Справжній детектив 2: від нуарної казки до міфічного епосу

Другий сезон культового серіалу розповідає вже не про дракона, а про чашу Грааля.

Цьогорічного Справжнього детектива від сценариста Ніка Піццолатто і публіка, і критики зустріли з помітно меншим ентузіазмом, ніж перший. І насправді це дивно.

Адже, другий випуск вийшов і масштабнішим, і ретельніше прописаним, і епічнішим. Більше того, специфічної піццолатівської хрєні, яка поза драматичним контекстом серіалу, будьмо щирі, виглядала трохи смішно (усі ці глибокодумні, псевдофілософські фрази, уся ця нуарівська стереотипна тєлєга про невиправну злу природу людини тощо), поменшало чи ж вона стала більш обгрунтованою.

Але глядацькі та критичні відгуки старанно фіксують усі недоліки, вперто не помічаючи переваг. Цікава ситуація. Читаючи розчаровані рецензії, хочеться теж запитати – чому ж тоді тим, хто зараз критикує другий сезон, сподобався перший? Адже, майже всі згадані промахи другого Детектива, присутні і у першому, деколи навіть у більш очевидній формі.

Можна припустити, що минулорічний Детектив так пішов публіці (ставши навіть культовим) передусім через присутність двох крутих та харизматичних акторів, а не через сценарну майстерність Піццолатто, яку той проявив і у цьогорічному сезоні.

Або, свою роль тут зіграла теж певна інертність сприйняття та очікувань – сподівалися побачити щось подібне і полінувалися зацінити натомість щось інше.

І дуже шкода. Адже, другий Детектив є прекрасним зразком свого жанру, який би став подією і без усього цього контексту. Колись, після виходу на екрани російської кримінальної драми Бумер звучала небезпідставна думка, що цей фільм взагалі закрив собою тему російської кримінальної драми як такої. І, наважуся стверджувати, що Справжній детектив 2 аналогічно закрив тему поліцейского нуару – як у серіалах, так і в кіно.

Нік Піццолатто прийшов у теле-шоу-бізнес з літератури. Досягнувши там певних вершин (написавши роман), але не відчувши повного задоволення собою, він вирішив спробувати свої сили у телеформаті, передчуваючи, що це буде "більш-його-тема".

Але межі студійної "авторської кімнати", у якій колектив райтерів спільно вирішує, що принесе героям наступний поворот сюжету, виявилися для нього затісними і не давали можливості розвернутися як автору. Відсутність цілісного підходу до формування сюжетних ліній Піццолатто називає “поганою звичкою” серіальщиків та "ремісничою ментальністю". Тому, набираючи на своєму ноутбуці пілотний сценарій Справжнього детектива, він прагнув створити саме повноцінний авторский серіал типу лінчівського Твін Піксу чи Краще дзвоніть Солу Вінса Гіллігана.

Нік Піццолатто має свідомість романіста, націлену на епічні полотна. Точніше, він постійно пише один і той самий ідеальний нуар-роман, спочатку у прозі, а тепер на екрані. У його першому і поки останньому романі "Галвестон", опублікованому у 2011 році, події, як і у серіалі, відбуваються на індустріальному півдні Штатів, у невеликому здеградованому містечку, головні елементи якого – це старі заводи і важлива автомагістраль поруч. Піццолатто нарікає такий простір "отруєною дистопією" – це територія, де "Одкровення вже сталося, апокаліпсис вже прийшов і пішов, але ніхто так цього нормально і не зрозумів".

Амбітність Піццолатто-романіста змушує його постійно переступати і перевинаходити межі серіального формату. Він з тих сценаристів, чия телепродукція незалежно від наміру автора спонукає нас задавати собі "великі" питання – навіщо нам взагалі серіали? Чи це просто розвага? Чи там теж є місце для важливих життєвих наративів? Що ми можемо взяти з нього? Яким взагалі може бути серіал? Де його межі?

Власне, у другому Детективі серіальна драма набуває реальної масштабності і епічності. Якщо перший сезон можна назвати страшною казкою, то другий вже претендує на звання міфу.

З перспективи самого автора, йдеться про творче дорослішання, про вміння ставити "межові" питання. Тобто, рух від Стівена Кінга до самого-бля-Вільяма-Шекспіра.

Піццолатто описував свій наступний сезон як щось подібне до давньогрецької драми "Цар Едіп" – "детектив шукає, шукає, шукає і кульмінація - це він сам".

Ця цитата не може не нагадати сюжет і концепцію класичного пост-нуару Серце Ангела. Приклад інших подібних кінохітів – Я приходжу з дощем, Мементо, Олдбой взагалі натякає, що це єдиний архетипний сюжет для всіх пост-нуарів. Тобто, для тих нуарів, які хочуть вийти за межі соцреалізму і привідкрити завісу над таїною людського зла.

Однак, Серце ангела і всі вищезгадані фільми – це теж лише казка, а не міф. Ми бачимо тут (як і в першому Детективі) вже якусь конкретну складену ситуацію, вже існуючих героїв, які проживають певну задану історію. Але ми не розуміємо чому і навіщо все це відбувалося.

Тоді як, епічна драма типу "Царя Едіпа" чи "Нібелунгів" не просто подає нам певну ситуацію і певних героїв, а й також занурює нас у контекст, показує нам повільний рух від однієї точки до іншої, дає нам можливість спостерігати за поступовим розвитком та формуванням ситуації, натякає нам на її реальні корені та причини.

Казка, це просто цікава історія, а міф – це історія, яка змінює, – героїв, а можливо і слухача (читача/глядача). Казка, вийшла з епосу, це його спрощений варіант, з якого зникли суттєві акценти – драматичні горизонти нашого буття, – а залишився сам сюжет, подієві колізії.

Приклад з двома Детективами чудово показує нам внутрішню динаміку співвідношення казки і міфу. Міф – це контекст казки, він розповідає навіщо це все відбувається і що це значить. Тому, якою б доброю не була казка, в ній завжди відчуваються пропущені абзаци, протяг певної порожнечі, яка власне нас і хвилює. Казка – це книжка з вирваним початком і кінцем, це лише пів-історії. Тому, після "Гобіта" Джон Р.Р. Толкін написав також "Сільмарілліон".

Призабутий міф стає казкою, і кожна казка прагне стати міфом, тобто, віднайти свою справжню суть.

Нуар – це міська казка, яка зародилася ще у нетрях новітніх мегаполісів 19 століття – пригадаймо Джека-Різника чи Шерлока Холмса. Депресивний американський кіно-нуар 1940-х – це теж казка. Це не відображення депресивної економіки, це депресивна казкова реакція на економічну депресію.

Якщо послідовно розвивати жанр нуару, то ми впремося у міф як джерело і контекст будь-якої казки. "Цар Едіп" – це прото-мета-нуар і Піццолатто добре відчув цей генетичний зв’язок. Відповідно, амбіційне авторське бажання вивести жанр теле-нуара на якісно новий рівень не могло не привести його до святого Грааля, рицарів Круглого столу і короля Артура. А саме з такими типажами ми і стикаємося у другому сезоні.

Якщо перший сезон Справжнього детектива – це "Гобіт", то другий – легенда про "Дітей Гуріна". Або, якщо перший сезон Справжнього детектива – це "Синя Борода" братів Грімм, то другий – "Пісня про Нібелунгів".

Саме націленість на казку і не дозволила глядачам другого Детективу розібрати ті наративи епічності, які їм розсіяв у перших серіях Нік Піццолатто. Їм було нудно, бо це були сліди не лісового монстра, а фатуму. І, відповідно, коли прийшов фатум, його не розпізнали, бо довго і позіхаючи чекали на того ж таки монстра.

У другому сезоні Нік Піццолатто підводив нас не до розкриття страшної таємниці, а до пізнання вічності і духовного преображення. А це і є головна таємниця, яка приховується, насправді, за казковими страхопудлами. Всі казки спочатку розповідалися, маючи на увазі саме це.

Четверо бременських музикантів, з якими ми познайомилися у перших серіях другого сезону – у виконанні Коліна Фарела, Рейчел МакАдамс, Вінса Вона та Тейлора Кіча, виявляються зовсім не тими совами, за яких їх можна було сприйняти. Якщо хтось думав, що вони як у казці будуть ловити і карати злодіїв з великої дороги, то тоді дійсно, наприкінці його чекало розчарування.

Бременські музиканти, братство тварин, загублених у лісі, насправді шукали шлях, який би вивів їх з цього лісу та знову повернув би їм людську подобу. І саме це і стається в останній серії, в тіні древніх гігантів-секвойя (прозорий натяк!) чи на білому чистому піску випаленої очищаючим вогнем пустелі (ще прозоріший!). Тому, незважаючи на практично завалене розслідування, кінець другого сезону дарує нам хепі-енд. Дракон не вбитий, але чаша Грааля знайдена.

З такої перспективи дуже показовим виглядає захоплення публіки і критиків першим сезоном і розчарування другим. Фактично, ми маємо нагоду вчергове пересвідчитися, що сучасна поп-культура є культурою казок, а не міфів, культурою cheap thrills (дешевого мандражу), а не радості самопізнання. Це не добре, і не погано, так просто є сьогодні.

Але останнє слово ще мусять сказати продюсери серіалу – дуже цікаво яку таблетку вони оберуть, чи дадуть Ніку Піццолатто змогу продовжувати свої епічні експерименти.