Чілний трек iLoveMakonnen качає ситуацію на Пагорбі Слави та нагадує, що вихідні аж до вівторка.
Маловідомі місцеві ГО та інші псевдо-активісти не дають нормально виспатися совам своїми прибиральними акціями на Пагорбі Слави. Поки 9 травня їдеш на Пасічну, то якісь акції скасовуються, а якісь навіть не розпочинаються. Так, як і майже завжди, на Пагорбі Слави присутні всі-всі-всі, окрім поплічників кримських окупантів.
Море міліції очікує ріки крові або, принаймні, москаляку на гіляці, але поки що, на Пагорбі Слави тихо 1 затишно, наче у славі. Навіть сама природа затихла, здивована такою глобальною відсутністю руху на арені сьогоднішнього сємкі-шоу під гаслом "Шукай акцію". "Шукай акцію" – це все, що доведеться робити цього ранку та трохи в обід.
Ошукана Свобода нудьгує, позіхає та ховається у тіні праворуч, у своїй природній ніші, заповідному ареалі.
Повз них, майже непомітно для ока, промайнула видатна фігура самого Юри Михальчишина, який ще декілька років тому гасав тут у спортивному костюмі та обіцяв не ображати ветеранів. Але сьогодні Юра вже не такий, як вчора. Він навіть не підходить до своїх колишніх побратимів та вітається з ними лише здаля. Конспірація – це святе і тому дрібничкам тут не місце.
Юра, у чорних найках та у чомусь майже сірому та непомітному, намагається злитися з місцевістю, як і належить справжньому працівникові СБУ, оскільки все треба бачити так, щоб лише тебе не помітили. Крадькома прошмигнути нишпоркою повз та причаїтися десь у кущах (або за ними).
Зливання Юри з львівською географією несподівано зупиняє запитання: "А чи не варто дати пизди Стахіву (та іншим пелехам) за те, що вони ось так страждають фігнею зрання?" Юра відразу ж зазначає, що це неполіткоректне запитання, але ж політкоректність є елементом тоталітаризму, відразу парирує його автор. Ліберального тоталітаризму – уточнює Юра і на мить замислюється.
У цю замислену мить у нього виникає ідея написати статтю про ліберальний тоталітаризм та надрукувати її на Варіантах (хоча Варіанти вже багато про подібне писали). Тільки хто її запостить на Варіантах – риторично запитує Юра, але відразу ж отримує ствердну відповідь, типу, не дрейф, Юро, поставимо. На цій ліричній ноті Юра та автор запитання розходяться, наче в морі кораблі.
Поміж Свободи та міліції також можна помітити львівських байкерів, які, схоже, що очікують на ранковий візит до Львова косметичок Нічних вовків товариша Залдостанова.
Але з Залдостановим цього дня на Пагорбі Слави було б забагато клоунів, а це перебор навіть для Львова, і тому його тут не буде, зате для львівських байкерів – це найкращий піар. За камуфляжним фасадом Свободи видніється масовка з недалекими мешканцями навколишніх сіл (не будемо ображати здогадками й без того бідну Мостищину), усе її печерне нутро. Посіпацьких поплічників Путіна й досі не має на горизонті, і тому Свобода заглядається на чужих дівчаток, пасе їх своїми поглядами та порівнює зі своїми спогадами.
Космонавти поволі заходять ліворуч парами, щоб згодом вийти без жодного втручання у навколишні вібрації будь-чийого мікрокосму. Поки Загарія не бачить спиною, Зюбаненко елегантно робить якісь кордебалетні па, можливо, колись побачені особисто в Мулен-Руж.
Канкани Зюбаненка ледве не завели на мить усю львівську міліцію у капкан, а все тому, що до Вічного вогню наближається чоловічок у піжонському костюмчику з благодатних 70-х минулого століття під Атоса (графа де Ля Фера) та з георгіївською стрічкою на грудях. Свобода відразу активізується руками, оточує ворожий елемент колом та двічі намагається вирвати з грудей цього фашиста диявольську стрічку Сатани, але футлярний чоловічок цнотливо прикриває сокровенне романтичним бузком.
Він кричить пробі, ґвалтує повітря, караулить до журналістів, закликає міліцію. Але міліція завжди з народом, а тому завжди десь збоку. Він згадує анонімне ім'я Правого сектору даремно. Хоч Правий сектор і заявляв вчора, що ввічливо не зриватиме георгіївських стрічок з літніх чоловічків, але Свобода – це дещо інша організація, і тому їм треба пропіаритися перед виборами.
Правий сектор та Свобода могли просто домовитися та зіграти в доброго й поганого копа, наприклад, з Місця зустрічі змінити не можна в епізоді з Петром Ручечником, де в ролі доброго Гліба Жеглова – ПС, а в ролі злого Володі Шарапова – ВОС. Правий сектор взагалі десь непомітно шариться на Пагорбі Слави (якщо взагалі шариться), їх майже не має, можливо, просто тому, що розумно вирішили, що двійко клоунів на арені цирку – це вже перебор.
Загарія непомильно називає літнього чоловічка провокатором, щоб згодом гордо зазначити, що громада привела його до тями. Загарія раніше був якимось простішим і навіть ближчим до народу. Зараз у нього, невідомо звідки, з'явилося забагато якогось посадового гонору посадити, хоча, коли він починає говорити, то увесь його гонор моментально щезає між зубами.
Так на Пагорб Слави, на декілька хвилин приходить повний ндекц. Георгіївську стрічку забирають і Йосиф Ситник, тримаючи її двома пальчиками, з огидою дивиться на цю сатанинську бридоту.
"Аве" – кричить йому внутрішнє Я. "Мені, мені, мені"– кричить йому внутрішній він. Ситник піариться на тій маленькій гидоті так, ніби здолав маленького Путіна. Він кидає її на плитку і шість пар швидких ніг починають топтати її у нестримному потязі єдиномислія.
Так ця пекельна стрічка оформлюється у цифру 7, у це божественне та магічне число повноти, що може бути символом остаточного приручення того лукавого змія, тієї паразитної гадини Путіна. Так Ситник на мить стає вкраїнським Мойсеєм в біблійній історії про Мойсея та мідного змія. Тим більше, що кольори ж співпадають: мідний – то жовтий, а чорний – це хтонічний ареал мешкання змія.
Хто має розум, той зрозуміє. Хто читав Сковороду, той знатиме. Хто читав Шерлока Холмса, той відатиме. Та театральні брови Ситника видають у ньому фаната Евріпіда у його схильності до трагедії. Ситник змушений бути евріпідістом, бо коли він посміхається, то відразу ж ніяковіє дитячою безпосередністю сумного клоуна, а це у войовничій Свободі – рівноцінне смерті. Саме тому він починає косити під святого Олександра Невського та з німбом за головою починає голосити про те, що хто з георгіївською стрічкою до нього прийде, той від стрічки й загнеться.
Святий Йосиф змушений тягнути ярмо обручника Тягнибока, тому що інакше він потрапить у ситуацію підкаблучника, оскільки на стрічку, яку він кинув на плитку, наступила нога журналістки. Ситнику незручно перед камерами у такій провокативній позі і тому він намагається достукатися до каблучка журналістки вказівним перстом.
Які актори, які актори деградують у Свободі. Не шанують там принципи сродної праці Григорія Сковороди. Фаріон, замість того, щоб бігати садочками, краще б придумала б якусь прогу для української мови. А Берездецький, який свого часу грав Путіна, і з якого сміється ледве не увесь Стрий, став героєм, хоча схильності до перегравання не втратив навіть на фронті.
Але актори акторами, а георгіївська стрічка чомусь не хоче горіти у пеклі, а коли горить, то димить та неприємно згортається.
Поволі після Свободи на Пагорб Слави заходять ветерани.
Ветерани та хіпстери-фріки у камуфляжі. Раніше вони протестували проти власних фотографіях у місцевих ЗМІ, але тепер самі тестують свою гаджети на Пагорбі Слави.
Інших ветеранів привозять шкільні автобуси на чолі з Олександром Грубим.
Вони мирною та організованою організацією ідуть покладати квіти, щоб потім мирно та організовано сісти у автобуси та поїхати геть (поки їхні юні друзі цнотливо ховаються за бузок).
Під час своєї промови Олександр Грубий махає гвоздикою у такт і з неї злітає голівка. Для марновірів на богомданій землі це має стати знаком, сигналом про те, що незабаром на Пагорб Слави гвоздик вже більше не носитимуть і трава тут більше не буде рости.
Ветерани фотографуються на спомин, а присутні комуністи ходять парами. Вони вже не чекають на стійкого антифашиста Калинюка. Його облили кефіром місцеві гопники, і це навіть якось закономірно, оскільки Свобода вже не може більше одноосібно піаритися на похиленій калині, то вона компанією піариться на згорбленому Калинюку. Війна та мир тихо і мирно поєднуються на Пагорбі Слави, і тільки якийсь бородатий хіпстер у пророчій футболці Black Sabbath лякає декого своєю нетутешністю, можливо, проросійськістю та мікрофоном.
Львівські ветерани не противляться злу насиллям. У цей день вони смиренно вдячні будь-якій увазі долі, і навіть бейсболці Ferrari, бо якщо згадати усе життя попередніх поколінь, то що вони у ньому бачили: колгоспи, трудодні, буряки, синьо-синій льон?
Хоча це на їхніх російськомовних нащадках чомусь особливо помітні сліди виродження, сліди деформації особистості на обличчі. Може, це карма, а може – наслідки закритого середовища. Ось іде жіночка 35 років і ти відразу помітно, що це внучка визволителів. Істерія застигла на її обличчі, розпущеному волоссі та дорідній фігурі. Істерія (неврівноваженість параної) помітна в одязі, і навіть у сумці на плечі.
Щось майже подібне (змарніле та почорніле) можна помітити на обличчях та зачісках ключових жіночок Львівської міської ради. Це їх так совість мучить чи це вже нарешті у цю еру постфемінізму їм варто оголошувати, організовувати та втілювати у життя свій бунт супроти тирана Садового? Якщо когось і не хвилює психологія зібраних на Пагорбі Слави у цей релаксійний день, то це львівська міліція. Вона масово та ешелоновано селфиться на тлі могилок та маків.
Зюбаненко продовжує тримати у кишенях якісь дулі супроти Загарії, і тому, коли Загарія поруч, він крутить носом.
Коли Загарія десь далеко, то Зюбаненко смішить своїх підлеглих важливістю свого командирського погляду.
Страждають у міліції тільки дівчатка, тим своїм невимовним ваганням. Хто може осягнути всю його глибину?.
Між любить і не любить.
Пагорб Слави поволі затихає та розходиться.
На мить будить усі його погляди чудесне дефіле дівчинки у жовтому. Вона, наче зійшла на цю грішну землю з обкладинки модного журналу. "Хто це?, хто це?, хто це?" – жебонить поміж хлопами. "Хочу, хочу, хочу" – вертається їм тремтливим ехом, наче у пісні Марвіна Гея.
Вона зникає, ніба мара, і знову усе ціпеніє у німоті пустоти. Затихло все, тілько Свобода та й соловейко не за них.
Схоже, що бацилою вибраної п'ємонтійськості заразився навіть головний сбучник Андрейчук, який чомусь називає Львів – Меккою політики.
От ніби людина з Кременця, а мислить штампами та ілюзіями галицьких домогосподарок. Та Мекка вже давно не мекає та не бекає, а хіба що тільки кукурікає. Коли вже розійшлися всі, хто треба, то на оглядини Пагорбу Слави прийшла дивна парочка у бейсболках, здаля схожа на консульських москалів, хоча зблизька більш схожа на впливових москальських німців з їхнім протестантським духом капіталізму.
І поки мудрі німці ще не садять картопельси на Січі, то для усіх інших лунає вже згаданий хіт iLoveMakonnen (feat. Drake) "Tuesday".