологічному просторі.

Ми ніби-то знову повертаємося до класичного етнографічного бачення з усіма його веснянками, етнокодами і архетипами.

Ключове слово тут  "ніби-то". Насправді, п’єса пропонує нам не готовий стереотипний погляд, а поступове, покрокове доведення цієї аксіоми на матеріалі добре-збитої людської драми.

Втім, тут, як на мене, причаїлося і найслабкіше місце вистави. Висновок про метафізичну "природу" "українськості" був би для нас набагато цікавішим і переконливішим, якби драматична ситуація залишилася на рівні грубої, життєвої матерії. Тобто, якби глядачі разом з персонажами не скотилися зрештою у суто міфологічний простір, якби нотка "метафізичності" у відчутті "українськості" й далі промовляла до нас із живого, стражденного тіла, а не розмилася у загальних формах трагедійних кліше.

Адже, метафізика важлива лише для людей, а не для русалок і ангелів, у цих, можна припустити, існує якась своя, окрема метафізика, нам недоступна. Коли зникають живі люди, зникає і їхній міф. А поки вони є  є і міф. Доведення цієї тези ми, власне, і знаходимо у постаті баби Прісі.

Так чи інакше, велике спасибі Павлу Ар’є за персонажів, про долю яких хочеться дискутувати, і Олексію Кравчуку за відчуття реальності нереального.

фото: Львівський драматичний театр імені Лесі Українки

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.