Андрій Юраш

Андрій Юраш: Україна перебуває у релігійному зламі

Наталя Антонишин,  30 березня 2015

Розмова з директором департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України Андрієм Юрашем.

Під час останньої поїздки у Ватикан єпископи УГКЦ і РКЦ вкотре запросили Папу Римського Франциска до України. Як Ви гадаєте, наскільки реальний його приїзд?

Існує неформальне запевнення в тому, що Папа Франциск готовий приїхати, але точної дати немає і поки що бути не може, адже остаточне рішення ще не прийнято.

Але навіть коли воно буде прийняте, то не думаю, що понтифік приїде в Україну найближчим часом. Гадаю, на це потрібен рік і навіть набагато більше.

Безперечно, наша держава зацікавлена у приїзді таких гостей. Візит лідера світового масштабу, вплив і значення його для релігійної спільноти був би винятково знаковим, символічним та потрібним.

Це була би пряма і непряма підтримка українській політиці, визнання чинного керівництва, допомога в налагодженні різних внутрішніх процесів, а також підтримка територіальної цілісності України.

Тим паче нещодавно окремі діячі УГКЦ порушували питання, що Папа не завжди був максимально однозначним щодо України у своїх офіційних заявах. А ще з часів ІІ Ватиканського Собору відомі прагнення Ватикану будувати близьку й окрему політику стосовно Москви. І, відповідно, у цьому контексті Ватикан балансує.

Та якщо буде прийнято рішення про візит Папи й остаточно визначена дата, то така подія безперечно буде показовою для України.



Цього року відзначається 150-річний ювілей з дня народження Митрополита Андрея Шептицького. Міністерство культури долучилось до вшанування пам'яті цієї видатної постаті?

У контексті ювілею Андрея Шептицького Міністерство культури нещодавно запропонувало значно вищу і відповідальнішу модель відзначення цієї події, ніж це свого часу було прийнято.

Ми вийшли з ініціативою зробити це свято національним, адже до цього часу воно мало бути відзначеним лише на регіональному рівні. Натомість, згідно з нашою новою концепцією, відзначення повинні проводитись по всій Україні.

Зараз ми створюємо організаційний комітет, інтегруємо різні пропозиції щодо святкувань, адже всі відомства й обласні адміністрації подавали ідеї. Втім, нам потрібно чекати ініціювання постанови Верховної Ради та Кабміну, адже без цього ми не можемо діяти далі.

Цікавить Ваша думка щодо дискусії, яка розгорнулась у Львові щодо будівництва пам'ятника Шептицькому?

До нашого Департаменту ніхто не звертався. Я так розумію, що це регіональне питання. Як тільки якісь пропозиції будуть представлені в Києві, на них буде відповідна реакція.

Війна на Сході України і право людей на вірне віросповідання. Чи всі релігійні громади мають сьогодні можливість сповідувати свої релігійні погляди в Україні й що робить держава, аби стабілізувати ситуацію?

Ситуація на підконтрольних Україні територіях Луганської й Донецької областей така ж, як і в інших регіонах України: всі релігійні організації вільно сповідують свої переконання.

Натомість на територіях, контрольованих сепаратистами, які діють при підтримці російських військ, ми можемо констатувати певні ідеологічні зміни. Відбувається переорієнтація всіх релігійних структур на центри у Росії.

Наприклад, уже створюється паралельна структура ісламських релігійних організацій на окупованих територіях. Майже повністю припинили діяльність такі організацій, як Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів, Товариство Свідків Єгови, УПЦ КП.

Залишилось лише кілька громад УГКЦ, а діяльність більшості протестантських спільнот фактично припинена.

Взагалі держава може реагувати на ті події, які відбуваються на підконтрольних їй територіях. А втрутитись у релігійне середовище тих територій, які перебувають під керівництвом сепаратистів, на жаль, держава не має можливості.

Як і не може втрутитись у цю ситуацію та гарантувати особам різних релігійних вірувань їхні права.

Чи є якісь цифри щодо кількості біженців зі Сходу через переслідування за релігійною ознакою?

Існує різна статистика про те, скільки зараз є переміщених осіб. Згідно одних даних, це вісімсот тисяч, за іншими – вже більше мільйона. Із цієї загальної  кількості не вилучаються переміщені особі за релігійною ознакою. Але, очевидно, що таких біженців є багато.

Представники малих релігійних спільнот мали потужні впливи на сході України. Зустрівшись із проблемою переслідувань, ці спільноти прекрасно зрозуміли: лише Україна може їм гарантувати подальше вільне існування та розвиток.

Тому вони в своїй абсолютній більшості підтримували приналежність цих регіонів до України.

Також члени цих спільнот активно допомагали: хто продуктами, хто морально, хто інколи безпосередньою участю в українських батальйонах, – відстоювати територіальну цілісність України.

Капеланство у Збройних Силах України досі відбувається на волонтерських засадах і що робить держава для його розвитку?

Ідея капеланства обговорюється на державному рівні давно, військові події на Сході пришвидшили ухвалення певних рішень.

У другій половині 2014 року була прийнята концепція військового капеланства. Зараз вона пройшла апробацію й утверджується в усіх військових підрозділах.

Отож, якщо дотепер капеланство будувалось фактично на волонтерських засадах, які виконували церковні організації, то зараз держава планує надати військовим капеланам правовий статус і  можливість діяти легально.

Капеланами можуть бути представники усіх релігій?

Так, абсолютно. Враховуючи поліконфесійний характер українського суспільства, концепція капеланської служби ЗСУ надає можливість долучитися всім церквам до цього.

Втім, стати капеланом не так просто, адже це – спеціально підготовлені священнослужителі, що можуть надавати духовну опіку військовим, виконувати певні релігійні потреби на періодичній основі, приїжджаючи на певний період часу, чи перебуваючи постійно в армії.

Тож для цього вони повинні пройти спеціальні навчання й тренінги.

Ці навчання будуть проводитись державним коштом?

Звичайно, всі навчання та тренінги проходять коштом держави, адже вона бере на себе зобов’язання духовно опікуватися своїми військовими.

На Львівщині нещодавно декілька громад УПЦ МП заявили про своє бажання перейти в УПЦ КП. Такі конфлікти пов'язані з передачею майна, а отже в їхньому урегулюванні присутня держава.

Релігійні конфлікти – досить складний процес. Вони відображають певні політичні й внутрішньоцерковні проблеми в Україні. Сьогодні в Україні нараховується близько півсотні релігійних конфліктів, які потребують також юридичного вирішення.

Абсолютно у всіх цих випадках спрацьовує такий механізм: під дією багатьох чинників відбувається переорієнтування більшості громади, яка належала до юрисдикції Української Православної Церкви, що перебуває у канонічному зв’язку з Московським патріархатом, але бажає перервати цей зв’язок, щоб утворити чи перейти всією громадою до Київського патріархату.

Приблизно у 80% релігійних конфліктів в кожній із таких громад знаходиться меншість, яка не згідна з цим переходом. І ця меншість майже завжди очолена священиком. Тоді відбуваються судові процеси, втручається влада, намагаючись врегулювати ці відносини, і перевести конфлікт в судову площину.

Навіть відомі спроби опечатати церковне приміщення і його долю вирішувати лише в судовому порядку. Інколи це вирішується навіть через насильницькі дії тієї чи іншої сторони. Тож це, безперечно, складний процес.

З ініціативи нашого Департаменту створена робоча група для вирішення таких конфліктів.  До її складу входять представники державних органів та кращі експерти, і всі вони сходяться на думці:  релігійні конфлікти не породжені суто локальними чинниками. Останні, радше, можуть бути якимось каталізатором.

У більшості випадків це – точкові конфлікти, що стали наслідком розвитку загальних процесів у державі, переорієнтації значної частини вірян однієї церкви у напрямі іншої. Тож такі процеси є багаторівневими.

Вони, з одного боку, відображають зрушення у поглядах, менталітеті вірян, а з іншого – сигналізують про дуже симптоматичний процес: свідомість і переконання більшості вірян інколи чи в більшості входять у конфлікт із переконаннями духовенства.

Чи багато є конфліктів, які вдалося врегулювати досить швидко, без довгих переговорів та судів?

Приблизно четверту частину таких конфліктів вдається вирішити порівняно легко. У цих випадках фіксується зміна релігійних поглядів і стовідсоткова згода всіх, разом зі священиками, щодо передачі майна. Адже згідно із законодавством, майно належить конкретній релігійній громаді і вона вільно делегує, а також змінює свою належність до тієї чи іншої релігійної структури.

Минулого року відбулось три зустрічі з конфліктуючими сторонами. Втім, зараз виникли певні ускладнення в роботі  групи з урегулювання таких конфліктів через більш категоричні позиції Київського і Московського патріархатів.

Але в будь-якому випадку такі переговори –  єдиний майданчик в Україні, де ці церкви офіційно зустрічаються й ведуть діалог.

У яких регіонах України найчастіше виникають конфлікти релігійного характеру?

Це, в першу чергу, Волинь. Також сюди можемо зарахувати Рівненщину, Житомирщину, Тернопільщину, Чернівецьку, Київську, Черкаську та навіть Херсонську області.

Держава веде статистику релігійних організацій і які тенденції ілюструють ці дані?

Законодавство України не вимагає обов’язкової реєстрації релігійних структур. Інша річ, якщо вона незареєстрована, то значить не має прав юридичної особи і не може користуватися всіма правами, які надаються при цьому статусі.

Статистика в Україні ведеться з перших років Незалежності й готується на основі подань обласних управлінь чи підрозділів, які займаються цими питаннями. Вона завжди фіксувала абсолютно сталі, перманентні тенденції з середини 90-х років.

Однак за останній рік ми чи не вперше знаходимось на певному зламі через суспільні зміни, через відхід Криму. Статистичні дані за 2014 рік ще опрацьовуються, однак вже зараз можемо говорити про те, що в Україні вперше зафіксовано зменшення у п’ять разів чисельності мусульманських структур, оскільки абсолютна їхня більшість (більше тисячі як зареєстрованих, так і незареєстрованих) була у Криму.

В Україні залишилось близько двох сотень діючих мусульманських структур. Також ми очікуємо зменшення відсотка громад УПЦ МП. Втім, це не буде радикальне зменшення, а на якихось 500-600 громад.

Нещодавно в парламенті відбулись слухання про політику держави у питанні національних меншин. На яких принципах вибудовуються стосунки держави з нацменшинами?

Мені не подобається термін "національні меншини". Я за те, щоб послуговуватись іншим терміном – "національні спільноти". У цьому питанні є цілий комплекс проблем.

Лише одних назв нацменшин в Україні зафіксовано 260, але повного реєстру не створено.

На відміну від релігійних громад, ніхто в державі на регулярній та системній основі не фіксує, де, як й скільки проживає представників національних меншин. Ми також плануємо створити банк інформації про організації нацменшин регіонального, місцевого, міжнародного рівня, які діють в Україні.

Тобто систематизація інформації щодо національних менших в Україні – це важливе завдання, яким до цього часу ніхто в Україні не займався.  

Друге концептуальне завдання, яке б нам хотілось вирішити, це налагодження комунікацій зі всіма національними спільнотами, а не лише з окремим їхніми організаціями.

Ми будемо пропонувати, щоб нацспільноти створили координаційні ради. Члени б останніх були уповноважені представляти інтереси всієї національної спільноти у стосунках з державою.

Віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко нещодавно заявив, що ми готові створити Раду національних товариств при Мінкульті, як важливу структуру, що займається такими питаннями.

Моя пропозиція з цього приводу полягає у тому, що у цю раду ми би мали приймати узгодженого представника кожної національної спільноти. Наприклад, зорганізувалася національність "Н" і "К", обрали координаційну раду і визначають свого уповноваженого.

Зараз же при Мінкульті у рамках Громадської ради діє комісія з міжнаціональних відносин, до якої включено представників громадськості. Однак там є лише близько двох десятків організацій, що представляють окремі організації окремих нацспільнот.

Окрім того, функціонує Рада міжнаціональної злагоди, але там також є тільки кілька десятків організацій, окремі з яких навіть не є всеукраїнськими.

Окрім змін в організації відносин між нацменшинами та державою, які ще зміни намічаються?

У держбюджеті 2015 року на розвиток національних меншин закладено близько 300 тис. грн. Зрозуміло, що цього недостатньо. В цьому питанні нацменшини повинні проявляти більшу ініціативу.

Держава, на жаль, зараз не має фінансових ресурсів, але вона може координувати, сприяти, забезпечувати, створювати гарантії для розвитку. І це потрібно використовувати.

Зараз відбувається процес формування нової державної стратегії України у питанні національних меншин та прав людини, в основу якої будуть покладені європейські стандарти, в тому числі принципи поваги та визнання самоцінності кожної етнічної групи, а також Хартія регіональних мов або мов меншин, інші важливі документи.

На наш департамент покладено нові функції моніторингу виконання Україною вимог Угоди про асоціацію у відповідній ділянці.  

Отож, попереду значна робота щодо розробки та прийняття не лише концепцій, але й нових редакцій абсолютно всіх законів, що стосуються стосунків як з нацменшинами (закон про етнополітику в Україні, про кримськотатарський народ як корінний народ України), так і з церквами  та релігійними організаціями.

Це стоїть на порядку денному і над цим ми зараз працюємо.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.