Gutzul Magik Foundation

Gutzul Magik Foundation "Molfar" (2015)

олександр ковальчук,  20 липня 2015

Невдалий колаж Моха та Прохора Алєксєєва зі живих слів та мертвого саунду.

Альбомний хайп навколо проекту GMF витає у сотеріологічному пафосі звільнення від страху і тому притягує до себе чимало зайвих (мертвих) слів, яких варто позбавлятися відразу.

В альбомі з передбачувано небезпечними словами (окрім треку "Autobus") та передбачувано беззубим саундом (скрізь) немає жодної психоделії (як взаємопроникнення), а є просто звичайне непорозуміння міської культури з селом та її людьми.

Якщо тут й існує якийсь первісний страх (від записів мольфарів 1903 року), то він поступово розмивається мертвою водичкою попсового саунду.

З демонами тут ніхто не бореться музикою, особливо музикою. У цьому міксі села та урбана ніхто не знищує страх, бо один елемент (саунд) постійно себе висміює.

І хтонічність тут десь дуже далеко, і тому про цю територію може писати хіба що хіпстер з Культпростіру, який пісяється п'ятнадцятирічною дівчинкою від концерту Івана Дорна.

У цьому колажі забагато фальші та банального незнання механізмів духовного життя і саме тому тут так усе передбачувано, саме тому тут немає навіть жодного натяку на гармонізацію хаосу.

Вишіптування не дають жодного терапевтичного ефекту і тому у цій зустрічі села та урбана прогнозовано перемагає село.



І тут хіба що можна згадати, що у проекту Олега "Моха" Гнатіва з Перкалаби та російського музики Прохора Алєксєєва вже був невдалий попередник невдалого досвіду міксування таких культур – альбом "Мовленнєк" проекту Моха та Кузі Гадюкіна Ті хто відають.

Між архаїкою (словами) та ретро (саундом) – величезна різниця і тому нерозуміння цього й є головною проблемою альбому "Molfar".

Увесь цей драм-н-бейс, даб, індастріал, амбієнт, джаз, тріп-хоп тут просто зайвий.

Саунд тут постійно озирається на святі та сакральні 90-ті (The KLF, Banco De Gaia чи The Orb та море інших), які постійно заглядають у не менш благодатні 70-ті, і у цих згадках про 90-ті місцями вже простежується щось маразматичне ("Autobus").

Конвульсії драм-н-бейсу своїми галюцинаціями більше нагадують милий та попсовий сюр а-ля Наука сну Мішеля Годрі, аніж намагаються хоч якось зауважити космічні попередження Клауса Шульце про небезпеку за кожним космічним рогом, де у Трікі розпочинається пекло.

Мольфарські слова замкнені, розтиражований саунд абсолютно невтаємничений у їхню автентичну технологію, бо незмінне та непорушне століттями і повторюване (модне) та циклічне – це знову різні речі.

Саунд немилосердно фальшує театральними надмірностями гуцульські ритуали. Ритуалізація часто й сама достатньо театралізована, розрахована на ефект, на враження непосвяченого, але цей саунд не вражає, цей саунд вже колись по-чутий і тому у ньому лише претензія (поза) на магію.

Поки мольфарські тексти вихиляються парадоксами (можливо, що інколи навіть й смішними для стороннього вуха), то саунд – попса попсою.

Тому у цій неможливості проникнення поверхневого теперішнього у здавалося б примітивну та марновірну минувщину часто можна помітити ефект бойовика, коли намагаються досягнути благодаті штучною (механічною) екзальтацією, або ж коли трендово намагаються розмалювати олдскульний бойовичок строкатими фарбами у марній надії додати у той монохром трохи життя.

В'язкий та липкий ефект повзучої хтоні (колись згаданої вище) більше пародійний завдяки попсовому саунду, смішний та нестрашний, хоча, схоже, що не цього намагався досягти Мох та його товариш.

У тому сотеріологічному пафосі особливо помітно, що вони не особливо насправді здогадуються про усі закутки технології боротьби з демонами, і тут краще послати їх, принаймні, до Невидимої боротьби Никодима Святогорця чи до житія преподобного Серафима Саровського. А особливо нахабних демонів, як показує святоотцівський досвід, краще посилати на хуй.

Цей урбаністичний саунд безсилий перед мольфарськими замовляннями, як по-кафкіанськи смішно дріботять ніжками струнні у своїх недо-перевтіленнях. Стільки років те забобонне було шизою для усього прогресивного, але тільки послухайте як беззубо та підстаркувато шамкає саунд у своїх спробах дати шизу, яку вже можна було стільки разів почути у різних треках та фільмах.

Тільки послухайте як метушливий драм-н-бейс дріботить похапцем профанної суєти на тлі сакральних текстів (хоча мольфарність також стосується побуту та хлібу щоденного).

Саунд Gutzul Magik Foundation намагається натякати на бездонну пустоту, хоча має бути просто бездонна пустота. Мольфарські тексти самодостатні і не потребують жодних саунд-підсилювачів (найкраще ефект пустоти можна почути на треці "Doctrine").

У ритуалах канонічно зібрано усе найголовніше та відкинуто усе неважливе. На диску "Molfar" зайвою є музика. Саме про це співає останній трек "Autobus" зі смішними алюзіями на Kraftwerk та пафосною (духопідйомною) романтикою року а-ля Харчишин по-русски, який хіба що може свідчити про те, що неперервність традиції зайшла у тупик, тобто вироджується, тобто зникає.

Нездоланна архаїка незрозуміла непосвяченим, а ретро – це лише ностальгійне повторення повторення. Банальний саунд вбиває усю зустріч з сакральним, бо оригінал – це оригінал, а копія – розтиражована копія.

Між мольфарськими замовляннями та ностальгійним саундом ніби є якась подібність у повторюванні схем та кліше.

Але повторення слів з подальшим гіпнотичним ефектом прагматично спрямоване у майбутнє, а романтичне повторення ностальгійного саунду – це більше зачарованість минулим, і тому та мольфарщина завжди більш футуристична, ніж увесь саунд з 90-х.

Мольфарські слова – це приречення незворотністю, а електронний саунд GMF – це приречення повторюваності (циклічності). Слова – це вторгнення потойбічного, але живого, а саунд – це вторгнення потойбічного, але мертвого. Слова працюють відомими формулами зі знайомим страхом і тому навколо них стільки настороження від впізнаваної (неминучої) небезпеки, саунд також працює з впізнаваністю, але там лише байдуже ігнорування розслаблення, у ньому немає саспенсу.

У мольфарських замовляннях-заклинаннях ще й досі живий ефект навіювання, а у саунді GMF більше якогось пропагандистського ефекту з епохи німого кіно, тобто чогось ще більш допотопного та ретроградного (дослідженого вздовж і впоперек), ніж мольфарське бубоніння (чогось незрозумілого і тому перспективного для дослідження).

Якщо у цій сотеріології і є якась прихована євангелія, то хіба що про те, що колись жили люди-велети, а тепер невдячні нащадки не можуть зробити нічого свого і лише повторюють чуже, тобто історія про те, як минуле (історія музпроцесу) гіпнотизує і не дає розвиватися теперішньому.

Хоча, звичайно, відразу зрозуміло, що традиція ретро нікуди не щезне і не зникне, а от мольфарство – точно може.

А так, за навколишнім хайпом на альбомі "Molfar" мала б бути, принаймні, якась Відьма з Блер, а насправді лише Баффі – переможниця вампірів.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.