Брати. Остання сповідь: Хіпстерський мед

Новий "серйозний" український фільм марно намагається втекти від світу на верховину філософії.

Фільм Брати – камерна історія людських пристрастей та егоїзму, яка наприкінці намагається стати філософською притчею. Та результат не надто переконливий.

Режисерка Вікторія Трофіменко загалом слухняно екранізувала повість "Джмелиний мед" відомого шведського письменника Торґні Ліндґрена. Але і внесла певні зміни – перенесла дію в українські Карпати та спробувала задати більш світлу та більш релігійну інтонацію. І фатально переборщила. Огидні святі із оригінального літературного джерела тут перетворилися на старих хіпстерів. І, звичайно ж, від цього автор оригіналу після смерті ще довго буде перевертатися в труні за інерцією.

Події усього фільму відбуваються на маленькому клаптику гірського схилу, десь на верховинному відлюдді. Тут стоять дві хатини, залишки колишньої господи, заселені двома братами, залишками колишньої родини.

У цей закуток випадково потрапляє мандрівна письменниця. Затримана сніговою пасткою вона помалу вдивляється у дивне життя братів-відлюдьків, Войтка і Станіслава, та поступово розмотує клубок їхньої трагічної історії. А разом з нею і глядач.

Письменниця пише книги про святих, тож у неї вже є досвід прискіпливого ретельного розглядання різних юродивих постатей. Та й сама вона теж ще той фрік, тож чудово вписується у похмуру компанію.

Спогади, якими брати поперемінно частують письменницю, показують нам поступове зіслизання у прірву взаємної ненависті. У дитинстві, хтось у когось вкрав дерев’яну ляльку, потім братам довелося ділити одну жінку, а потім і сина.

Зрештою трагічна втрата остаточно зупиняє все нормальне життя. Коло існування починає обертатися в іншу сторону, в яку від початку і тягнула ненависть. Брати опиняються на самому дні рову, яким вони відділили свої хати. Вирватись у широкий світ вже не вдається, вони прикуті один до одного. На цьому спогади зупиняються і ми можемо зрозуміти, що вже з того часу і до глибокої старості, обидва проводили свої дні в очікуванні смерті один одного, дедалі більше удосконалюючись у цьому.

Червоною ниткою через увесь фільм проходять короткі кадри-вставки із таємничою фігурою в каптурі, яка переносить через річку хлопчиків чи підсідає погрітися до вогню з пастухами. Це, звісно ж, святий Христофор – головний герой нової книжки письменниці та центральний символічний образ стрічки. Він також накладається і на фігуру самої письменниці, котра помалу починає нагадувати своїх святих персонажів у нестримному бажанні забути себе та злитися з чужим і незнаним буттям.

Таким чином, сюжет фільму майже повністю збігається з сюжетом книги. Проблема починається на іншому рівні - з проникнення у візуалізацію історії всюдисущої хіпстерської естетики, яка вже стала гламурним візуальним стандартом і чітко відрізняє культурне явище від культурного продукту.

В житлах братів, які у книзі описуються так, що не можна стримати відрази, усе виглядає так, ніби реквізитом займалася Ikea.

Ось ми бачимо гарненький сіро-зелений креденс. А ось вже хрестоматійне паруюче горня біля маленького зграбного ноутбука на тлі модної еко-деревини. Гарні ретро-пляшки стоять на гарному підвіконні, завішаному гарною занавісочкою у дрібні візерунки. Безлад символізують гарні картонні коробки, в яких ще недавно, судячи з усього, лежали ай-педи чи Соні-плей-стейшени.

Химерна в оригіналі дерев'яна конструкція, створена одним з братів, тут виглядає як витвір мейкерського фаб-лабу.

Ретро-радіо на стіні лоу-файно і стильно програє хіти сімдесятих.

На жаль, метастази пост-хіпстерського гламуру пробралися і у образ акторів.

Огидні персонажі Торґні Ліндґрена у стрічці Вікторії Трофіменко постають знесиленими старістю і хворобою, але загалом навіть елегантними і благородними. Охайні сорочечки, накрохмалена постіль, свіжокуплені гуцульські коцики - усе це можна списати на господарський геній письменниці-опікунки, але навіщо? Навіщо ця охайність замість огиди, без якої навіть шокуючі, за ідеєю, сцени виглядають забавками японських школярок?

Що пропонує Вікторія Трофіменко натомість, упорядкувавши та причепуривши оригінальну матеріальну гниль?

Особливо проникливою та разючою акторською грою стрічка не вирізняється. Якогось помітного поступу на тлі загальної і давньої кризи української акторської майстерності ми не спостерігаємо. Так вже у нас повелося, що певний клас у цій справі показували і показують лише ті наші співвітчизники, які навчалися у російських інституціях. Це, всім відоме замкнуте коло, яке можна розірвати лише посиленою практикою. Але навіть коли доля надає нашим акторам нагоду повправлятися, вони чомусь завжди потрапляють на занадто лагідних і невибагливих режисерів, які не змушують їх виходити на нормальний рівень.

У Братах все тримається лише на особистих якостях конкретних акторів. Наталя Половинка – це, звісно ж, людина-глиба, яка здатна проорати свою стежку в будь-якій ситуації. Микола Береза та Роман Луцький – прекрасні актори, який викладалися на всі сто, але, втім, звикли до театральної сцени. І, на жаль, на знімальному майданчику так і не знайшлося нікого, хто б вказав їм на деякі інтонаційні помилки.

Досягнути репрезентаційної природності не завжди вдавалося і старій гвардії – Віктору Демерташу та Олегу Мосійчуку. Часом вони видавали дуже влучні інтонації, а часом і ставали схожими на монстрів-ляльок у фантастичних фільмах про Сіндбада із 1950-х.

Судячи з відгуків публіки, фільм претендує на певну смислову глибину. Завдяки схожості із першоджерелом та вдало використаним образам, стрічка дійсно може спонукати когось вразливого до якихось роздумів.

Однак, при цьому Брати далеко не дотягують до відповідної потуги, власне, першоджерела.

Якщо у книзі Торґні Ліндґрен вдався до надривних експериментів над своїми персонажами, аби дослідити як з тлінної, гнилої, порохнявілої людської природи починає сочитися мед трансцендентного, над-природного, то у стрічці якраз цього немає.

"Бджолиний мед" – це книга пошуків чогось божественного у пост-релігійну епоху, коли бог помер.

Брати. остання сповідь – це фільм, який заміняє глибинну рефлексію ефектним релігійним образом та трендовою візуальністю. Воно і не дивно. Якщо цього не зробити, то у фільмі взагалі нічого не залишається, окрім гарних, але несамостійних ілюстрацій до книги шведського письменника.

Християнська і пост-хіпстерська образності тут – це просто безпрограшний хід, яким можна залатати будь-які смислові діри. В УКУ це вже давно зрозуміли, наприклад.

Відправивши своїх героїв у пекло людської сансари, сама режисерка так насправді і не вирушила слідом, а спостерігала за ними із зручної, але ніякої позиції. Тому, фільм фіксує іншу реальність ніж книга – не пост-релігійну, а квазі-релігійну. Тобто, реальність, в якій духовність є ефектом формального маркування відповідних образів, а не результатом духовної праці.

У якій "джмелиний мед" не виділяється правдивим зіткненням тілесного та божественного, а є лише гарно намальованною картинкою, що механічно впихується у ряд вже раніше створених до нас картинок.

Тому, цікавіше таки говорити не про саму стрічку з її внутрішніми смислами, а про загальний контекст, симптомом якого вона є.

Дуже показовий момент полягає в тому, що фільм Брати не має відповідей на важливі запитання – навіщо його зняли? Якою є особиста позиція авторів? Як питав Дзідзьо – "Що моя мама хтіла тим сказати?". Та нічого такого – просто, аби було.

У сучасній українській пост-хіпстерській культурній ситуації ця стрічка комфортно висить у загальній порожнечі. Заберіть її – нічого не зміниться. Вона насправді нічого важливого про наше життя і не говорить.

Але вона є дуже гарним образом нашої сучасної вітчизняної культури, яка, подібним чином, не вміє говорити про справді важливі речі, а пошук правильних питань підміняє якимось необов’язковими, випадковими ефектностями.

У нас ще залишилось затерте переконання, що культура – це річ яка може нас усіх врятувати, повернути нам сенс і велич. Залишилась якась шкільна віра у те, що культура – це головне, що ми маємо. Розвиваймо культуру, а вона розвине нас.

Сучасний український культурний контекст дуже чітко показує – те, що ми маємо на увазі під словом "культура", є такою ж тлінною та безсилою річчю як і ми самі. Культурні феномени самі по собі, за визначенням, не володіють якимось чудесним потенціалом, який може стати для нас нектаром сенсу та розвитку. Його туди потрібно вкласти нам самим. А як не вкладем, то його там і не буде.

Як не розвивай культуру, а більше ніж у неї вклали на вході, вона дати не здатна. Вклали сумлінний формальний переказ хорошої книжки, присмачений хіпстерсько-християнським калачем – і отримали сумлінний формальний переказ хорошої книжки, присмачений хіпстерсько-християнським калачем.

Якщо герої фільму Брати хотіли б кричати, битися, хрипіти, вбивати, різати, гризти, хрипіти, блювати, ненавидіти, шукати, конати і багато чого ще, то ми хочемо просто сидіти біля ноутбука і вмировторено стостерігати за тим як гарно випаровується кава з кружки поряд.

Остання сповідь могла б стати нагадуванням про нашу гнилу і спорохнявілу сутність, але натомість стала черговим красивим "вітчизняним культурним продуктом" з натяком на довгоочікувану "нормальність". Герої Братів хотіли б кричати про те, що всі ми ненормальні, але спасіння якраз не в нормальності - та їм не дозволили цього.

І так, насправді, всюди.

Ми усі вже звикли робити культуру як продукт. От і маємо культуру як продукт. Але чогось постійно і не вистачає – може і того самого "джмелиного меду".