Краса, що втішає

Краса, що втішає

Андрій Бондаренко,  7 грудня 2015

Львівська мисткиня Юля Долинська втілює красу у світлі і стирає межі між реальним та надзвичайним, між буденним та казковим.

Жанр казкового реалізму у мистецтві сьогодні настільки вже злитий у болото комерційного кітчу, що особливих сподівань на нього не покладають ні публіка, ні митці.

Якщо не зважати на книжкові ілюстрації, де ще проводяться цілком плідні експерименти у цьому напрямку, то реалістичне зображення чогось казкового та незвичайного стало суто технічним жанром. Чим краще вимальована русалка на березі озера чи єдиноріг на лісові галявині, тим менше художньої вартості у їх зображенні. Якість є, глибини немає.

Можливо тому, такими популярними у масовій культурі залишаються роботи прерафаелітів. Тому, що вони залишаються у ніші казкового реалізму прикладом недосяжного ідеалу єдності форми та змісту, коли реалістичне зображення доповнюється відчуттям додаткової невидимої підкладки, коли є не лише добротний малюнок, а й добротний настрій. Коли русалка дивиться на нас поглядом, в якому є щось є. Не душа, так хоча б внутрішній світ.

У цьому сенсі роботи львівської художниці Юлі Долинської є доволі цікавим випадком  вони показують можливість нормального існування казкового реалізму сьогодні, тобто, вже після усіх прерафаелітів, сецесіоністів, васнєцових, після кічових ковриків із русалками чи оленями у кожному будинку, після міріадів древніх богинь та принцес на обкладинках бульварних книг та коміксів.

 

 

Після усього цього Юля Долинська сідає і вимальовує на полотні казкових сов, літаючих овець, лицарів у обладунках, котів-королів та інші чудесні казковості.

І вимальовує дуже добре, успішно оминаючи Сціллу натуралістичної красивості кітчу та Харибду порожньої стилізації під канони, практично неминучих у цьому жанрі.

 

 

Як розповіла Юля під час розмови з Варіантами у "Дзизі", її картини дуже часто сприймають просто як гіпер-реалізм. Так, готуючи свою виставку у 2006 вона представила картини одному з представників львівського художнього істеблішменту. І той, за її словами, запитав  "А де ж картини?". І пояснив "Ну це ж не картини, це фотографії".

Таке запитання сама Юля сприйняла як комплімент. Однак, на мою думку, поважний художник багато чого у творчості Юлі Долинської не побачив.

У творчості Юлі, безперечно, присутній сильний момент гіпер-реалізму. Хто-небудь бачив колись внутрішню сторону розчепіреної долоні крота? На картині "Галактичні санітари гнидочави..." її можна розглянути в усіх деталях.

 

 

Але в якості суттєвого визначення термін "гіпер-реалізм" до робіт Долинської не пасує. Занадто багато там є також чогось додаткового.

 

 

Свої зображення мисткиня конструює трохи за іншою логікою, аніж просто досконалий натуралізм.

Суть її методу в уявненні внутрішньої потуги людей, тварин чи пейзажів, потуги відразу непомітної, тому, переважно невидимої з перспективи буденного погляду. Цю внутрішню, неочевидну потугу Юля називає красою, що постійно присутня у всьому, у всіх речах та істотах. Це не просто краса, це конкретний вид краси, для означення якої художниця використовує термін "краса, що втішає".

Про красу, що втішає, Юля говорить настільки переконливо, що після розмови з нею ще за інерцією продовжуєш дійсно тішитися довколишніми феноменами своїм власним оком.

 

 

Як каже художниця, "ця краса присутня настільки постійно і повсюдно, що люди просто перестають її помічати".

Юля Долинська ж дивиться на світ настільки розплющеними очима, що побачена краса постійно "виносить їй мозок". І залишається "як тому ескімосу" просто співати художню пісню про те, що бачиш перед собою.

 

 

Фраза "розплющені очі" щодо творчості Юлі  це не просто фігура мовлення. Це також точна метафора її творчого методу. "Розплющеність" у її картинах проявляється буквально як максимально відкрита діафрагма сприйняття (знову послуговуючись фотографічними аналагіями) краси у вигляді світла.

На картинах Юлі, власне, краса дорівнює світлу. Тому, її малюнки завжди гіпер-контрастні. Цей прийом, мабуть, як ніякий інший пасує до зображення казки. Адже, метафора світла як краси та добра виникла ще в незапам’ятні, тобто казково-міфічні часи.

 

 

Світлу красу, яка сповнює радістю, Юля бачить довкола себе. Але секрет у тому, що аби це світло намалювати, слід випромінювати його теж із власних очей на картину, яку малюєш. І це вже інша метафора методу Юлі, поряд із "розплющеними очима".

На роботах Юлі усе постає немовби освітлене потужним променем. Немовби усе, що Юля малює, освітлене сильним фото-спалахом. Тому, картини Долинської можна справді назвати фотографіями – у тому сенсі, що при їх створенні, фотоапаратом була голова мисткині. І ця фотоголова обладнана сильним внутрішнім спалахом, який безупинно освітлює все, на що вона дивиться.

У фотоапараті широко розкрита діафрагма дорівнює потужному спалаху. Можна або так, або так. У голові Юлі Долинської ці два прийоми діють одночасно. Це насправді один прийом – довірлива любов до реальності, до всього сущого.

 

 

Власне, завдяки своєму внутрішньому світлу та вмінні бачити світло зовнішнє, Юля Долинська успішно дає собі раду у засмальцованому, заяложеному, здевальвованому жанрі казкового реалізму.

Казкові та фантастичні прикрашання реальності на картинах Юлі постають не як формальні "вєнзєля", а як слова особливої мови, якою художниця намагається розповісти іншим про красу, яку бачить.

Особисто я починаю щось розуміти, коли дивлюся на портрет нашого спільного знайомого з Юлею – Романа. Порівнюючи цей портрет із реальним прототипом, можна побачити, що саме мисткиня додає до нашої видимої реальності – персонажі її картин, чи то живі істоти, чи пейзажі, чи речі, набувають додаткової осяяності та випуклої цілісності. Такими ми усі є, якщо нас закинути у казку. Або якщо просто придивитися уважніше і добре підсвітити спалахом краси.

 

 

Одне з можливих визначень мистецтва – спосіб дати реальність чомусь невидимому. Потуга мистецтва, тоді, тут полягає в тому, що це невидиме у знак подяки надає картині чи предмету, у якому втілюється, частину своєї невидимої сили. Так, на перетині видимого і невидимого з’являється художній ефект.

Особливий реалізм Юлі Долинської полягає в тому, що вона малює відразу ту невидиму силу, яка має проявитися як ефект. Для художниці ця сила є частиною реальності, яку можна побачити і описати як і все інше. Тому, її казка справді жива.

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.