Музика для скверу

Варіанти продовжують вдивлятися в довколишню пост-хіпстерську реальність львівського розливу.

І завдяки дзигівським прес-релізам натрапили на майже ідеальне втілення музичної культури місцевих яккі-кумплів – гурт Хрущі.

Дещо раніше, роль головних співців нової креативної субкультури на світанку її зародження виконав Гич Оркестр.

Він показав як можна по-новому, по-цікавому. Але, за сутністю Гичі залишалися занадто своєрідними і, отже, неповторними.

Діаметр Гичівського кола виступає за межі кумплів і тягнеться кудись у країну радянських ВІА, у старий-добрий рокенрол, у карпатські села, де усі пастухи носять сопілку за халявою чобота. Гичі – не кумплі, вони кумплівські божества, занадто для них недосяжні.

Обожнюючи Гичів, кумплі мали й інші, ближчі зразки. Наприклад, гурт Запаска. Саме їх можна вважати родоначальником власної кумплівської поп-музики. Чи навіть фольк-музики – у формальному значенні музики, яку вони грають самі і для себе.

Запаска подала кумплям дієвий рецепт нового музичного канону – камерний гетеросексуальний склад (небагато, максимум, четверо учасників, як правило, дівчина на вокалі), прифолькована акустика, лірично-позитивний репертуар.

Такий рецепт нарешті трохи перебив формулу позачасового "молодіжного року", який домінував на львівській молодіжній музичній сцені упродовж двох десятиліть мінімум.

Першими, хто успішно підхопив цю хвилю у Львові, були, звісно ж, Один в каное.

Оце вже справжня кумплівська музика – легкий акустичний поп, сконструйований за принципом "зі світу по нитці". У хід пішли текучість аренбі, синкопічність блюзу та радість босанови, які, втім, лише компенсували та камуфлювали принципову ніяковість вихідної ідеї.

Тому, усе бралося в мінімальних дозах, аби не збитись на конкретний "якийсь" стиль. Власне, легкість і ненав’язливий полістилізм і стали характерною рисою цього стилю. Тобто, кумплівського попу.

Було декілька спроб зайняти цю нішу, однак, формат пропонувався або занадто фольковий, або занадто смуз-джазовий, або і так, і так, одночасно.

А кумплям не потрібні ніякі конкретні стилі. Вони не хочуть зациклюватися на чомусь одному. Їм потрібно щось достатньо розмите, аби вміщати все потроху.

Тоді як гурт Хрущі потрапив у яблучко і його можна впевнено назвати черговим втіленням ідеальної поп-музики для кумплів.

Хрущі дотримуються усіх заповіданих канонів. Вони вдало поєднують ті ж таки блюз, аренбі, босанову і реггі в одному безперервному потоці не надто виразного, але приємного музикування, яке може бути чудовим тлом для роботи і відпочинку.

У них навіть є міні-маніфест, який прекрасно лягає в теорію нової молодіжної буржуазності. У ньому йдеться про "маленьку людину", а сам текст виглядає так само скомпонованим з різних дорослих ідеологій як і їхня музика з різних дорослих стилів.

"Маленька людина зі своїми великими проблемами. З бунтівною рисою хотіти більшого, боротися за своє і захищати інших. З природною здатністю переживати емоції, любити і не любити, сміятися над самим собою і плакати від смутку, ховатися в собі і відкриватися для світу, дивуватися прекрасному і самому бути тим прекрасним, яке надихає і дає крила, тягнутися до сонця і самому дарувати світло для інших. Людина, життя якої є найбільшою цінністю. Людина, в якої любов є найбільшим почуттям. Людина, як центр всесвіту. Людина, як всесвіт".

Ці слова звучать занадто сильно для прес-релізу, присвяченого виходу дебютного промо-альбому львівських пост-хіпстерів. Але завдання такого тексту зрозуміле – вичавити кілька останніх крапель гарної ілюзії із висохлих дискурсів, створити відчуття "чогось особливого", використавши залишкову наелектризованість прочитаних в дитинстві великих текстів чи побачених фільмів.

Щось подібне можна сказати і про музику Хрущів. Вона так само виростає з тіні "улюблених" дорослих жанрів і старанно намагається з цієї тіні не виходити.

Власне, через принципову ненав’язливість і бекграундну сутність її хочеться назвати "новим поп-ембієнтом". Є й кращий термін – музика для аеропортів або мюзак.

Її особливість полягає в тому, що вона позбавлена глибинної ідеї для подальшого розвитку і занурення. Тобто, її ідея – серфити на поверхні інших жанрів. Так само і у випадку Хрущів. Не даремно, назва відсилає до Жуків-Бітлів, хоча біг-бітом там і не пахне.

Інакше кажучи, якщо хтось задасться метою послідовного вдосконалення кумплівського попу і захоче реалізувати горизонт його потенційності до кінця, то це за визначенням неможливо.

Заглиблення у цей формат приведе до заглиблення або у блюз, або у аренбі, або у реггі. А кумплівський поп при цьому витече крізь пальці. Адже його ідея існує у вигляді певної атмосфери, певного емоційного перехрестя. Тому, це не музика і не стиль, а щось інше.

Стан душі, як сказав би сам кумпель.

Судячи з усього, це таки якась нова форма існування і продукування музики, в якій сама музика не є головним моментом, а лише одним із інструментів.

Від мюзак кумплівський поп відрізняється тим, що твориться знизу. І його функціональність не обмежується аеропортом чи торговим центром. Навпаки, його завдання – перетворювати будь-який простір на подобу кумплівського торгового центру чи, точніше, кав’ярні.

Це не просто музика, а також дієвий інструмент завойовування публічного простору і перетворення його на еко-кав’ярню.

Це музика для скверів. Скверів, у яких можна лежати на карематі і очікувати кіноперегляду під відкритим небом, або захищати публічний простір від загарбання церквою.

Її головна ідея – все місто як сквер.

Її витоки лежать в універсальному прагненні "гарно відпочити після роботи", але важливе додаткове значення – взагалі дати можливість забути, що десь там є якісь неудобства.

Це низовий автентичний голос кумплів, їхній шансон. У цьому сенсі кумплівський поп дуже важливий як культурне явище. Він надає кумплям культурне буття. І він дає модель розуміння їхнього ставлення до світу.

Серфити на хвилях жанрів, стилів, ідей, ідеологій, концепцій. І все. Головне – створити певний настрій.