Дискусія щодо формату цьогорічного Alfa Jazz Fest

Джазова халява або кулак агресору

Андрій Бондаренко,  6 квітня 2015

Львів’яни спробували визначити наскільки пісним чи скоромним є Alfa Jazz Fest

На відкритій дискусії в Українському католицькому університеті зустрілися противники та прихильники проведення у Львові цьогорічного Alfa Jazz фестивалю, який готується наприкінці червня уже вчетверте привезти до нашого міста найвідоміших джазових зірок світу.

Причиною розбрату серед львів’ян стало походження головного спонсору фестивалю – "Альфа-банку", який розташовується в Україні, але є частиною російського фінансового консорціуму.

Цю обставину в час війни на сході багато хто сприймає доволі неоднозначно.

Організатори фестивалю вирішили влаштувати відкрите обговорення усіх проблемних нюансів та спробувати дійти якоїсь згоди.

Власне, це виявилося досить нескладним завданням для львівської демократії, яка поки що опирається на спільні споживацькі інстинкти чиновників та бізнесменів.

Таке збіговисько товстосумів як Alfa Jazz Fest – занадто ласий шматочок для місцевих комерсантів і посадовців, аби займати тут якусь принципову позицію.

Оскільки за фестивалем стоять великі гроші, а за активістами-радикалами лише голі принципи (висловлені в неприємній і грубій вуличній манері), то "демократична більшість" довго не вагалась.

Таким чином, реальний драматизм пастки протистояння патріотизму та культури, в яку організаторів фестивалю закинула війна на Донбасі, зсунувся в бік чи не постановочного фарсу з наперед відомим результатом.

З одного боку, ми маємо значиме культурне і шоубізне явище, дбайливо вирощуване у Львові упродовж останніх 4 років. З іншого, ми маємо ситуацію військового протистояння та агресії сусідньої держави, коли звичний світ змінюється і радикалізується. Можна зрозуміти намагання організаторів за будь-що врятувати новостворений мега-фестиваль світового класу. Можна також зрозуміти аргументи тих, хто закликає бути принциповим в той час, коли за принципи люди йдуть на смерть. У ситуації з Alfa Jazz Fest’ом переплелося багато складних питань, які, мабуть, мало хто для себе зміг вирішити однозначно.

Неприхований прагматизм більшості впливових львів’ян, присутніх на дискусії, виявився ефективним мечем для розрубування будь-яких гордієвих вузлів.

На поверхні ж звучали різні аргументи "за" і "проти" і навіть зав’язувалися невеличкі перепалки.

На думку найбільш радикальних противників Alfa Jazz Fest’у (яких яскраво і брутально представляв Олег Радик), в той час, коли на сході країни точаться бойові дії, ініційовані північним сусідом, проведення заходу за участі російських грошей є неприпустимим.

Позиція ж поміркованих активістів (озвучена Отаром Довженко) полягала у тому, щоб не дати спонсорам з країни-агресора використати фестиваль у своїх комерційних цілях. Адже, як вказували вони, прибутки росіян, хай навіть дуже опосередковано, але можуть зрештою піти і на посилення збройної потуги нападників.

Аргументи протилежного табору зводилися до того, що український підрозділ "Альфа-банку" є самостійним і не має практично жодного стосунку до російських капіталів і, відповідно, російської воєнщини. Як наголосила виконавчий директор фестивалю Наталія Горбачевська, західні спонсори теж не хотіли б заплямувати себе співпрацею із сумнівними партнерами, тому ретельно перевірили можливу причетність своїх російських колег до путінського "кола" чи до тих, хто підпадає під санкції. І нічого підозрілого стосовно "Альфа-банку" виявлено не було.

Згадували і політичну ідентичність одного з головних власників банку Михайло Фрідмана, який, власне, і є засновником фестивалю. У відповідь на вимогу Олега Радика, аби Фрідман "сказав чий Крим", депутатка Ірина Подоляк, екскурсовод Ігор Лильо та інші запевнили, що Фрідман аж ніяк не є заражений бацилою рашизму, про що свідчать його ліберальні інтерв’ю у пресі чи той факт, що він переважно не живе на території Росії.

Роман Шпек, колишній дипломат та старший радник українського "Альфа-банку", нагадав, що Михайло Фрідман народився у Львові і назавжди залишився патріотом міста Лева. Тоді як переїхати до Москви він був змушений, оскільки в радянські часи існувала негласна заборона на прийом до вузів євреїв. І лише в Москві ця заборона проявлялась не настільки сильно.

Інший аргумент, до якого вдалися відомі львівські ресторатори Марк Зархін і Юрій Назарук у компанії з власником "Чудо-поїзда" і депутатом "Самопомочі"  Левом Підлісецьким, наголошував на культурній важливості джазу та його здатності облагороджувати людей та місто.

Якщо Ірина Подоляк намагалася не говорити (але говорила) про "прибутки і податки", які надійдуть до міста внаслідок проведення фестивалю, то Ірина Магдиш, виявила газдівські якості і спробувала при нагоді виторгувати якусь "вудку" для Парку культури, якою він потім зможе "ловити рибу". Наприклад, мобільну багатофункціональну сцену.

Депутат "Самопомочі" Сергій Кіраль нагадав, що джаз - це музика товстих і завдяки фестивалю до Львова можна заманити потенційних інвесторів.

Але справді правду-матку наважився рубанути Ігор Лильо, який прямо заявив, що "брати чи не брати - ось питання!". І сам відповів - звичайно "брати!", чим єдиний заслужив щирі оплески аудиторії. Можливо, публіці сподобалося саме формулювання - "уроженець Львова Михайло Фрідман хоче привезти до Львова купу американців і лишити тут купу грошей! Так у чім проблема?"

Звучали також голоси готельного бізнесу, який благав про порятунок у кризовій ситуації зменшення напливу туристів до України, і музичного студенства, яке хотіло надихатися близькістю до світових зірок.

Зрештою, Наталія Горбачевська запевнила, що організатори зроблять усе можливе, аби переконати спонсорів відмовитися від реклами.

Фактичний фінал у дискусії поставив мер Андрій Садовий. Входячи поперемінно то в образ комбрига Чапаєва з відомого роману Віктора Пєлєвіна, то доброго батька львів’ян, пан мер переміг усіх у апогеї риторичного натхнення, видавши наступне: "Маємо справді безпрецедентне рішення - знизити рекламу до нуля. Це громадянська позиція. Ці музиканти, люди світу, яких знає світ, борці за волю і справедливість разом з нами скажуть - слава Україні! Ось цей кулак - агресорам в горло! Щоб подавилися!".

Слава Україні! – автоматично відгукнулись гості дискусії, на обличчі яких читалася явна нездатність нормально відрефлексувати запроновану Садовим метафору. Але слоган вималювався непоганий – "Кулак для агресорів, гроші для міста!".

Після такого фокусу продовження дискусії було вже якось зайвим.

Помірковане крило активістів здалося і погодилося піти на безрекламний компроміс і визнати бобра рибою, за аналогією до історії, яку розповів Отар Довженко, де йшлося про монахів, що вирішили назвати бобра рибою, аби мати змогу їсти у піст бобряче м’ясо.

Олег Радик від імені всіх радикалів теж визнав такий варіант розвитку подій, закріпивши свою згоду погрозою привезти на фестиваль машину гною, якщо помітить хоча б один банер. "І тоді вам усім не буде так весело!". На що модератор дискусії, екс-міністр економіки Павло Шеремета, був змушений зауважити, що гній аж ніяк не є сучасним українським способом переконання. Хоча, питання сучасності Радика, вочевидь, ніяк не цікавило.

Поставити у дискусії крапку спробував Марк Зархін, згенерувавши слоган "Джаз для Львова, гній для картоплі!". "І для Зархіна" – мабуть, додав про себе Радик.

Чергове громадське протистояння львів’ян завершилося перемогою бабла. Але, мені особисто, стало трохи сумно від усвідомлення того, наскільки бідним є наше місто, якщо покладає стільки надій із вирішення своїх проблем на один джазовий фестиваль, хоча й світового класу.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.