Юрій Лелявський: Перший паспорт отримав на решту

Юрій Лелявський знайомить Варіанти з колекцією старовинних документів мешканців Галичини, де зібрані, наприклад, картки для колгоспників часів Російської імперії, кенкарти, карти пропуску "аусвайз" та багато іншого.

Багато з нас щось колекціонує: хтось – сірникові коробки, хтось – монети, а моя історія колекціонування почалася багато років тому, коли я працював в одній із львівських газет.

Саме тоді я займався написанням матеріалів про "чорних археологів", так і увійшов у це середовище. Хоч "чужих" вони й не пускали, але згодом наше знайомство перейшло в дружбу.

Старі документи для мене – це історія. От уявіть, коли людина переходить кордон з документами, вона, звичайно, хвилюється і мені здається, що папір всмоктує цю енергію, це дуже цікаво, як на мене.

фото: 17tv.com.ua

Зрештою, у мене з'явилась пристрасть до колекціонування старих документів, коло знайомих у цьому середовищі збільшувалось і я постійно щось купував та обмінював. Вже після першого паспорту я зрозумів, що вже не можу з ним розлучитися. 

Колись я блукав на Вернісажі з одним із чорних археологів і придбав там деякі речі, які через деякий час піднялись в ціні, що дало змогу трохи заробити на цьому. І ось одного разу, під час таких походів на Вернісаж, мені на решту дали польський паспорт. Це й був перший паспорт моєї колекції.

Тоді я ще не збирався колекціонувати їх, думав, згодом перепродам. Потім так само на решту я отримав другий паспорт, радянський, ще довоєнний. Після цього я вирішив не продавати їх, а спробувати зібрати колекцію. До речі, у більшості паспортів скоби були з нержавіючої сталі, оскільки це практично, а сталінські паспорти, навпаки, іржавіли. Тривалий час цей факт був великою таємницею і тому німецьких диверсантів, які підробляли паспорти, так часто ловили на кордоні з СРСР.

Більшість людей у радянські часи, які жили у селах, мали паспорт колгоспника або посвідчення особи.

Щоб виїхати в місто, селянин мав піти з таким картонним документом в районне відділення НКВД або до голови сільради, щоб отримати дозвіл на виїзд. Це дуже рідкісний документ.

Також у колекції є паспорт імперської Росії, але його мали не всі здебільшого це були освідченні люди, які того хотіли.

Існують також паспорти, які видавали ще до появи фотографій, на них зазначали зовнішні примети людини: зріст, колір волосся, особливі примети. Також документ підписував священик, підтверджуючи таким чином особу його власника. Вже зараз колекція моїх документів показу історію нашого краю: Російська імперія, Австрійська імперія, Польща. Надзвичайно цікавий документ часів Другої світової війни: коли Ельзас і Лотарингія відійшли до нацистської Німеччини, на цих територіях видавали тимчасовий документ, зараз їх залишилось дуже мало.

Цікаво інколи знаходити в документах листи та фотографії, поки мені бракує часу аби розшифрувати ці записи, але для мене своєрідні шматочки життя, спогади. Під час німецької окупації територія Галичини була у складі генерал-губернаторства Польща, центр якого був в Кракові, тоді мешканцям нашого краю видавали кенкарти замість паспортів. Ці картки були у дефіциті. Відомі випадки, коли кенкарти рятували життя євреїв, через наявність у ній графи "національність".

Коли німці виганяли галичан на примусові роботи, то їм давали спеціальні книжки – арбайтенбух.

У багатьох радянських фільмах про війну німецькому патрулю дуже часто пред’являли таку книгу, такий собі кіноляп. На цих картках часто трапляються сірі нитки, які підшивали до документів в архівах НКВД, це свідчить про те  що власник такої картки був заарештований.

Гордість моєї колекції – австрійський паспорт, найстаріший, з яких я маю.

Коли німці захопили Львів, з'явилась велика кількість документів, без яких було небезпечно виходити на вулицю, як от, наприклад, зараз у Луганську, де необхідно завжди мати з собою посвідчення особи. Один з таких документів – аусвайз, він слугував пропускною картою.

Колекціонування документів для мене – це звичайне задоволення, розвага, але деякі дуже вдало поєднують таке задоволення з бізнесом. Зараз колекціонувати стало відносно легше завдяки інтернету, умовно кажучи, можна навіть паспорт Гітлера знайти, звичайно, при наявності грошей. Моя ж історія колекціонування почалась ще 9 років тому та супроводжувалася спілкуванням, пошуками, вичікуванням – і це було захопливо.