Укри на пенсії

Укри на пенсії

олександр ковальчук,  6 серпня 2015

Бойова проза Богдана Жолдака зі захирівших снарядів та гібридних покручів.

Кіноповість Жолдака розпочинається з пафосної анотації про суцільний екшн та гібридну війну, де українці "подібно до героїв "Енеїди" відчайдушно жартують зі смертю".

Кіноповість розпочинається, і її відразу можна закривати на сьомому абзаці першої сторінки після фальшивої фрази "салага повівся наче дембель".

Якщо читання продовжити, то десь зі сотої сторінки можна нарешті помітити, як поволі та важко Жолдак починає ледь-ледь попускатися з допотопної, мертвої та самопародійної мови, де незрозумілі натяки на бурлеск чи травестію не дають жодних ефектів.

Десь на горизонті, невідомо чому, бовваніють, наче геркулесові стовпи, Юрій Яновський та Іван Котляревський поміж яких ще більше дріботить комашкою сам Жолдак.

І тут немає нічого дивного у цій псевдо-поетичності та псевдо-романтичності олдскульного Жолдака, зважаючи на увесь його козацький бекграунд.

Відразу помітно, що писала людина з іншого століття, яка так неоковирно намагається написати про гібридну війну шляхом схрещування двох несумісних, хоча ще Ісус заповідав, що не варто вливати молоде вино у старі міхи.

Жолдак не перший, хто обламався на спробі поєднати застарілу мову та сленг, бо сленгу, формально, можна накидати скільки хочеш, але ж мислення не змінилося. Можна, наприклад, згадати хіпстерський маніфест для найменших "36 і 6 котів" від Галини Вдовиченко (ще те збочення, впарювати діткам мертву естетику).

Оспівування оспівуванням, але тільки людина з минулого століття може вживати псевдо-поетичні архаїзми: "зброя танцювала в руках", "четвертий місяць без жіночої ласки", "ласий на жіночу стать", "цицькатіша", "невинна гілочка укропа", "притулки кохання", "печене м'ясо у стоп-кадрі".

А оця бушменська епічність про Кирилка: "показав небу свою зброю і небо побачило його", що натякає на Шварца та першого Хижака. А "знову запала павза", павза, Карле.

Жолдак пише про гібридну війну і тому тут постійно й трапляються такі покручі, тобто гібриди а-ля "солоденько кімарили". Тут лише варто знати, чи автор усвідомлює інтонаційну самопародійність такого словосполучення, бо розвідники Чупакабра та Мічурін також з гібридної області.

Транслітерація російської українською (зважаючи на непохитне вкраїнське -и), звучить особливо педерастично, тобто зневажливо, але, на жаль, не смішно. Жолдак точно не Подя.

Подібні інтонації та техніки були у "Чорному вороні" Шкляра, під час бійки Звіробія з чувіхою (яка "вислизає з ліфчика") також помітно, що пише пенсіонер – старомодно, але безцеремонно.

Диявольська винахідливість бійців АТО (війни з Росією, з кацапами, бо москалі тут навіть не згадуються) нагадує про козацьку тетралогію Володимира Малика про Арсена Звенигору, але якщо Жолдак вже такий розхристаний башибузук (який навіть згадує Енеїду), то чому в "Украх" запікуються матюки? Хоча саме слово "матюки" (і його похідні) тут згадуються чи не найчастіше, як і "сука". "Блять" – запікують, але "бля" – ні. "Хуй" – запікується, а от "хуйнуть" чомусь пропустили.

Це ілюзія хаосу у вивіреній (вершниками Апокаліпсису) фрагментарності Жолдака чи просто хтось не відповідально вичитав, бо сленг у книзі без лапок, а от "лівий" чомусь у лапках?

Жолдак заточує атошників під козарлюг, хоча це вже робить українська реклама, і тому йому відразу треба було знімати фільм (де б він позбавився багатьох непотрібних слів), а не писати книгу.

Радість від вибуху на сєпарському блокпості у Чупакабри та Мічуріна нагадує третю частину Смертельної зброї, де демонстрація ран Мартіна Ріггза та Лорни Коул плавно переходить на секс.

Оскільки цього не сталося, то Жолдак й блукає манівцями якихось японських (китайських) історій, ледве не коанів, застигає в газетних стереотипах, де обов'язково має бути невдячний дід-сєпар і допомога побратима, алкоголічка-сєпарка зі згвалтованою дочкою-марою та особливо обов'язковий порятунок україномовних діток Донбасу вкраїнськими солдатами.

Жолдак навіть намагається бути об'єктивним у зображенні ворогів, і тому один з сєпарів ходить вулицями "з лагідною обвітреною мужньою посмішкою".

Найбільша цікавість "Укрів" у протистоянні старого та нового мислення, старого і нового світу. Світ змінився, але Жолдак вже за ним не встигає.

І ось це, схоже, що Жолдак розуміє, оскільки книга закінчується футуристичним пророцтвом про високотехнологічну ліквідацію Кощія-Путіна та його двійників дроном-дроздом з якого вилітають комарики-гвідони, що нагадують прототипи робо-павуків з фільму Minority Report (тут варто лише сподіватися, що до 2054 ця війна закінчиться).



Саме ця історія Жолдака найбільш прогресивна у кінематографічному майбутті, бо ж не все в "Украх" так погано (чорні ворони з неба дають щось хічкоківське, хоча це так, вже попса).

Кирилко взагалі заслуговує на окрему книгу (чи комікс), бо якщо історія з лазерною указкою дає чи не найкращого саспенсу в "Украх", то збиття гелікоптера своєю механікою несподіваних вбивств починає нагадувати старий Омен (хоча тут ще можна згадати про вбивство одного південноафриканського засранця морським контейнером у другій частині Смертельної зброї).

А там би можна було організувати мікс Невловимих месників та фільму Red Dawn, де американські підлітки протистоять радянській окупації на території Колорадо, а також ще згадати про нещодавній фільм Big Game Ялмарі Геландера про фінського пацана, який рятує американського президента від терористів.

Поетичні масштаби Юрія Яновського тримаються Матінки-землі, передчувають велич нової людини, і тому не варто так штучно та нашвидкуруч сунути їх за собою, бо у Жолдака усе закінчується дронами, роботами (над матінкою-Землею), яких ще ніхто тут особливо не оспівував.

Якщо футуристи й кохалися в небезпечній, але керованій машинерії, то тут вже усі мають (чи матимуть) справу зі штучним інтелектом, де вже розпочинається територія Термінатора, прекрасний новий світ, де людина вже точно не буде вінцем творіння (хоча й в СРСР вона ним так і не стала).

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.