Арсеній Яценюк

Куля невротик

олександр ковальчук,  3 червня 2015

Спекотний візит Яценюка на Яворівський полігон може стати подекудним символом мілітарного безглуздя.

Вояж Арсенія Яценюка на Яворівський полігон своєю шланговою непомітністю чудово вписується в усі канони армійського абсурду.

Своєю необов'язковістю він (візит) нагадує милу хлєстаковщину, але за це, під час візитів до Львова, більше відповідає своєю напарфумленою парсуною міністр інформаційної політики Ю. Стець.

Чому так несподівано і для чого так ненадовго приїхав Яценюк нікому не зрозуміло.

Мало хто намагається осилити власною думкою усі причини та мотивації такої курортної (релаксійної) візитації.

Найголовнішим завданням за такої спеки стають пошуки тіні, але американські легіонери постійно наказують туди не ходити, там не стояти і навіть не думати.

Нашо-їхні навчання мають певні алгоритми пересування, але вони малозрозумілі сторонньому оку без усвідомлення повноти всієї картини.

Хтось кудись бігає, хто іде туди, а приходить звідки. У лісі неподалік хтось намагається шаритися від нелегкої служби, а хтось бігає у повному спорядженні з автоматом.

Арсенія чекають лабіринти фанерних будиночків чимось приблизно схожі на ідею трієрівського Догвіля.



У них американські військові тримають затриманих гопників-терористів у вертикальних адідасах та горизонтальних тільниках.



У цей світ армійського абсурду Арсеній приходить весь у чорному, тобто майже голим.

Увесь у чорному Арсеній має стати жертовним символом покутного страждання за свій народ, символом страждання з народом. Беззахисна оголеність чорної футболки демонструє підготовлене до аскези тіло і тому наголошує на усіх його недоліках.

Недоліки наближають Арсенія до народу і він не встидається цього, бо й народ не стидається цього. Бути недосконалим, бути ближчим до народу, бути з народом, бути народом, бути його слугою.

Чорне підтягує його атлетичні груди, але якщо фоткати лише його шию на тлі безкрайого неба, то вона (шия) довга, наче лебідь.



Свого часу (і навіть тепер) прислуга Тимошенко категорично забороняла фотокорам фотографувати Юлькіну косу ззаду. До чогось подібного мають додуматися й помічники мужнього Арсенія, бо у тому задньому ракурсі він більше схожий на шалапутного старшокласника, холодного від того, що його зловили на гарячому.



У нього модні окуляри Chopard, а перед тим були якісь сонцезахисні (бо як сонце має захищатися від самого себе?)



Поруч з Арсенієм й самопомічна нардепка Сироїд встигла змінити, немов, рукавички, власні рей бени на персональні армані.



Поруч з Арсенієм ходить зі своїм кеноном Аваков (також весь у чорному). Аваков відверто нудьгує (ще більше, ніж з Порошенком) та маніриться мімікою так, ніби це від президент країни, а не Порошенко.



Пацани без форми сидять на полігоні (потім ховаються у лісі), а ці візитери піжоняться модними окулярами та фотоапаратами (куди тільки дивиться гнів народний?).

Арсеній щось схуд та постарів (можливо він сидить на дієті). Не шкодує він себе, усього себе він віддає державі та країні, місту та селу.

У такій іпостасі він стає схожим на Алана, лузерного брата Чарлі Харпера з серіалу Two and a Half Men, після усіх його розлучень, аліментів та шоколаду на стегнах коханої жінки.

Але тіні від окулярів Chopard роблять Арсенія схожим на індіанця у бойовій палітрі, тобто роблять Арсенія сильнішим.



Роблять значно сильнішим, бо неподалік стоять та спостерігають за Арсенієм якісь майже блідолиці елементи американського війська.



Дивиться за Арсенієм і Аваков. Дивиться й інколи чомусь натякає безстрашному Арсенію на кролячі вушка, хоча, можливо, він лише повторює фокуси з пальцями від Джейка (сина Алана Харпера) з їх міжрядковим натяком факоффа.



Арсеній – господар на своїй землі – руки в боки, бо він головний на цій землі.



Підступне бажання бути ближчим до народу доводить його безглузді загзаги до панібратства. Він найголосніше з поміж усіх навколо сміється канонічними інтонаціями "Юля-Юля".

Він залазить на бронетехніку самостійно і по-панібратськи не панькається з нею.



Арсеній стоїть задом до преси, а до лісу – боком. Так він створює для руки Кремля чудову картинку для різноманітних рим.



Арсеній не боїться пустотливої руки Кремля, бо це тільки Юрій Підлісний, з великого переляку, може побачити персти Кремля у проблемах галицької мобілізації, де можуть загребти без однієї нирки чи з виразкою шлунку.



Арсеній не боїться поголосу і тому світиться від щастя. Поміж солдатів на броніку у нього стільки радості, немов у засватаної, бо скільки ж сили навколо.



Він усім намагається дати п'ять чи краба, але його худенька білоручка у рукавиці учасника АТО схожа на насмішку над мужністю.



Арсеній довго не сидить з солдатами, а коли самостійно стрибає з бронетехніки, то схожий на Фреда Астера в морському танку.



Арсеній стрибає, декілька кроків робить вбік місячним кроком і аж потім повертає у потрібному керунку (тре тренувати вестибулярку).

Арсеній іде говорити щось розумне поруч з Джеффрі Пайєттом.



А коли говорить, то намагається поважно говорити секспілом "I Will" (можливо, Always Love You).



На нього дещо розслаблено не дивиться канадійський посол Роман Ващук.



Але дивляться у пощерблені віконечка непарадні солдати.



Коли на Арсенія не дивитися, то він сумує.



А коли дивитися, то він тішиться, наче дитя.



Арсеній іде та не обіцяє повернутися. Сонцесяйним повертається на Олімп, чим далі від цього недосконалого світу з його проблеми, на які доводиться дивитися крізь модні окуляри Chopard. Хоча хтось, хтось дивиться на світ крізь армані.



І щоб вже не аж так драматизувати ситуацію, то для усіх звучить невмирущий хіт The Dramatics "Watcha See Is Watcha Get".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.