Любомир Калинець: Іспанія дала нам роботу

Розмова з колишнім львівським журналістом, а тепер мешканцем Мадрида Любомиром Калинцем.

Як Ти опинився в Іспанії?

П’ять років, з 1993 по 1998 роки, працював кореспондентом газети "Мета" Львівської Архиєпархії УГКЦ.

Це були незабутні роки, незабутня праця поблизу ієрархів, зокрема біля владики Володимира Стернюка, кардинала Мирослава-Івана Любачівського.

Згодом три роки поряд з владикою Любомиром Гузаром, який ще донедавна був Главою Церкви.

Дуже багато їздив з ним на різні зустрічі, посвячення. Можна уявити як мені пощастило, коли я фактично мешкав на Святоюрській горі, тому часто-густо мав можливість як бачитися, так і спілкуватися з ієрархами.

У 1998 році часопис "Мета" закрили на реорганізацію. Тоді ж ми з дружиною придбали двокімнатну квартиру в нашому рідному Ходорові. Купити-купили, а на гідний ремонт грошей бракувало.

І тут якраз нагодився Роман Іванчук, який свого часу, як і я, закінчив факультет журналістики Львівського універу й працював на Святоюрській горі, де займався паломницькими справами. Запитав його чи можна на деякий час поїхати кудись і підзаробити грошей.

На початках мною заволоділа думка про Великобританію. Потім, з легкої руки Романа, на горизонті з’явилася Італія. Нарешті, буквально за короткий час до від’їзду за кордон (вже й паспорт був готовий) вигулькнула Іспанія.

І ось у травні 1999 року Іванчук везе мене сюди, в країну Дон Кіхота. Думалося, що попрацюю до січня, а конкретніше до Нового року. І ось так той Новий рік продовжується донині, а я вже майже 16 років на заробітках на землях древньої Іберії.

А конкретно в якому місті?

У Мадриді.

Чим Ти займаєшся в Мадриді?

Коли збирався сюди, то дуже хвилювався, вважаючи, що в мене, як кажуть, дві ліві руки.

У суто практичних чоловічих справах мені важкувато. Їхало нас п’ятеро осіб: двоє спеціалістів-будівельників, шкільний вчитель праці та інженер. І я, журналіст за фахом.

Пригадуєш такий вислів? Було в мами четверо синів: троє нормальних, а останній борзописець.

Але так сталося, що я найперший знайшов роботу і чи не найшвидше акліматизувався в країні Сервантеса. Отака дивна річ.

Зараз в Іспанії, як і всюди, а можливо, що тут навіть і більше, – економічна скрута і чи не найбільше безробітних. Це після початку будівельного буму, років з десяток тому, сюди повалило багато працівників-будівельників чи не з усього світу. Особливо латиноамериканці, румуни, болгари та, звісно, наші.

Чоловіки мали роботу, якої, на жаль, зараз катма. Тому наші заробітчани перебираються в інші точки, скажімо в Чехію, Польщу, Бельгію, Англію, Францію, Німеччину. Це ті, хто має дозвіл на працю в Іспанії, який автоматично переходить і на країни Європейського Союзу. Але я поки що тримаюся за роботу.

Працював у кількох сферах. Спочатку на ремонті квартир і будівництві підсобником. Щодо себе конкретно, то переконаний: краще бути добрим підсобником, аніж нікудишнім майстром.

Тоді, на зорі своєї заробітчанської епопеї, випала нагода знятися у рекламному відеоролику для першого каналу іспанського телебачення, про що й написав матеріал.

Потім був момент, що я на кілька місяців потрапив у резиденцію посла Великобританії в Іспанії.

Там довелося поратися в якості фут-мена, себто прислуги: сервірувати столи, прибирати кабінети тощо. Про цей епізод також опубліковано спогад.

Згодом пощастило працювати журналістом. Наприкінці 2003 року визрів проект з газетою "Міст", що добре відома українській діаспорі США та Канади.

Теперішній редактор "Львівської газети" Ігор Гулик розпочав проект з розповсюдження "Мосту" в європейських країнах (Італії, Іспанії, Португалії, Греції), який діяв упродовж деякого часу.

У країні кориди тижневик "Міст" виходив, здається, дев’ять місяців (загалом 39 номерів), а я офіційно працював випусковим редактором.

Саме тоді було відчуття повного щастя, коли виконуєш улюблену роботу, та ще й за кордоном, та ще й отримуєш за неї класну матеріальну винагороду. Проте брак коштів спричинився до того, що газету закрили. Спочатку це зробили в Іспанії, потім в усіх інших європейських країнах.

Потім перейшов на роботу, пов’язану з охороною. Ясна річ, охорону без спеціальної ліцензії. Щоб її мати, потрібно закінчити відповідні курси. Проте є допоміжні роботи, які можна виконувати і неліцензованим особам. Для прикладу праця консьєржа, через яку мені також довелося пройти. І це, між іншим, не було поганим варіантом.

Зараз чергую в паркінгу, слідкую за порядком. Трішки прибираю, але фактично стежу за тим, щоб хтось не поцупив автівки чи речі з них.

Ти вивчив іспанську мову?

Звичайно, якщо не вчиш удома іспанську мову в школі, не продовжуєш потім у виші, то це – вагома перепона на шляху до швидкої адаптації. Великих проблем у мене не було, але скажу відверто, що я її фактично і не зубрив.

Так, усе бігцем якось схоплював. Мене більше цікавило українське життя, хотілося щось писати, концертною діяльністю займатися. Тому відразу скумекав, що іспанська в повному обсязі мені не підкориться.

Бо треба довго жити тут, щоб акліматизуватися настільки, аби вільно розмовляти. І не тільки говорити, але й думати так, як іспанці. На жаль, цього я не зміг і не зможу.

Деякі наші до цього доходять, але це переважно діти, які приїздять маленькими, а потім довго вчаться тут, здобувають вищу освіту. Вони вже зовсім по-іншому мислять. І навіть забувають українську мову, а деякі зовсім не розмовляють по-українськи.

А якщо розмовляють, то з великим акцентом. Це зовсім інша мовна сім’я, а значить і постава язика інша. Вважаю, що треба дійсно змалечку тут жити, щоб думати по-їхньому. Я ж думаю і будую речення по-українськи.

Зрештою, на побутовому рівні, як і на робочому, – проблем жодних. Для того, щоб спілкуватися, вистачає. Розуміти – практично все розумію, щоб швидко говорити – часто доводиться шукати в голові потрібні слова.

Чим живе українська громада у Мадриді?

Життя української громади від часу мого приїзду в 1999 році потихеньку налагоджувалося.

Особливо воно почало набирати обертів після того, як до Мадрида для духовної опіки наших трудових мігрантів приїхав перший український греко-католицький священик-редемпторист, на жаль, покійний нині отець Ігор Михаляк.

Спочатку нам виділили римо-католицький храм неподалік від центру столиці, а потім ми перебралися практично в самий центр. Це – вулиця Принцеси, поблизу Площі Іспанії.

Звичайно, ми орендуємо його в римо-католиків, але наше духовне життя триває в українській парохії Благовіщення Пресвятої Богородиці й не припиняється ні на день.

Звичайно, що пік припадає на неділю, коли відбувається загальне богослужіння, що розпочинається о третій годині пополудні. У храмі, на мою думку, щонеділі присутні не менше 500-600 наших заробітчан.

А на свята їх важко полічити, особливо на Пасху та Різдво. Можливо, цифра досягає і півтори-двох тисяч. Велика площа перед храмом заповнюється, а коли приходять паски святити, то наш душпастир отець Іван Липка, якщо починає о другій годині дня, то закінчує о восьмій вечора.

Згідно з приблизними підрахунками, що надає посольство України, міністерство внутрішніх справ Іспанії, різні банківські установи, такі як MoneyGram або Вестерн Юніон, в Мадриді та околицях мешкає і працює 20 тисяч українців.

Щодо всієї Іспанії, то сказати важче, особливо зараз, коли іде міграція сюди-туди. Раніше, років чотири-п’ять тому, налічувалось десь 200-250 тисяч українців.

Процес створення українських асоціацій як розпочався раніше, так не припиняється і до нині. Їхня кількість, на мою думку, аж зашкалює. Дається взнаки наша давня болячка: де два українці – там три гетьмани.

На жаль, у нас на разі немає однієї потужної організації всеіспанського рівня. У деяких провінціях чи у великих містах діють свої структури. Проте, це місцевий рівень. Всеіспанська була, але її загробили деякі наші діячі та активісти. Звісно, ті асоціації що є, налагодили яку-не яку діяльність. Деякі краще, деякі гірше.

Працюють наші суботні школи, тому майже все культурно-освітнє життя крутиться навколо них. Тому що діти приводять до шкіл своїх батьків, а там ще є така активна когорта, як учителі, які ведуть за собою. Саме в школах і буяє українське життя. Там і концерти, і зустрічі, і ранки, тощо.

Також активне і духовне життя. Українські парохії притягнули до себе багато людей. Власне, тут, як на мене, виник один цікавий феномен. Якби ви побували у нас на Службі Божій, то побачили б значну кількість вірян, яка приступає до Сповіді та Причастя, особливо у неділю.

Працюючи п’ять років у Львівській архієпархії, міг спостерігати, що у нас мало людей іде до Причастя. А тут, як на диво, багато. До того ж це – представники найпродуктивнішого віку: від 30 до 55 років. Звичайно, є і діти, юнаки та юнки.

А ось представників старшого покоління – одиниці. І це зрозуміло, адже такою є специфіка заробітчанського життя в європейських країнах.

У чому причина цього явища?

Церква тут, як і повсюди за кордоном, де наші люди селилися віддавна: чи то в США і Канаді, чи Бразилії й Аргентині, була і залишається епіцентром духовного та культурного життя. Нам властиво страждати на таку хворобу, як ностальгія. Туга за рідними, за хатою, за травою біля неї не вивітрюється.

Я вже тривалий час у країні фламенко, але мене постійно тягне додому. Думаю, що таких, як я, багацько. Ось тут церква і стає своєрідною віддушиною. Ми поспішаємо до неї, щоб поділитися своїм сокровенним з Всевишнім, щоб попросити Його за своїх рідних і близьких. Безумовно, святиня наближує, дає можливість бути духовно ближчими зі своїми рідними в Україні.

Кожен, хто вчащає до храму, крім розмови сам на сам з Господом, шукає розуміння й розради в священика. І якщо знаходить її, а саме так воно найчастіше і буває, то задумується над сенсом свого існування на землі, прагне дотримуватися християнських засад. А вони змушують якнайчастіше сповідатись і причащатись. Ось і відповідь на ваше запитання.

Дозвольте наголосити, що це – мої особисті міркування. Відповідно, вони не є істиною в останній інстанції. Тому їх не варто сприймати як єдино правильні. Одначе кожен з нас має право на власну думку й позицію. Через цю призму прошу сприймати і всю нашу розмову.

А що з асоціаціями ще не так?

Менш обізнаний з діяльністю асоціацій на периферії, але чую про них і цікавлюся. Хоча в даний момент ми не маємо жодного друкованого видання, а є лише декілька сайтів.

Творча і культурна діяльність не припиняється, відбуваються різні заходи і в самих громадських об’єднаннях, і в парохіях, і спільні заходи влаштовуються.

Були нещодавно в Іспанії з концертами Герой України співачка Ніна Матвієнко, народний артист України, кобзар і лірник Василь Нечепа, заслужена артистка України Леся Горова, Театр пісні з Києва "Пісень світ". Планується гастрольний тур Львівського театру ім. Заньковецької.

Усе це так, та все ж є одне але. Незважаючи на те, що в Україні дуже важка ситуація, триває війна, то тут, в Мадриді й околицях своя війна. І точиться вона поміж деякими асоціаціями. Можливо, я дещо категоричний у цій оцінці, але, як на мене, не дуже далекий від правди.

Навіть швидше не між усіма членами, а більше поміж лідерами. На жаль, ця наша стара хвороба, споконвічна болячка, що ми між собою не можемо полагодити, дається взнаки й тут. Я вже писав про це на сторінці в інтернеті, яку має асоціація "Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців" (членом якої я є) про ті непрості відносини, що склалися поміж керманичами.

Мені важко пояснити чому, але, напевно, даються чути і тут українські реалії. Якісь хворобливі амбіції, надто високі думки про себе. Не буду конкретизувати, тому що не хотілося б виносити сміття з хати. Але маю для таких висновків підстави.

Не помітно розуміння, що коли в Україні війна, то потрібно зробити все для того, щоб об’єднатися і діяти спільно, заховавши своє я в коробочку.

Хоча й не можна сказати, що ніхто нічого не робить. Надається допомога в зону АТО: збираються необхідні речі, відправляються реанімаційні автомобілі. Але чомусь кожен намагається козирнути перед іншим, що саме він більше речей чи коштів зібрав, що його внесок вагоміший. Тільки чи це аж так важливо?

Як іспанці реагують на українців? Який імідж в української діаспори поміж інших діаспор? Чи є, можливо, якась ментальна близькість до українців у тих пишних католицьких традиціях та релігійності?

Гадаю, що імідж наш в Іспанії досить високий. Українців тут помітили, поважають, люблять як працьовитих і відповідальних людей. Попри те, що, як кажуть, у сім’ї не без виродка (поодинокі негативні випадки трапляються). Але загалом ми маємо непоганий імідж. Як на мою думку, він вищий, аніж у румунів чи латиноамериканців.

Треба констатувати і той факт, що ми змінюємося. І то в кращу сторону. Бо ж розуміємо, що це не вони приїхали до нас, а ми до них. Багато з наших людей второпали, що так, як ми жили в себе вдома, вже не зможемо. Там чекали, що все піднесуть на блюдечку, а тут треба гарувати, бо ніхто за гарні очка грошей платити не буде.

Іспанці до нас добрі, хоча і серед них різні трапляються. Навіть у цей час намагаються допомагати наскільки можуть. Одначе те, що ти казав про ментальну спорідненість, то я сумніваюся.

Мусимо зважати на ту обставину, що Іспанія раніше була колонізаторською державою, тому іспанці трохи звикли до вищості. Скажімо, латиноамериканці, які в них працюють, мають комплекс. На іспанців вони дивляться як на донів, не вважаючи їх рівнею собі.
Іспанці це також відчувають.

Гадаю, що таких думок щодо нас у них нема, але поодинокі випадки можуть траплятися.

З цього приводу напрошується такий висновок: Іспанія нас прийняла, дала нам роботу, документи, тим самим легалізувавши нашу працю та проживання. Що нам ще хотіти? Бувають різні моменти, але загалом нам тут непогано.

Як іспанська преса реагує на українську війну з Росією?

По-різному. Скажімо, у деяких своїх публікаціях намагаюся аналізувати дану ситуацію. Хоча, звичайно, визнаю, що трохи не в темі, оскільки не читаю іспанську пресу настільки, щоб бачити її в повному обсязі. Уривками так. Але чую, що наші говорять, особливо молодь, яка позакінчувала тут університети.

Зрештою, члени нашої асоціації "ConUcrania" ("З Україною") з цим набагато краще справляються. Відслідковують дописи, дають спростування чи пояснення.

Картина, в цілому, не на нашу користь. Існує думка, що Іспанія, починаючи з часів громадянської війни 1936-37 років, стала наближеною до Росії. Багато іспанців потрапили до колишнього Союзу, і ось ця спорідненість відчувається. Плюс зачарованість соціалістичними ідеями для них притаманна. Це треба також розуміти.

Тут є кілька іспанських молодіжних асоціацій чи рухів, лояльних до Росії, з якими ми вже зіткнулися. Наприклад, у мадридському університеті "Комплутенсе". Знаю, що і в Барселоні, і в Аліканте проросійськи налаштовані молодчики побили наших хлопців.

Але тут, як і скрізь, є ЗМІ, які нормально реагують на нашу ситуацію, зображуючи її у правдивих тонах. Думаю, що все залежить від того, хто під чию дудку співає.

Ще один свіжий випадок. 11 лютого відбулися зйомки програми, присвяченої подіям в Україні, на приватному іспанському телеканалі Antena 3. Виходить вона раз чи два на місяць під назвою En tierra hostil (на ворожій землі чи в непривітному краю), де іспанці намагаються висвітлити конфліктні точки земної кулі.

Я був присутній на зйомках, за якими цікаво було спостерігати.

Команда, що працювала в іспансько-українському кафе-ресторані "Racer" ("Гонщик"), а саме ведуча і три оператори, дуже скрупульозно все відзняли, даючи змогу висловитися запрошеним на зйомки членам асоціацій "Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців" та "ConUcrania".

Якраз о 20:30 почалися новини на шостому іспанському каналі La Sexta, і там, власне, прозвучала неправдива інформація про Україну. Наші, звісно, обурилися, що відзняли оператори. Цікаво, як усе це покажуть в остаточному варіанті, бо, ясна річ, попереду ще монтаж?

У самій Іспанії помітне протистояння між Мадридом та Каталонією, яка ніби хоче відділитися. Вони собі у тому жодних паралелей не вбачають?

Мені тяжко про це судити. Як на мою думку, іспанці не розуміють, що в нас справжня війна, де гинуть люди. Від них це далеко. Вони бачать картинку по телевізору, але глибоко не занурюються, не відчувають вповні тієї трагедії, яка зачепила своїм крилом нас.

Ще раз повертаюся до зйомок передачі в ресторані. Так ось: його співвласниками є українка Оксана Карпенко та іспанець Хуан Гомес де Авіла. У багатьох питаннях вони дотримуються однакової думки. Проте в питанні реакції на війну України з Росією Хуан дечого не доганяє і не хоче цього робити.

На якомусь побутовому рівні, наприклад, ти спілкуєшся з представниками російської громади?

Тут, у Мадриді, ми з росіянами дуже рідко перетинаємось. Їх тут мало, а більше вони сконцентровані на середземноморському узбережжі (Марбелья, Бенідорм, Аліканте, Малага).

Зі справжніми росіянами в столиці конфліктів не було. Лише один спалахнув і то через викладачку-росіянку, яка працює в мадридському університеті "Комплутенсе".

Вона влаштувала конференцію серед своїх студентів, спотворено представивши ситуацію в Одесі, яку буцімто спровокували тамтешні українці.Коли ж наші молоді люди прийшли, щоб пояснити реальний стан речей, то на них накинулися агресивні студенти-іспанці.

Між іншим, наші асоціації, влаштовуючи пікети під стінами посольства Росії, не зустрічали нікого з росіян.

Яка ситуація між ними та нами на узбережжі? В принципі, не чутно, щоб виникали якісь конфлікти. У кінці кінців, які росіяни тут мешкають? Заможні. Котрі купують тут вілли і перебираються сюди.

Знаєш, дивна метаморфоза. Коли постійно доводиться чути нарікання тих же росіян (та й зрештою і наших деяких можновладців та зачарованих на Схід) на Європу, на весь світ, на проклятих капіталістів. Але, тим не менше, купують вони маєтки чомусь не в глухому Сибіру, а тут, за Піренеями.

Наскільки важким є питання легалізації для українців?

Зараз нелегко, бо Іспанія перенасичена емігрантами. Тому приймають їх неохоче. Іспанці підпасували закони так, що легалізуватися складно. Щороку закони переглядаються і стають більш жорсткішими.

А ті, хто приїхав раніше, як я, скажімо, не мали з тим великих клопотів. Перетнувши кордон до 1 червня 1999 року, зміг отримати дозвіл на працю та проживання. Проте інші наші люди не насмілилися цього зробити.

Боялися висунутися, боялися, що їх схопить поліція і депортує, тому й не подавали документи. Не могли цього зробити й жінки, які працювали у приватних будинках, а господарі не бажали їх легалізувати. Хоча з часом чимало з них це таки зробили.

Ти час від часу в Україну їздиш?

Раніше їздив раз на рік, але надовго: на два-три місяці. У 2006 році пробув вдома півроку, бо згідно з паперами, тобто легалізаційними документами, за межами Іспанії можна було перебувати 180 днів. Я й використав цей момент, бо як тягнуло додому, так і тягне.

Одначе, вже років чотири такого собі не дозволиш, бо зараз неможливо перервати контракт. Якщо так вчинити, то ніхто тебе на роботу не поверне. Тому використовую місячну відпустку.

Торік вдалося тричі побувати: перший раз поїхав на шість днів, другий – на два тижні, третій – на сім днів.

Під час тих поїздок ти відчуваєш, що щось змінилося і з тобою, і там в Україні?

Тут, напевно, зі мною будуть солідарні всі наші заробітчани. Психологічно Україна змінюється дуже поволі. Ми тут уже скуштували дещо інший клімат.

Безперечно, тут також існує корупція. Але якщо тебе вже спіймали на гарячому, то ходу не матимеш. Тобто відчутна дія закону. А в Україні цього нема, тому люди привчені, що за будь-який нефайний вчинок можна відкупитися.

Приїжджаючи ненадовго додому, стикаємося з ходінням по муках, тобто по різних забюрократизованих інстанціях. За будь-яку довідку треба всунути хабар, інакше з тобою ніхто не розмовлятиме. Про це можна говорити чимало.

Потім: привітність. Привітність іспанців і українців, то речі – не до порівняння. Тут тридцять разів на день з тобою привітаються: "Ola, Buenos Dias" (привіт, доброго дня). У магазинах хіба що поодинокі випадки, аби тобі хтось нахамив.

Ми не звикли до такого в Україні. У метро, наприклад, (Винничук писав про Америку), а я на своєму прикладі знаю. У метро іспанець відкриває двері й чекає на тебе, хоча нас розділяють метрів п’ятнадцять. Він не трасне дверима перед носом, так як у нас.

Словом, культура поведінки, культура відносин – це щось інше, ніж у нас. Хоча й іспанці є різні. Й не все так "безхмарно".

А те, що Україна перевернулася після Майдану, то це однозначно. Це помітно неозброєним оком. Ми відчули свободу. Ми почали потихеньку позбавлятися від того рабського, совєтського, совкового, що так міцно засіло в нас.

А ще візуально, коли приїжджаєш до Львова. Вже помітні разючі зміни в міському пейзажі. Чепурні будівлі, акуратні вулички, приємні кав’ярні, добротна дорога. Не всюди, ясна річ. Маю надію, що час розставить усе на свої місця.

Якщо нам вдасться позбутися тієї ненависної війни та здолати рабську свідомість (а це також нелегка справа, бо потрібно чи не три-чотири покоління, а це не менше аніж п’ятдесят років, щоб трохи щось змінити), то все налагодиться. Але для того спершу треба просто вижити.

Наскільки я бачу у деяких блогерів, то в іспанських магазинах є багато російських товарів, а як там з українськими?

Не має жодних проблем. У Мадриді є чотири, а може й більше, українських магазинів з широким асортиментом наших виробів.

Українські продукти можна купити у будь-якій точці Іспанії. Якщо і є такі місця, де немає наших магазинів, то наші буси, що перевозять передачі та людей, доставляють і наші продукти.

Ти якось залучений у протистояння Реалу та Барселони?

Дуже люблю спорт, зокрема футбол. Свого часу працював кореспондентом газети "Галицький футбол" та дописував на спортивні теми до колишньої "Молодої Галичини".

А Іспанія однозначно живе футболом, і ми, українці, які прихильні до цього виду спорту, не залишаємось осторонь. Більше того, під час будь-яких зустрічей (біля церкви тощо) є коло осіб, яке постійно дискутує про футбол.

Футбол в Іспанії – одна з невід’ємних традицій, як і корида та фламенко. Іспанія – футбольна країна. Тим більше, що Барса і Реал – гранди не тільки іспанського, але й світового футболу. Матчі, звичайно, шикарні, тобто видовищні.

Між Реалом і Барселоною – запекле протистояння. Тим паче, що зараз до цього долучилися ще й політичні важелі. Маю на увазі рух за автономію Каталонії.

Щодо мене, то віддавна є уболівальником синьо-гранатових, себто Барси. Але намагаюсь цього не афішувати, щоб зайвий раз не провокувати моїх іспанських знайомих. Коли ми розмовляємо на цю тему, то не кажу їм, що є прихильником Барселони, а наголошую на тому, що вона краще зіграла в конкретному випадку.

На друге місце ставлю матрацників – мадридський Атлетіко. Відтоді, як до штурвалу команди став Дієго Сімеоне, команда буквально повернулась із небуття. Змінила стиль гри на видовищний і атакуючий, що не може не торкати за душу.

А Реал мені зажди не імпонував через свою надмірну самовпевненість і відчуття вищості над іншими. А може це у них в крові, бо це королівський клуб?

Наші хлопці тут футбол також не полишають. Є кілька команд: Карпати, які базуються в Алькалі-де-Енарес (містечку в 25 км від Мадрида, де народився Сервантес). Вони беруть участь у футбольних змаганнях 7 на 7, де змагаються з іспанськими командами).

Є команди Дніпро, Динамо, названі на честь провідних українських колективів. Хлопці збираються у позаробочий час, це – їхнє хобі. Це люди, які віддані футболу віддавна.

Скажімо, Богдан Патер є палким прихильником клубу Реал-Сосьєдад із Сан-Себастьяна. Це до того, хто за кого уболіває. Як мовиться, душі не накажеш.

Також у вересні в нас відбувається щорічний традиційний турнір на Кубок Незалежності, на який збираються п’ять-шість українських колективів з усієї Іспанії. Кілька разів у ньому брали участь і поляки.

Взагалі, повинен сказати, що шокований (у доброму розумінні цього слова) розвитком спорту в Іспанії. Зали, стадіони, майданчики забиті до півночі, все освітлено. У суботу й неділю вони буквально кишать народом.

А яке ставлення до дитячого спорту?! Дітлахи – і пацани, і дівчатка – в яскравих формах, з іменами на футболочках спозаранку змагаються на майданчиках. І не залишені напризволяще, а все, як книжка пише: судді, м’ячі, вболівальники-батьки.

Потім матусі й татусі забирають дітей і разом прямують у кафе, купляють дітям солодощі, напої. І всі тішаться. Тому і рівень спорту – високий. Це ми бачимо за результатами іспанських команд, які зараз світяться на перших місцях.

Перейдімо до Ходорова.

Це містечко, де я народився. Якось так склалося, що з’явилося бажання заглибитися в його історію, щось більше розкопати. Наприкінці навчання на журфаці університету це бажання переросло у більш серйозне зацікавлення, що привело мене у фонди бібліотеки Стефаника, потім в історичний архів. Визрів задум написати брошурку.

Шість-сім років пішло на те, щоб дослідити архіви, бібліотеки, перейти та переїхати багатьох старших ходорівців, які ще могли щось пригадати про давніші часи. Все це вилилося в написання краєзнавчо-історичного нарису "Місто над ставом", видрукуваного в 1997 році.

А в 2009-му світ побачила брошура "Слідами Івана Франка на Ходорівщині".

Дуже цікаво шукати і знаходити щось нове, спілкуватися з людьми причетними до становлення твого рідного міста. Мабуть, звідсіля виростає гордість за тих, хто чогось досяг. Передусім, це подружжя Калинців: лауреат Шевченківської премії Ігор Калинець і його покійна дружина Ірина.

Брати Горині, які не народились у Ходорові, але були з ним пов'язані. Їх батьки оселились тут у 1950-х роках. А ще заслужена майстриня України Ольга Возниця, відомий етнограф Романа Кобальчинська, завідувач літературного відділу Львівської Опери Надія Труш та інші відомі особистості.

Цікаві й історичні постаті, уродженці містечка. Отець Микола Верещинський, який спонсорував видання "Русалки Дністрової".

Освальд Бальцер (ректор Львівського університету) – польський історик права німецького походження, якого навіть висували на Нобелівську премію. Але Ходорів його не дуже пам’ятає.

Знаний серед української діаспори Бразилії громадський діяч, поет, письменник і драматург Сильвестр Калинець. Його побратими по перу Володимир Лопушанський, Дмитро Макогон з донькою Іриною Вільде.

Відомі у світі представники журналістського корпусу Іван Кедрин-Рудницький, Зенон Пеленський, Теодор Кудлик, Володимир Сохан. І це ще далеко не повний перелік.

Свого часу, на зорі Незалежності, на стриху ходорівського храму святих безсрібників Косми та Дам’яна мені вдалося розшукати унікальні старі книги, заховані там перед приходом німецьких окупантів у 1941 році.

В одній з них був старанно написаний перелік парафіян нашої греко-католицької церкви, починаючи з 1800-х років. Там і віднайшов свого прапрадіда Деметрія, 1817 року народження. Тепер хочу видати родовід Калинців від давніх-давен.

Звичайно, буде проблема з видрукуванням, але поживемо – побачимо. Надія ж вмирає останньою.

Уся ця тематика поступово знаходить своє відображення на сайті Ходорів сьогодні, створеного уродженцем містечка, випускником факультету електроніки Львівського університету Петром Неком.

Мені дуже цікаво насичувати цей сайт інформаційно, не дивлячись на те, що перебуваю в Іспанії на заробітках. Віддаль немала, але вона справі – не завада. А про рівень публікацій нехай судить читач.

Тема актуальна, але майже не розвинута в Україні (маю на увазі кількість книг). І зважаючи на кризу, зараз мало хто буде цим займатись.

Мушу заперечити, бо за часів Незалежності дуже багато всього було видрукувано. Увага до історичного минулого рідних сіл і міст величезна. Тема, насправді, стала дуже актуальною в першу чергу через те, що цікавить як дорослих, так і малих.

У даному аспекті назву бодай львівського історика-краєзнавця Василя Лабу, який дуже плідно трудиться на цій ниві.

Якщо не помиляюсь, то у "Львівській газеті" в 2004 році, в чотирьох випусках додатку "Туристична газета" було опубліковано розроблений мною туристичний маршрут Жидачівщиною, названий "Жидачівська петля".

Тепер постійно працюю над тим, щоб наситити його більш детальною інформацією, аби він набрав вигляду гарного путівничка. Коли зроблю, ще не знаю. Але гадаю, що спонсори на цю річ знайдуться.

Лише б війна закінчилася, бо наразі всі ресурси треба скеровувати туди. Одначе не можна припиняти й культурне життя. Бо якщо закинемо наші пісні й вірші, то гріш нам ціна. Тільки рюмсати і нити – неприпустимо. Життя продовжується, яким би важким воно не було. І воно прекрасне.

фото: з архіву Любомира Калинця