Криза європейських цінностей: про що дискутували на Конгресі культури Східного Партнерства

Криза європейських цінностей: про що дискутували на Конгресі культури Східного Партнерства

Андрій Бондаренко,  30 вересня 2015

Звіт з дискусій однієї з тематичних панелей вересневого Конгресу.

Місяць тому у Львові відбувся Конгрес культури Східного Партнерства – небуденна подія, завдяки якій вдалося перетнути та схилити до розмови чимало інтелектуалів та культурних активістів зі східної та західної частин Європи.

Майже відразу ж після завершення Конгресу розпочалося інше грандіозне культурне збіговисько – Форум книговидавців, тож шлейф пост-конгресних вражень неминуче збився довкола-літературними емоціями. Тоді як теми, що проговорювалися на Конгресі, безперечно, заслуговують того, щоб повертатися до них знову і знову.

Для закріплення пройденого матеріалу, пропонуємо увазі читачів звіт із однієї з тематичних панелей конгресу, про яку, здається, ще толком і не писали. Назва цієї панелі – "Криза європейських цінностей".

Заторкнуте питання, можливо, звучить занадто помпезно і не пропонує занурення у популярні сьогодні теми конкретних культурних практик. Але за змістом для Конгресу це була якраз центральна панель, що намагалася осмислити базові питання – навіщо нам узагалі програми Східного Партнерства та про що саме нам йдеться, коли ми співвідносимо себе з європейською культурою та її цінностями.

Як і після кожної серйозної розмови відкритих запитань, мабуть, залишилося більше ніж однозначних відповідей. Але про розставляння усіх крапок над "і" тут і не йшлося – швидше про започаткування певного осмисленого комунікативного простору, який став би основою для подальших рефлексій.

В рамках цієї панелі відбулося чотири дискусії.

Під час першої (яка носила назву "Східне партнерство: декларації та практики") поговорили  про реальний потенціал сучасного формату стосунків з ЄС. Учасники другої ("Фортеця Європа") дискутували про те ж, але на рівні персонального людського досвіду.

Дві наступних розмови спробували концептуалізувати європейські цінності як такі - в "їхніх", європейських реаліях ("Європейські цінності - між символами та реальністю") та в "наших", пост-радянських ("Європейські цінності в українському та пост-радянському контекстах").

 

Східне партнерство: декларації та практики

На першій дискусії за прямокутним столом в університетській аудиторії зібралися Олександр Сушко з Києва – науковий директор інституту Євроатлантичного співробітництва, Ян Пєкло з Кракова – директор Польсько-Української фундації співпраці, журналіст, письменник (автор книги “Запах ангела”, перекладеної українською), Леонід Калітенія з Мінська – громадський активіст і режисер, а також модератор Кшиштоф Бобінський – публіцист та суспільний діяч з Варшави.

 

На фото: Кшиштоф Бобінський, Ян Пєкло, Олександр Сушко, Леонід Калітенія

 

Розмову розпочав Олександр Сушко, проголосивши досить чітку та змістовну програмну доповідь про своє бачення Східного Партнерства, яка й задала рамки дискусії.

На думку Олександра Сушка, Східне Партнерство - це насамперед інструмент, який можна спрямовувати в ту чи іншу сторону. Тому, критикуючи програми Партнерства за відсутність чіткої концепції, за невизначеність намірів, доповідач наголошував – для східних країн-партнерів тут якраз криється певний простір можливостей. Невизначеність дозволяє будувати все, що завгодно, за умови наявності відповідної волі та ініціативності.

Інакше кажучи, Східне Партнерство наразі діє не надто задовільно, але воно є і це важливий канал комунікації, який ще можна використати.

Олександр підкреслив, що тут йдеться не лише про спілкування країн наодинці з Євросоюзом, але й про локальне спілкування країн, що входять у програми. Східне Партнерство – це своєрідний клубний простір, в якому можна розмовляти не лише з Європою, а й між собою. Для країн, об’єднаних спільним авторитарним радянським минулим, дуже важливою є нагода спілкування у іншому, європейському "інтер’єрі". Східне Партнерство, власне, надає комунікативний грунт, не пов’язаний з цим минулим. І це дуже важливо.

В цей контекст Олександр Сушко вписав і сам Конгрес як важливий момент подальшої реалізації потенціалу Східного Партнерства. Якщо Партнерство - це все ще чистий папір, невикористана tabula rasa, то Конгрес є важливою спробою щось нарешті написати чи намалювати на цьому папері. За словами Олександра, це переконливий "доказ того, що ми ще не все знаємо про Східне Партнерство". Головне не зупинятися і формувати дедалі ширші середовища.

Інші дискусанти загалом погодилися з таким баченням, але й доповнили іншими моментами.

Як нагадав Леонід Калітенія, ситуація, в якій умови Східного Партнерства підписувалися у 2009 році, значно змінилася з того часу. Сьогодні ми маємо затяжну війну в одній з країн-партнерів і це повинно бути приводом до значної мобілізації та інтенсифікації потенційних процесів.

Позитивні впливи на молоді пост-радянські демократії повинні йти одним широким послідовним фронтом, якщо ми хочемо побачити реальні зміни, наголосив також Леонід, вочевидь побоюючись, що "проблема Лукашенко" відійшла на задній план  у порівнянні із війною в Донбасі.

 

 

Ян Пєкло до усього цього додав нотку здорового пафосу, запросивши задуматись над підставами, на які ми можемо опертися у своїх роздумах та баченнях. Краківський письменник поділився своїм досить цікавим визначенням культури. Точніше, двома варіантами визначенням – один для віруючих і один для невіруючих. Перший полягає у тому, що культура є душею людини, без якої вона була б мертвою. А інший стверджує культуру як, власне, людяність, тобто, базову ознаку людини, без якої вона була б просто твариною.

Але в реальності, згідно з Яном Пєкло, ми маємо ще й інший феномен – анти-культуру. Тобто, такі, формально культурні диспозиції, які викривлюють первинний імпульс людської культури і скеровуюються на деструктивність, конфлікт, війну. Яскравими сучасними прикладами плекання анти-культури для Яна Пєкло є терористична організація "ІДІЛ", а також Росія Путіна.

Присутність цих анти-культурних утворень у сучасному політичному полі ще сильніше ніж війна в Україні повинна мобілізувати європейське суспільство для консолідації, оновлення та само-реконструювання.

Поки-що, зауважив Ян, Східне Партнерство є яловою ініціативою, діяльність якої можна метафорично назвати "сексом без вагітності". Але, завдяки Майдану останнім часом збільшилась роль культурно-значимих чинників і Партнерство теж може і повинно стати важливим символом нової солідарності.

А Кшиштоф Бобінський нагадав, що колись теж мало, хто міг уявити, що саме вийде із ідеї Євросоюзу та закликав дивитися на речі глобальніше, адже, багато обговорюваних кризових явищ стосуються й інших країн світу.

 

Фортеця Європа

Обговорити запропоновану метафору Європи як фортеці, виходячи із власного досвіду культурної співпраці, зібралися Ярослав Мінкін із окупованого Луганська (наразі проживає у Івано-Франківську) – очільник літературної групи “Стан”, поет та культурний активіст, Маркус Ертель із Дрездена – культурний менеджер, виконавчий директор групи Kultur Aktiv та модераторка Христина Чушак зі Львова – політолог і громадська діячка.

 

На фото: Ярослав Мінкін, Христина Чушак, Маркус Ертель

 

Взявши слово, Ярослав Мінкін запевнив аудиторію, що слово "фортеця", аж ніяк не є перебільшенням. Для нього Євросоюз завжди виступав таким собі укріпленням, яке потрібно взяти приступом, якщо для цього вистачить сил та натхнення.

Передусім, величезною проблемою є отримання візи. Довгий час Ярослав займався організацією поїздок в рамках культурного обміну. Якщо людям, що професійно займаються культурним активізмом, зрештою таки вдається вибити собі візу, то для людей, які лише зрідка залучаються до проектів, усе часто закінчується безрезультатно.

Образ фортеці теж може бути позитивним, переконаний Ярослав. Як, приміром, ідеальний зразок, важкодосяжний, але надихаючий приклад для наслідування, приклад моделювання та конструювання свого власного нормального світу. Тому, дуже багато чого залежить від нас самих – від наших дій і від наших установок та уявлень.

Свій внутрішній погляд мешканця "фортеці" висловив Маркус Ертель. Він теж звернув увагу на роль уявлень. Адже, реальна Європа набагато складніше за наші думки про неї. Європейці дуже різні. Хоча, багато хто з них справді не дуже відкритий до іншості і не зовсім готовий бути відкритим. Тому, метафора фортеці описує певну реальність, але не всю.

Учасники дискусії теж не могли оминути теми величезного напливу до Європи імігрантів з Близького Сходу, який, як зауважила Христина, є чи не найбільшим подібним викликом для Європи з часів Другої світової війни. Втім, говорили, здебільшого, не про саму проблему, а, згідно з концепцією події, про її близький спікерам вимір.

Так, Ярослав сам є свого роду вимушеним мігрантом - зі східної України у західну. І найбільша проблема, яку він бачить на прикладі себе та своїх друзів, – неефективне використання потенціалу переселенців. Якби для мігрантів існували дієві шляхи долучатися до життя міста чи регіону, в який вони переселилися, та висловлювати свою думку, це б пішло на користь усім.

Зі свого активістського досвіду спілкування з мігрантами у Німеччині Маркус зауважив, що процес інтеграції є дуже довгим та складним. Однак, при правильній організації він також може бути цікавим і веселим для всіх учасників.

Наостанок, відповідаючи на запитання публіки, Ярослав наголосив, що тема фізичного долання існуючих кордонів є дуже важливою. Можливість швидко і не надто дорого опинитися в іншій країні, аби власними очима, власним тілом відчути іншу реальність, для нього є цінним культурним надбанням та правом кожної людини. В цьому контексті, політично, важливим є питання доступності і масовості авіа-перельотів – як цивілізованої форми перетину кордонів.

 

Європейські цінності - між символами та реальністю

Актуальність і сутність такого явища як "європейські цінності" обговорювали Філіп Де Лара з Парижа – викладач університету Пантеон-Ассас, дослідник проблематики тоталітаризму, Томаш Пазєвський із Перта (Австралія) – історик, дослідник української історичної ідентичності, вже згадуваний Ян Пєкло та модератор Зенон Коваль з Брюсселя – дипломат, радник з питань UNECSO при посольстві Бельгії у Парижі.

 

На фото: Ян Пєкло, Зенон Коваль

 

Вступ до теми зробив Зенон Коваль, переповівши історію створення Євросоюзу – від Бенілюксу і до сучасного економічно-політичного утворення.

Дипломат наголосив, що, вже починаючи, із Союзу вугілля та сталі, створеного у 1951 році Бельгією, ФРН, Італією, Люксембургом, Нідерландами та Францією, основною метою асоціювання було недопущення нової війни між європейськими державами. Вугілля та сталь – це, власне, ключові інгредієнти для виробництва зброї. Друга мета полягала у забезпеченні вільного ересвання людей, товарів та капіталу.

До цих двох прагматичних моментів Зенон Коваль додав також третій, ціннісний, а саме – солідарність. Відчуваючи, що постулювання цього моменту підвисає в порожнечі, дипломат застосував аргумент із прикладу, пославшись на нещодавну кризу у Греції. На його думку, те, що Греції таки надали допомогу, свідчить про існування солідарності серед країн Євросоюзу, серед "сильних країн та їхніх менших братів чи сестер". Адже, йдеться про досягнення консенсусу шляхом перемовин, а не війни. І це суто сучасна європейська цінність.

Зрештою, Зенон Коваль припустив, що історія Євросоюзу ще не завершилась, це все ще "подорож у невідоме" і процес реалізації правдивих європейських цінностей ще триває.

Із тим, що в цій історії все можливо, погодився Ян Пєкло, який нагадав про перші кроки Польщі на шляху до входження у Союз, коли інші країни-учасниці відверто насміхалися зі свого польського східного сусіда. Бувають різні періоди, наголосив Ян, адже у довгій та трагічній історії двадцятого століття були моменти, коли Польща почувалася зрадженою та покинутою, але зрештою вона таки стала рівноцінним партнером у європейській спільноті.

 

На фото: Філіп Де Лара, Томаш Пазєвський

 

У відповідь на це Томаш Пазєвський спробував піддати сумніву доцільність вживання поняття "європейських цінностей" лише у європейськом контексті. На його думку, ці поняття вже набули глобального виміру, однак аби вони стали дійсно універсальними, їх потрібно розвивати далі. Потрібно не втішатися тим, що вже досягнуто, а еволюціонувати, розширювати контекст та релевантність того, що ми називаємо демократією та солідарність, на інші регіони світу.

Старші колеги заперечили Томашу, вказавши на те, що його погляд є доволі романтичним і абстрагованим від конкретних реалій.

Філіп Де Лара зауважив, що "європейські цінності" - це явище. укорінене у конкретних особливостях саме європейських держав. Свою тезу він розвинув у цікаву концепцію. Згідно з Філіпом Де Лара, європейські цінності виникли на грунті особливого досвіду, характерного для держав середнього розміру, що повинні були боротися за свій національний суверенітет у протистоянні з такими ж державами. Це протистояння рівноцінних сторін стало виликом, у якому і сформувалася суверенна демократія. Причому, ці процеси відбувалися лише у Європі.

Для української аудиторії концепція Де Лари була цікавою тим, що вона підтверджувала європейську сутність сучасної України, перед якої зараз стоїть точнісінько той самий виклик – виборювання суверенної демократії. Тому, у своїй боротьбі за незалежність українці наближаються до витоків формування автентичних "європейських цінностей".

Зрештою усі учасники дискусії погодилися зі словами Де Лари, що "в Європі ніхто вже не йде на смерть заради прапорі" і це погано, тому сучасна Європа дуже потребує сучасної України.

 

Європейські цінності в українському та пост-радянському контекстах

У цій останній дискусії панелі місця перед мікрофонами зайняли Аляксєй Братачкін з Мінська – історик, керівник напрямку “Публічна історія” Європейського коледжу у Білорусі, Рефат Чубаров з окупованого Сімферополя – політик, громадський діяч, голова Ради представників кримсько-татарського народу при Президенті України, Євген Головаха з Києва – соціолог, заступник директора з наукової роботи Інституту соціології Академії Наук України, Ярослав Грицак зі Львова – історик, професор багатьох українських і закордонних університетів та модератор Ярослав Годун з Києва – дипломат, представник Польського Інституту в Києві.

 

На фото: Ярослав Годун, Ярослав Грицак, Рефат Чубаров, Євген Головаха, Аляксєй Братачкін

 

Вступну доповідь прочитав Аляксєй Братачкін. Білоруський історик підготував вичерпний огляд функціонування понять "європейської ідеї" та "європейських цінностей" у дискурсивному просторі Білорусі.

Як розповів Аляксєй, наратив "Як ми маємо стати Європою" став одним з головних у білоруській публіцистиці відразу після розпаду СРСР. Тоді переважав погляд на Європу як на утопію. Однак, дуже швидко офіційна риторика почала представляти локальну білорську модерність як чи не кращу альтернативу європейській модерності, виставляючи білорусів зразковими європейцями, які користуються хорошими дорогами і сучасними магазинами, однак, позбавлені такого негативу як ЛГБТ чи пост-родинні соціальні зв’язки. Така риторика багато в чому була заакцептована і низовою громадською думкою.

Тим часом, можна також говорити про явища "пасивної європеїзації" знизу, при якій культурно-матеріальний вплив країн Євросоюзу поширюється спонтанно, завдяки, наприклад, поїздкам чи перегляду відповідних фільмів, та "декоративної європеїзації" зверху, при якій влада демонструє показове, формальне переймання європейських практик.

Соціологічні дослідження, зауважив Аляксєй, показують, що у питанні прийняття чи не прийняття "європейського вибору" білорусі поділилися приблизно на дві рівні частини. Причому, таке прийняття більше стосується політичних, а не культурних цінностей. Загалом, у білоруському суспільстві спостерігається тенденція до зміщення спектру сприйняття "Європи" від замилування "утопією" до розчарування.

Рефат Чубаров, своєю чергою, звернув увагу на особливе становище кримських татар. для яких спрямування на політичні (як наголосив політик) європейські цінності є чи не єдиною надією на облаштування гідного життя своєї спільноти та подолання політичної безправності.

Друга частина розмови знаменувалася принциповою суперечкою між Євгеном Головахою та Ярославом Грицаком.

Київський соціолог зайняв тверезу, але песимістичну позицію, стверджуючи, що криза цінностей сьогодні спостерігається і в Європі, і в Україні, однак саме у європейців більше шансів її подолати завдяки більшій цивілізованості. У Європи є досвід долання подібних криз, наголосив Євген. Тоді як в Україні маємо проблему більш глибшу – паралельне існування декларованих "хороших" цінностей та реальних, значимих цінностей які дуже часто є протилежими до європейських. Наприклад, надавання переваги насильству чи нетолерантність до іншості.

Якщо декларовані про-європейські цінності не закріпити інституціонально, то вони ще довго залишатимуться показовими фікціями і це ще більше віддалятиме нас від Європи, підсумував Євген Головаха.

 

На фото: Євген Головаха

 

Ярослав Грицак пристрасно заперечив доцільність такого погляду. Однак, на відміну від свого колеги, він говорив здебільшого про геополітичний контекст, а не про особливості внутрішнього українського культурно-соціального середовища.

На його думку, у країнах Євросоюзу постійно тримається певний рівень відданості своїм культурно-політичним вартостям. Саме тому, на думку Ярослава, Євросоюз таки зміг досягнути внутрішньої солідарності у питанні санкцій проти Росії. Про кризу ж можна говорити в сенсі пасивного ставлення до цих цінностей. а також у контексті поступового, але помітного  їх випаровування в результаті виходу на політичну арену нео-лібералізму у 1980-х роках. Інтереси бізнесу та питання безпеки стають вищими за суспільні інтереси.

В українській ситуації Ярослав Грицак бачить насамперед позитивний потенціал. Позитивний, власне, для європейців, які завдяки українцям отримали приклад та нагоду актуалізації справжньої солідарності. Сьогодні Європа – це проза, а Україна – поезія, красиво конклюдував історик, втім, так і не пояснивши, чим саме хаос української "поезії" може допомогти українцям (а не європейцям) у справі розбудови цивілізованого суспільства, основаного на європейських цінностях.

фото: Конгрес культури Східного Партнерства  

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.