Маріупольський процес

Маріупольський порно-процес

олександр ковальчук,  4 вересня 2015

Любовний роман Галини Вдовиченко намагається цнотливо прикривати фіговим листочком свою порнографічну схематичність.

Сопливі історії про неземну любов під час історичних подій когось зі Сходу, а когось із Заходу (під неодмінним гаслом "Схід та Захід разом") відразу були приречені на жорстоку карикатурність, а тим більше, коли кількість таких лавсторій сягнула свого історичного дна.

Маніакальна зацикленість на тому, що він чи вона зі Сходу, а вона чи він зі Заходу нагадує позу 69, найбільш сприятливу для оральних маніпуляцій для усіх учасників процесу, можливо, саме тому у головного героя "Маріупольського процесу" псевдо "Француз".

Після дитячої книги "36 і 6 котів" на мить здавалося, що журналістка газети "Високий замок" Галина Вдовиченко може швидше, вище, сильніше, але "Маріупольський процес" – ще той зразок дешевої та сердитої кон'юнктури і халтури.

Так пишуть для малих нерозумних дітей, а це й є парафією попсового конкурсу "Коронація слова", де роман Вдовиченко переміг цього року в номінації "Гранд-роман".

Інтервенція Вдовиченко на територію потрійної карикатурності неодмінно супроводжується непотрібним для її патріотичного роману сміхом. Може Вдовиченко так стібеться, бо ж неможливо писати так і про це настільки серйозно, хіба що б вона працювала в традиції Монті Пайтона.

Війна з Росією – це свята тема, там люди гинуть, а тут така порнографія на майже триста сторінок. Хоча на війні немає нічого святого, і тому щось не особливо було помітно, щоб хтось завадив Вдовиченко проштовхувати мертву естетику хіпстеризму у дитячі маси (тут можна зважати на те, що Україна постійно відстає від Європи та світу на декілька десятиліть).

Фарсовість "Маріупольського процесу" помітна вже на обкладинці, де слоганом палає пафосне "Він. Вона. Війна", що відразу нагадує про комедію Рея Куні "Він, вона, вікно, покійник".

Тут знову відчутна неможливість Вдовиченко взяти потрібну інтонацію, бо так й починає розповзатися уся схематичність, штучність, псевдо-поетичність її роману.

Український солдат Роман (зі Львова) стає рабом у сєпарки Ольги (десь з-під Маріуполя, хоча, схоже, що вона ще не під ким не була), і це, якщо й натякає якось на історію Ромео та Джульєтти, то моментально потрапляє на територію побутової містики та важкого бабського життя, повсякденного страждання, де Ольга, то на кісточку наступить, то руку обпече, бо де ж той, хто її аж під хатиночку на руках донесе?

Тут дещо відчувається садо-мазохістична школа Марії Матіос з її експлуатацією страждань і десь тут пробігає Оксана Забужко зі своїми єврейськими мінетами в криївці.

Навколо Ольги та Романа періодично витає сопливість православного кітчу. Ольга, наприклад, сама дивується, коли несподівано просить (не вона просить, а Небеса просять) віддати їй полоненого укра у рабство ("Наче хтось легенько торкнувся її правого плеча, і вона, немов з чужого голосу, повторила..."), а Романові Ольга вперше являється Дівою Марією у прозорому платтячку.

І це, нормально, бо якщо австрійські героїні Ульріха Зайдля дозволяють собі мастурбувати розп'яттям Христа, то чому побожні галичани не можуть собі дозволити трохи богородичної еротики.

Закрита територія сільського подвір'я перетворюється на рай, де черешня – дерево життя і де "картаті сімейні труси" – прапор їхньої любові, їхньої пісні пісень, де від ненависті до любові лише один крок.

Це територія ідилії поміж навколишньої війни, де так шкода пташечку, бідну ластівочку, яка зловила на льоту у груди шматочок металу і впала на землю.

Роман тут не матюкається ("чи то взагалі, чи то при ній") і для Ольги – це справжнє чудо. Добірна лайка існує лише за кадром псевдо-цнотливих натяків, хоча, коли авторка маніпулює дешевими прийомами, штампами та банальностями, то це чомусь вважається нормальним, але писати матюки (та ще й незапікані) – це вже гріх.

Тут чути лицемірством і вульгарністю газетної бульварщини з обов'язковою мокрою еротикою у ставку. Незважаючи на усю свою порнографічну прямолінійність, секс між рабами любові у "Маріупольському процесі" лише цнотливо натякається ("заснули лише під ранок").

Роман Вдовиченко – це цілина для львівських феміністок (які не знають куди подіти свої руки), бо у листі Ольги до Романа можна відшукати речення "ти – вісь мого світу, світ обертається навколо тебе..."

Тут навіть є місце для різдвяної казочки в історії про те, як львівська чіка Ліка несподівано дарує Романові свій хаммер для потреб АТО. Тут навіть є місце для всеукраїнської метафори, бо грибок у хаті Ольги – це хвора земля Донбасу, Донбас – це грибок у вкраїнській хаті. Його треба вишкрябати і залити цементом.

Тут море сльозоточивих подробиць, де сентиментальність валить трубою, тут сєпари – також люди, і Вдовиченко, незабаром, напевне почнуть писати листи, як писали великому артисту Бронєвому родичі Генріха Мюллера, писали і дякували за правдивий образ группенфюрера.

У творах Вдовиченко вже традиційно багато запозичень з, напевне, улюблених радянських фільмів, хоча коли гігантське колесо котиться дорогою, то добре, що це не колесо-вбивця Квентіна Дюп'є.

Так грім-баба, подружка Ольги – Валька-Самореклама – це Катька-Аеропорт Ніни Русланової з легендарного Цигана, також своєрідної інтерпретації історії Ромео та Джульєтти про любов між Сходом і Заходом, яким ніколи не зійтися разом, але ж сходяться на зламі епох.

Валька-Самореклама, як і актриса Русланова, також прагнула притулитися усім тілом до чогось твердого і "задивитися на вправні чоловічі руки".

Будулай (як і Роман) був майстром на усі руки, героїня Русланової заливала до Будулая (як і Валька-Самореклама до Романа), але як Будулай любив свою Клавдій Петрівну Пухлякову (у виконанні Клари Лучко), так і Роман любить свою Ольгу. Клавдія Петрівна, до речі, з дитинства була налякана циганами, як і Ольга бандерами.

Ще один джерелом натхнення для роману Вдовиченко є класика радянського кінематографу, фільм Григорія Чухрая Сорок перший про класову ненависть, любов (на райському острів) та обов'язок. Але якщо вогонь і пристрасть ще були доречними паралелями на екрані у 1956 році, то у 2015 році така прямолінійність – це вже трохи маразм (геніально працювати з таким матеріалом вдавалося хіба Вєрці Сердючці).

Такі запозичення вже давно не є проблемою для літератури, бо ж і "Дванадцять стільців" вилізли з Шерлока Холмса, але питання якості в одноразовому романі Вдовиченко деградує просто десь за плінтус.

Усе закінчується не тільки якимись сентиментальними соплями про переродження і навернення Ольги (яка почала волонтерити у Львові), тут треба підноситися вище і пафосно натякати на її вагітність реченням "там починає свій путь Божою дорогою нова зірка галактики".

А це вже перебор (фальш) під час війни, хоча що у любовному романі не перебор (навіть під час війни)?

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.