Міні-історія про те, як у Львові журналістів готували до роботи у зоні АТО.
Минулого тижня у Львові відбувся тренінг для журналістів та фрілансерів, які планують, думають або хочуть працювати в зоні АТО, що організував Інститут масової інформації у рамках проекту PressWatcher за підтримки Львівської ОДА.
Якраз посеред першої лекції до журналістів завітали голова Львівської ОДА Олег Синютка та начальник Академії сухопутних військ Павло Ткачук.
У той спекотній, червневий день, образ замріяного та романтичного Штірліца у виконанні В'ячеслава Тихонова, пасував Синютці, як ніколи доречно.
Закладені за спину руки та серпанок загадковості у розповідях про перебування в зоні АТО, де він був на місці спорудження фортифікаційних споруд, спонукали Олега Михайловича на багатозначні паузи під час філосовських роздумів на тему: "То не наша війна", які надовго його затягували у глибокі, геополітичні, чорні діри.
Але не тільки зоряне небо над головою полонило у цей день серце голови Львівської ОДА, Олег Синютка також виявився сміливим та ініціативним громадянином, який з непорушною впевненістю заявив, що якщо якійсь невідомій кралі на одній з українських водойм раптом стане зле, то він, Олег Синютка і голова Львівської ОДА, невідкладно зробить їй, віч-на-віч, штучне дихання "рот-в-рот".
Оговтавшись від таких проникливих розповідей пана Синютки, нашу увагу захопили київські інструктори Костянтин Бірюков та Катерина Бацева, які влаштували майже театралізоване дійство з надання першої невідкладної допомоги.
Манекен Аня (з 75 B розміром бюстгалтера – заувага інструктора Кості), то втрачала свідомість, то отримувала колоті та різані рани (майже за Жаданом), а згодом воскресала від наших непрямих масажів серця та штучної вентиліції легень.
У спортивному залі Академії сухопутних військ, ховаючись за м'якими бліндажами з гімнастичних матів від ворожих обстрілів, нам доводилось вирішувати долі смертельно поранених колег, які потребували допомоги.
Звичайно, героями були всі.
Третій і останній день тренінгу відбувся на Яворівському полігоні за участі ще двох інструкторів: Олексія Павлійчука та журналіста і режисера Сергія Тахмазова.
Дорогою до полігону ми зробили зупинку в селі Страдч, що відоме загалу своїми печерами. Картина, що відкрилася нам з вікон автобусу, зробила вираз "memento mori" лейтмотивом усього наступного дня: ліворуч на транспортній зупинці стояли військові, праворуч – мирно вичікував цвинтар.
Наступною зупинкою нарешті був полігон.
Щойно "прекрасна половина людства" поміж участників тренінгу встигла вийти з автобуса, як за їх спинами почувся наростаючий свист, який поволі переріс в галас – це виснаженні навчаннями (а хтось і алкоголем) українські військові чекали на відправлення у зону АТО.
Було цікаво розгледіти їх живі обличчя та статуру, але в якусь мить усі вони перетворилися в величезну, ледь вібруючу масу. Військові та їх рюкзаки були розкидані на траві, і поки я безуспішно намагалася не згадувати відому картину Верещагіна, то найкомунікабельніші поміж солдат вже встигли запропонувати дівчаткам спільне селфі, а хтось навіть вручив свій шеврон.
Після такого потрясіння, інструктори у своєму вступному слові з теплими посмішками радили скласти заповіт перед відправленням на Схід, бо виявилося, що підготовка до поїздки у зону АТО цілком аналогічна, наприклад, приготуванням до польоту в космос.
Важливість підбору спорядження, термобілизни, засобів власного захисту, комплектації знімальної техніки, одягу та взуття важко переоцініти. Наприклад, відсутність запасного мобільного телефону у критичній ситуації може вартувати життя.
Активні тренування почалися з вибухів петард та спалахів димових шашок, що супроводжувалися криками інструктора "мордой в пол!", і закінчилися евакуацією поранених з "палаючого" будинку.
З подекуди наляканих облич своїх колег я зрозуміла, наскільки розмитими були наші уявлення про омріяний вояж у зону АТО.
Після закінчення тренінгу стало зрозуміло, що необхідність уявного відтворення сценаріїв власної смерті необхідна для бодай спроби її запобігання, а вдалий кадр цівки ворожого кулемета – це рівень власної сміливості, чи, можливо, безвідповідальності.