Війна, що змінила Рондо

Рідна мати війна

олександр ковальчук,  2 квітня 2015

Друга поразка Видавництва Старого Лева у війні з Росією.

І це друга поразочка Видавництва Старого Лева у війні з Росією, і все тому, що його ілюстратори цураються заповітів Григорія Савича Сковороди та йдуть супроти його ідеї сродної праці.

Вони пристають на легковажне марнославство інтервенції на невластиві для їхньої карми території. Вони зазіхають на непритаманне і що це, як не анексія чужих, але таких привабливих територій. Ілюстратори вирішили стати письменниками і ця спокуслива захцянка, оскільки вони навіть не Свен Нурдквіст, у їхньому варіанті (бо є й інші варіанти) стає схожою на спосіб якогось неприродного збочення.

Уважний читач уже зрозумів, що мова піде та полетить про книгу "Війна, що змінила Рондо" Романи Романишин та Андрія Лесіва транзитом через книгу Христини Лукащук "Казка про Майдан".

Мудрий читач відразу дорікне, що ще віддавна природа Христини Лукащук не лише ілюстраторна, але й дещо конвергентна – за її спиною можна помітити купу книг і навіть попередній роман "Курва". Але навіть з таким багажем знань за канонічною обкладинкою Зілінка стирчать спокусливі вушка патріотичної кон'юнктури про добрих українців та поганого президента у коханому вкраїнському Раю.

У тому вкраїнському Раю працелюбні українці люблять Бога, люблять свій край і ростять у тій нереальній любові своїх діточок. Звісно, що задристані від заздрості сусіди, мов дикі звірі, заглядають на родючі землі цього вкраїнського Яйця-Райця. Звісно, що не так тії вороги, як добрії люди: чорні птиці зла – хижі беркути та жадібний правитель, який, щоправда, дуже швидко злякався Божої кари і людського гніву та й дременув собі задристаний десь аж за Байкал. Звісно, що Божа кара настигне його ще й тому, що завдяки любові українців Майдан став собором просто Неба.

Як вже помітив досвідчений читач, "Казка про Майдан" – це така собі плаксива і соплива інфантиль, дещо відірвана від життя, де тільки можна. Це патріотичний лубок та свідомий кітч. Це – кон'юнктурна халтурка на суху штукатурку. Це – сюсюкання, мімімікання та няшка. І за це, усе це ось це, у 3 сезоні серіалу Lilyhammer назвали б неповагою до людської особистості (особливо, дитячої).

Книга Романи Романишин та Андрія Лесіва "Війна, що змінила Рондо" також про Рай. Тільки Аґрафковий Рай чомусь абсолютно анонімний, хоча усі й так здогадуються, що він лише і тільки вкраїнський. Війна, до речі, тут також анонімна, вона з'являється нізвідки і тому трохи незрозуміло з якого боку тут Росія.

Перш, ніж помандрувати ідеальним світом Романи Романишин та Андрія Лесіва, варто, напевне, згадати, що за звітний період їх ілюстраторської діяльності на ВСЛ (себто майже завжди) вони ходили у кільватері когось більш авторитетного. І тут треба сідати й думати-гадати про причини такої підпорядкованості авторів книги "Війна, що змінила Рондо".

Якийсь період їх потяг до колажів (який вони довели до абсурду, тобто спопсили) постійно нагадував своїми грицеердесками (чи грицеердизмами?) про життя та творчість Гриці Ерде. Але Гриця Ерде – безбашена тьотка, а це двійко – чемнюльки богобоязнені, може там всередині й нуртує щось чорториями (що інколи помітно на їх фейсах), але публічно цього ніколи не помітно.

Може це така політика партії Старого Лева – у всьому комусь підкорятись і триматись єдиноправильної лінії, а, можливо, увесь їх острах – це боязнь помилки, страх осоромитись у цьому лукавому та фарисейському Львові, звичайний і особливо чемний галицький страх пуститись берега на очах усієї спільноти, такої побожної-побожної, що за найпершої нагоди заклює тебе на смерть, дай їй тільки волю.

Звичайна боязнь обезславлення натовпом, табуном місцевих хіпстероїдів, дилетантів та графоманів, які ні риба, ні м'ясо, як каже мудрий вкраїнський нарід – мутант на мутанті. Хоча, можливо, що вони просто настільки анахорети, що бояться найменшого промінчика лагідного сонечка. Очемнення у їх книзі настільки тотальне, що аж страшне. Немає у ній пластичності казки, не має хімії та тепла, бо усе просякнуто авторською флегмою, боязкою акуратністю та педантичністю тотального контролю. І як у будь-яких епігонів – не має у них вдало підібраної інтонації.

Тут усе щось нагадує, але цей постмодернізм (тобто гра) – смертельно нудний. Наївність а-ля дитяча безпосередність – суцільна інфантильність цього крихкого світу. Всі мешканці Рондо настільки тендітні та вразливі, що під анемічною тендітністю тут може розумітись лише пропаганда толерантності (як форми репресивної тоталітарності). Скрізь і навколо – стерильне та акуратне ікейне пекло, як у норвезькому фільмі Den brysomme mannen. Рондо – це стерильний Рай, який називається пеклом. І тому, можливо, добре, що у чемному світі Аґрафки сталась війна.

Тут навколо суцільна беземоційність та сухість, хоча під лапою Старого Лева є чудовий зразок розважання над подібними темами на прикладі Анджели Нанетті та її книги "Мій дідусь був черешнею". У Рондо не має нічого людського, бо усі його персонажі штучні, усі вони мутанти і навіть франкенштейни, як Данко. Тут не має іронії та абсурду, як, наприклад, у книзі Умберто Еко та Евдженіо Кармі "Три оповідки" з якою "Війну, що змінила Рондо" постійно порівнюють, бо якщо в італійців ще якийсь авангард в ілюстраціях, то в українців – один кітч.

У тому ікейному світі репресивної ідеальності – одна хіпстерська біомаса і більш нічого живого. Так може війна прийшла у місто мертвих, які вже померли, але ще не усвідомили цього і це особливо актуально у Львові – цьому царстві мертвих? Можливо, що замкнене Рондо – це лімб для немовляток, бо його фанерні персонажі більше схожі на тіні, силуети, обкреслені крейдою на підлозі? Тендітні мешканці бездітні – це святі люди, бо безсмертя – це безплідна форма життя, а ще, можливість розмовляти з птахами та рослинами.

У цьому є щось трохи від Віана та його "Шумовиння днів", але парадокс у тому, що "Війна, що змінила Рондо" – це і є шумовиння дна, і аніскілечки навіть не хвиля, бо не має тут ніжності, харизми, азарту та драйву. У всіх цих мутантах та гібридах у Раю є щось від Босха, і навіть від вже згаданої книги Еко (оповідка про трьох космонавтів), і навіть щось трохи від Діснея, який завжди вчить (як, наприклад, у нещодавньому мультику Legend of NeverBeast), що страшне та потворне не завжди зле та жахливе.

У цьому ідеальному світі Рондо на дотик відчується страх дітей, боязнь дітей, боязнь постійного хаосу і тому жіноче тут, як жандарм над усіма. Автори цього ідеального світу, схоже, що не мають дітей і тому можуть лише здогадуватись, якими вони (діти) місцями можуть бути гаспидами. Здогадуються  і бояться. Усе, що пропонують автори книги – це лише футуристична совдепія та майбутня кон’юнктура Євросоюзу (тобто різновиди тоталітарності).

Перший герой книги – лампочка (?) Данко (???) – чомусь нагадує про Максима Горького і про це є конкретні згадки (війна торкнулась кожного, а Данко помацала за серце), але до чого тут Горький та його буревісники – хз? Другий герой книги – кульковий песик Фабіян – для чогось нагадує про кітчевого Balloon Dog Джеффа Кунса.

Третій герой – паперовий птах (цей голуб миру) Зірка – спочатку нагадує про класику радянської психоделії про боротьбу Добра та Зла – мультфільм Загадкова планета (Евдженіо Кармі він би точно сподобався).

Потім він ще дужче в контексті Рондо нагадує про Адажіо Гаррі Бардіна (і, можливо, навіть натякає на багато чого іншого).

Переможний спів, що так по-єрихонському перемагає війну, звичайно що згадує про Джанні Родарі та Чарівний голос Джельсоміно – протестний дитячий фільм поблизу Домініканів на теперішній площі Музейній.

Уся утопія цього інфантильного Раю зі своїми блаженними мутантами та юродивими уродцями хіба що заколисує своїм беззубим пацифізмом перед прекрасним новим світом. І тут навіть виникає крамольна думка, що, можливо, усе це ("Війна, що змінила Рондо") – це жорстока пародія на хіпстерський світ споживацтва та кітчу, і тоді хтось даремно котить бочку на мудрих авторів. "Війна, що змінила Рондо” – це одноразова книга (як і "Казка про Майдан"), вдруге читати її маркузівську одновимірність вже не має жодного бажання.

Так і живе Видавництво Старого Лева – щось втрачає, а щось знаходить. Так поміж славних перемог видавництва можна згадати минулорічну партизанщину Мар'яни Савки на території Росії – шикарний "Щоденник фокса Міккі" Саши Чорного. Хоча, найбільша перемога ВСЛ за останній час (поміж деяких інших) на дитячому ринку – це трек "Кротенейро" з альбому Соні Садової "Сині очка, чорний хвіст", що є музичним доповненням до книги сім'ї Прохаськів "Куди зникло море".

Справжній дитячий хіт – це велика рідкість, тим більше, коли він одночасно нагадує про дитячий альбом тріо Medeski Martin & Wood "Let's Go Everywhere" та ностальгує за харківською групою Lюк.

Справжній дитячий хіт – це дорогоцінна перлина, а не якась там "Черепаха – аха-аха".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.