Розповідь про Мар’яну Клочко, яка фотографує і виконує пісні під гітару, а також про любов до світу, стани на межі сну і цікавих людей.
Я вже давно хотів написати про Мар’яну Клочко. Якось відвідав виставку у Медіатеці за її участі. Там експонувався фото-проект "Вдих-видих". Дуже живий і цікавий. Але, оскільки вона ще й співає, то вирішив почекати з написанням і сходити ще на концерт.
Нарешті сходив – Мар’яна виступала у новій кав’ярні, відкритій при галереї "Щось цікаве". Це був взагалі перший музичний виступ у цій кав’ярні. Прийшло доволі багато людей. Вони могли вже чути пісні Мар’яни на Фредра 61 кілька місяців тому. Я їх почув на ресурсі soundcloud завдяки лінку у фейсбуку. Така гарна і трохи дивна музика, яка заворожує та породжує відчуття ще чогось іншого.
Спочатку з публіки були майже самі дівчата, які зайняли всі місця. Потім прийшли і хлопці. Їм довелося вже стояти в задніх рядах. Недалеко від мене сиділа сестра Мар’яни – Мирослава. Я дивився як Мар’яна лаштується грати і переживав за неї, бо вона виглядала не дуже пристосованою до гри перед публікою. Потім вона сказала мені, що взагалі вона людина флегматична зі стійкими нервами, але власний концерт, анонсований у фейсбуку, на який підписалося більше ста людей, змусив її добряче переживати. Навіть живіт заболів.
Але, насправді, Мар’яна без особливих видимих вагань взялася за гітару і почала співати. Слухаючи її спів наживо, я зрозумів для себе у чому його своєрідність. Співаючи, Мар’яна перебувала на межі, власне, співу і просто промовляння, майже шепоту. Але дуже природно і органічно рухалася з одного режиму в інший, ніде не спотикаючись. То тихий спів, то гучний шепіт.
І справді, згодом я дізнався, що Мар’яна свідомо утримувалася від звичайного голосного співу, бо останніми роками чотири рази зірвала собі голос, підспівуючи виконавцям на фестивалях. Тож, їй тепер зручніше балансувати на рівні декламування і завивання, як вона висловилась. Декламувати їй легко, оскільки дуже любить поезію і дуже часто читає вголос вірші своїй сестрі на кухні. Наприклад, Жадана, який був для неї ледве не богом.
Мар’яна співає із заплющеними очима, бо інакше неминуче на щось відволікається і втрачає нитку. Можна ще знайти нерухому точку і у неї втупитися, але тоді вже краще взагалі нікуди не дивитися. Якось на концерті у Франківську їй довелося сидіти на не дуже зручних подушках і час від часу вона, того не помічаючи, зісковзувала вниз і вдарялася зубами об мікрофон.
У кав’ярні "Щось цікаве" з сидінням все було гаразд. Мар’яна навіть говорила з публікою у паузах. Так їй порадила сестра. Сама ж Мар’яна думає, що вона то дуже мовчазна, то дуже балакуча. Тут ти веселий, а тут – сумний. Тут ти говориш, а тут ти мовчиш. Це нормально, зауважує вона.
Пісні Мар’яни справили на мене дуже сильний вплив. Манера її співу, мабуть, збила з пантелику моє звичне орієнтування у реальності і моментами мені здавалося, що я деінде. Голос Мар’яни ввів мене в певний гіпнагогічний стан на межі між сном і явністю. У голові миготіли якісь дуже інтимні і особисті, давно забуті асоціації, а по тілу повзали мурашки. Втім, у саму музику теж було цікаво вслухатися, хоча вона принципово проста. Але я такого, здається, більше ніде не чув.
Мар’яна стверджує, що її музика насправді дуже-дуже примітивна – три найпростіших акорди. Колись вона вчилася у музичній школі на фортепіано, а в останніх класах вирішила навчитися грати на гітарі. І так помаленьку добренькала-довчилась до нинішнього часу. Перед виступом вона питає чи є у залі музиканти, щоб знати чи можна розслабитися, а чи доведеться відчувати ніяковість за свою гру.
Але я не знаю. Про своє володіння фотоапаратом вона теж так каже - мовляв, не вміє користуватися складними цифровими пристроями, тому перейшла на плівку, яка дає хороший результат, незалежно від вміння. Але я не знаю. Дивлячись на її фото, я б не сказав, що там просто випадок і сліпе навмання. В музичних техніках я взагалі не розбираюсь, але можливо у грі Мар’яни є ще щось окрім трьох акордів.
Для своїх пісень Мар’яна бере вже існуючі поетичні тексти. Як правило, ті, що стоять вдома у шафі. Коли Мар’яні сумно, вона бере гітару, сягає по якусь книжку з полиці і занурюється в мугикання, а потім у спів. Це допомагає. Якщо день видався дурнуватий чи просто невесело, музикування дуже помічне – думки зникають і все відпускає. Наче медитація.
Своїх віршів Мар’яна не пише. Боїться впасти у дешевий пафос. Хоча, мені особисто було б цікаво почитати щось її власне. Лише раз у сьомому класі вона написала вірш про українську мову. Каже, мамі сподобалось.
Коли Мар’яна грає на гітарі і співає, відчувається, що вона повністю занурюється у процес. Не лише тому, що очі заплющені. Вона вся, зі всім своїм тілом і розумом там. Тому, для неї це, мабуть, не гра у значенні професійного виконання набору звуків. А якийсь окремий спосіб існування чи що. Коли вона може бути кимось трохи інакшим, ніж у звичні повсякденні моменти.
Якось Мар’яна спробувала пограти на вулиці і заробити трохи грошей. У Бернардинському дворику. Заробила 150 гривень за півтора години, чому була дуже рада. Теж їй було дуже радісно, що деякі люди зупинялися слухали, хтось приніс їй кави.
Розпитуючи про цей випадок, я перепитав як саме вона чулася, стаючи під стіною і готуючись грати перед вуличною публікою. Адже, для такої дівчинки, мабуть, це доволі некомфортний психологічний момент. Але Мар’яна відповіла мені, що почувалася немов йде на якесь свято.
Через кілька днів після концерту я домовився із Мар’яною зустрітися для розмови у тій же ж кав’ярні. Коли вона прийшла, я ніяк не міг розібратися з робочим фотоапаратом – при тому освітленні фотографії виходили дуже жовтими.
Я попросив поради у Мар’яни. Вона спочатку сказала просто включити чорно-білий режим, а потім змилостивилась і показала, що треба зробити, щоб було нормально. Але зауважила, що на цифрові апарати плюється, бо не вміє ними користуватися.
Спочатку Мар’яна знімала на просту мильницю, та фотографії виходили не такими як потрібно. Тоді вона пішла у фотошколу. Там навчилася оперувати всіма кнопками на цифрових апаратах. Але, все-одно, не було того, що потрібно.
Тоді спробувала плівку і все стало гаразд. Хто не вміє фотографувати, просто знімайте на плівку, каже вона. Але це не так. Я колись знімав на плівку, але так як у неї, в мене точно не виходило.
У Мар’яни виходить дуже по різному. Але якщо узагальнено висловитися про її фото-роботи, то у них найголовнішим є неприкрита життєвість. А також відсутність межі між людьми, предметами, кольорами і світлом. Це все один фізичний континуум.
Якщо музика для Мар’яни спосіб бути, то фотографія – спосіб бути відкритим до буття.
Я питаю - як саме робляться її знімки. Вона пояснює – робляться самі як робляться. Просто треба йти і бути внутрішньо відкритим і уважним до того, що навколо тебе. "Я просто йду і люблю те, що бачу". Чи людину, яка йде в домашніх тапках, чи жінку в червоному, яка стоїть біля червоного щитка, чи свою сестру. Сестру любить дуже-дуже.
Щоб робити кадри, потрібно все-таки виділяти щось в даний момент головне. Головним фокусом для Мар’яни є її цікавість до чужого, іншого життя. Деколи вона стоїть на зупинці і дивиться в якесь вікно, уявляючи, що насправді, вона зараз сидить у квартирі за тим вікном і дивиться вниз на зупинку. Ким вона там може бути?
Цікавими для неї є дивні люди, можливо, з прівєтом. Але вона боїться різних маньяків, наркоманів і ексгібіціоністів. Ті, мабуть, це відчувають, бо постійно їй трапляються. Одного разу, незнайомий чоловік голосно кричав їй "Мар’яна" і махав руками. Це було страшно.
Буває в парку до неї підходять алкоголіки і просять цигарку. Мар’яні вони цікаві, вона думає, що вони багато в чому мудріші за пересічних людей, вони щось знають і знають це цікаво. Просто в силу своєї слабкості занадто багато вживають алкоголю.
Мені дуже важливо знімати людей, пояснює Мар’яна. Бо люди є, а потім їх немає. А будинки, наприклад, весь час є. Каже, що архітектуру не знімає. Хоча, насправді, знімає.
Постійним проектом для Мар’яни є сестра Мирослава. Вона її постійно мучає. І любить, за те, що та незмінно погоджується робити всілякі дивні речі для фотографії. Наприклад, крикнути щось зненацька на вулиці. Тоді люди здивовано обернуться і можна фотографувати усю композицію. Тут кльовим є момент несподіванки, відкритості людей на щось, а також момент інтимності, адже, лише Мар’яна та Мирослава будуть знати що діється на цій фотографії.
Коли живеш поряд з кимось, наприклад із сестрою, можна постійно підловлювати якісь моменти. Коли вона читає чи спить. Хоча, сплячу людину, мабуть, не можна фотографувати без дозволу, думає Мар’яна. Але фотографує. А ще каже, що читала про такий експеримент – якщо палець сплячої людини засунути в теплу воду, то ця людина впісяється. Питаю, чи Мар’яна так робила. "Ні, боюся, що експеримент вдасться".
У Медіатеці кілька місяців тому виставлявся фото-проект Мар’яни "Вдих-видих". Там зображені люди, зафіксовані у двох моментах, коли вони вдихають повітря і коли видихають.
Таким чином, я прагнула показати живих людей, розповідає Мар’яна. Адже, дихання – це життя. Кожен дихає по різному.
А ще цим проектом Мар’яна хотіла привчити себе до розмов з незнайомими людьми. Їй це раніше давалося дуже важко. А тепер вона навчилася.
Нещодавно під Львівським кіноцентром вона побачила дядька, який дуже цікаво сидів на пеньку, розставивши ноги, неначе збирався піти у танок. Спочатку Мар’яна хотіла підкрастися, швиденько клацнути і втекти. Але потім нагадала собі, що вона вже вміє і повинна вступати в розмову. Тому, підійшла і розказала дядьку, що має новий фотоапарат і хоче його сфотографувати. Той погодився і знову сів на пеньок.
Мар’яна вже зрозуміла, що професійно фотографувати не хоче. Оскільки тоді втрачається той сенс, що ти просто гарно собі проводиш час. Тому, не хоче бути професіоналом, а фотографує для забави, як елемент гри.
Мар’яна походить із селища Лопатин у Львівській області. Нещодавно, тамтешні жителі, натхненні подіями Майдану, вирішили сформувати свою спільноту. Для початку постановили спільно вирішувати найголовніші проблеми селища. Перелік таких проблем хочуть видати у вигляді вісника-брошурки, який вже підготували для публікації. В алфавітному порядку у цьому віснику на кожну букву перераховані важливі для громади питання.
Вийшло дуже поетично, хвалиться Мар’яна. На букву Ш – написали про "пам’ятник Шевченка, який самотньо сумує в глибині парку". Навіть м’який знак згадали - під ним написали "Без коментарів".
Мар’яні дуже подобається така ініціатива лопатинців і вона хоче зняти серію фотографій, аби прикрасити брошурку. А потім можна буде зробити фото-проект "Ce Lo" – Це Ло(патин) французькою.
Яким саме буде цей проект Мар’яна поки не знає. Адже, фотографії робляться як робляться. Вже є Шевченко. Ще мав бути ставок під спиртзаводом. Там сидів дядько, який ловив рибу для свого кота. Мар’яна дуже добре з ним поспілкувалася, але, на жаль, фотографії не вийшли, бо плівка засвітилася.
Взагалі, дуже добре мати і місто, і село. Щоб було куди приїздити, коли ти втомився від шуму і гамору. Добре приїздити у своє село, де тебе всі знають і не звертають на тебе увагу. Тут можна пожити спокійно з котом і псом.
Пес дуже розумний. Коли Мар’яна і Мирослава їдуть на ровері, він біжить або збоку, або позаду, і ніколи не забігає під колеса. Хоча, їхній ровер, пофарбований у білий колір з зеленими горошками, якраз привертає увагу односельчан і ті зиркають – хто це там їздить, замість того, щоб справами займатися.
Мар’яна радіє, що в старості буде схожа на свою бабусю. І буде дуже смішною. Бабуся якось навчила Мар’яну як розмовляти з людьми, імена яких ти забув. Це, на жаль, часто трапляється, якщо маєш багато знайомств. І не можна подати людині виду, що ти не пам’ятаєш як її звати, бо так можна образити. Але спробуй усіх запам’ятати.
Можливо, каже Мар’яна потрібно спеціально тренувати свою пам’ять, вчити багато віршів. А один друг її навчив так – кажеш, привіт, Іван! А він відповідає – я не Іван!. А ти йому – а міг би й бути Іваном!
А ще Мар’яна впевнена, що її сестра Мирослава має дуже потужну енергетику. Так, десь місяць тому, вони приїхала до Івано-Франківська. Мар’яна мала там виступати. Перед концертом пішли гуляти по місту і думали собі, що десь тут живе Тарас Прохасько. Жартома, почали вгадувати, де він може жити. Натрапили поглядом на один будинок, де всі вікна були пластикові, а одне – дерев’яне. І зразу подумали собі, що тут якраз може жити Прохасько.
Сміючись, піднялися на поверх, де було це вікно, і побачили на дверях табличку "Добрий день". Ну точно, подумали, це має бути Прохасько! Розіграли на "чувачі" кому дзвонити, випало Мар’яні. На дзвінок двері розчинилися і до них вийшов Тарас Прохасько.
Дівчата були дуже здивовані і щасливі. Тарас, як добрий господар, запросив їх до хати. Але вони не наважилися і Прохасько домовився вийти до них через годину і провести маленьку екскурсію. І провів. Він як кіт, каже Мар’яна. Так помалу все розповідав, так по простому. Хороший дуже дядько.
Мар’яна теж хороша. І енергетика в неї теж як у сестри.
фото: Мар'яна Клочко