Гімн "новому людству" від творців Матриці та Вавілону 5

Гімн "новому людству" від творців Матриці та Вавілону 5

Андрій Бондаренко,  28 жовтня 2015

Новий серіал брата-сестри Вачовських як прихований вірус, що пропагує “західні цінності”

Братися до перегляду нового серіалу Восьме чуття було трохи боязко. Адже останнє, чим до цього відзначилися Енді і Лана Вачовські, – це провальна кіно-фантастика Юпітер, що сходить, яка збиралася воскресити жанр "космічної опери", а натомість убила його на ще десяток років.

На перший погляд (з першої серії) Восьме чуття сприймалося як продовження головних помилок Юпітера (та й Хмарного атласу) – епічний, але занудний фантастичний роман з безглуздими сюжетними ходами та банальними діалогами.

Втім, основна задумка серіалу – здатність персонажів в кризові моменти користатися досвідом і навичками семи інших друзів – виглядала перспективною і залишала сподівання, що сценаристи зможуть побудувати на ній якусь ефектну історію.

У цьому сенсі серіал себе виправдав. Ба більше, подальші епізоди показали, що за повільним невиразним сюжетом приховується щось значно цікавіше, якась жива реальність, дотична до нас, яку брат-сестра Вачовські зуміли вмістити у свою фантастику. Можливо, допоміг тут досвід спів-автора Джозефа Стразінскі, відомого як творець культового серіалу Вавілон 5.

Восьме чуття пропонує заплутану історію восьми незнайомих між собою людей, життя яких чудесним чином раптом починає переплітатися. З’ясовується, що вони – новий підвид людей, які мають глибинний емпатичний зв’язок і можуть буквально перебувати в шкурі один одного.

Герої підібрані так, щоб репрезентувати глобальне буяння людства. Це водій маршрутки з Найробі, діджейка з Лондона, полісмен з Чікаго, актор бойовиків з Мексики, злодій з Берліна, трансгендерна активістка із Сан-Франциско, жінка-фармацевт з Мумбаї, банкірша з Сеула.

Об’єднує їх не лише приналежність до виду "відчувальників-сенсейтів", а й та обставина, що всі вони якісь неправильні, білі ворони, паршиві вівці. Мужній актор бойовиків – гей, банкірша – відчужена майстриня єдиноборств, полісмен бачить духів, злодій занадто сентиментальний, про трансгендерну активістку і говорити нічого не потрібно. Решту трьох можна назвати більш-менш нормальними, однак, жити як усі їм заважає надмірна вразливість. Проливати сльози тут, взагалі, полюбляють усі головні герої.

 

 

Сюжетні перипетії розгортаються у кількох напрямках – герої знайомляться між собою, вчаться взаємодії, борються із власними проблемами, розгадують загадку свого походження та утікають від таємничої організації.

Ключова концепція дозволяє вставляти у дію деякі цілком шикарні моменти, як наприклад, спонтанна оргія на відстані чи поцілунок з порожнечею.

Серіальна історія не залишає байдужим, але для перегляду постійно доводиться докладати певних зусиль – структура епізодів побудована ніби навмисне так, щоб відохотити поціновувачів легких фантастичних жанрів. На одну серію припадає лише одна динамічна сцена (зате дійсно хороша), а загальна напруга що п’ять хвилин падає на дно банальних діалогів "про важливе", а насправді "ні про що".

Не знаю, чи вдалося б дійти через усі серії до кінця, якби не зростаюче відчуття "подвійного дна". Мається на увазі не сюжетна основа, а смислова. За фантастичною історією відчувається більш важливий месидж про наше сьогодення.

 

 

Розповідь про емпатів-мутантів дуже швидко починає звучати як якийсь маніфест. Маніфест "західних цінностей". А сюжет відходить на другий план.

З такої перспективи занудні діалоги стають вже не такими занудними. Стає зрозуміло, що вони товчуть воду в ступі, однак, роблять це з певною метою, для досягнення певного ефекту – створення емпатії не лише між персонажами, а між ними та глядачем. Порожні фрази звучать як тло, а тим часом ти звикаєш до цих людей, їхні переживання вписуються тобі на підкірку.

Власне, серіальна форма, як відомо, якнайкраще пасує для виковування глибинного зв’язку з героями. Після багатьох переглядів персонажі стають тобі рідними, майже сусідами чи друзями. Якщо півсвіту змогло полюбити латиноамериканку Марію, то чому ці ж мільярди землян не зможуть полюбити мексиканського гея Літо чи американську трансгендерку Номі? Мабуть, саме так міркували Вачовські, задумуючи цей серіал. Принаймні, особливий патетично-примітивний стиль розмов можна сприйняти і як навмисну функціональну стилізацію під класичне "мило".

Для Лани Вачовської поняття "західних цінностей" – не порожній звук. Адже, вона сама є колишнім чоловіком на ім’я Ларрі.

 

 

Восьме чуття намагається показати глибинний людський характер тих нових цінностей, за які сьогодні успішно борються європейські та американські активісти. Тих самих цінностей, які так не люблять в "русскому" чи "ігілівському" світах. Творці серіалу прагнуть поєднати усіх "простих" і "непростих" землян, показати їхню базову спільність на тлі різних життєвих реалій, які не такі вже й різні, показати можливість душевного порозуміння між водіями маршрутки і трансгендерами чи злодіям і геями. Сама можливість такого порозуміння і перетворює людей на особливий вид гомо сапієнс, за яким майбутнє. Принаймні, так стверджують Вачовські та Стразінскі.

У цьому сенсі серіал є цікавим експериментом, значення якого можна буде оцінити лише значно згодом. Але вже сьогодні він  може стати своєрідним тестом на ту ж таки толерантність, причому тестом, який ти проходиш не соціально, на виду у всіх, а всередині себе, наодинці з екраном, завдяки чому шансів на позитивний результат стає більше.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.