Волоцюги: довоєнний Львів у комедійному польському мюзиклі 1939 року

Волоцюги: довоєнний Львів у комедійному польському мюзиклі 1939 року

Андрій Бондаренко,  4 лютого 2016

Романтизований світ львівських псевдо-батярів показує нам, якими себе хотіли бачити мешканці зниклого старого-доброго Львова. 

Через два роки після повторного приходу радянських військ у Львів, 17 липня 1946 року у газеті "Львовская правда" вийшла велика стаття із заголовком "Только во Львове". У перших рядках автор, відомий пропагандист Володимир Бєляєв, змальовує ідилічну картину: сонною нічною вулицею міста йде самотня дівчина і співає пісеньку про те, що щасливим можна бути лише у Львові. "Одна нічною порою вона йде до озера Світязь і пісня в'ється над нею в тиші вулиці".

Бєляєв був журналістом та професійним радянським літератором, до Львова він приїхав буквально услід за танками як кореспондент Всесоюзного радіо. Його робота була не менш важливою ніж у військових – скріпляти новоприєднані землі з Союзом риторичною силою слова. Нариси Бєляєва, що друкувалися у місцевій пресі, не були випадковими, а виражали лінію, одобрену "товаришами зверху".

Тож, присвятити велику статтю (майже на всю газетну сторінку) довоєнній буржуазній пісеньці соціалістичного агітатора змусила не випадкова сцена на вулиці за вікном (швидше за все вигадана), а лише неабияка популярність цієї пісеньки серед львів'ян. Автор, вочевидь, повважав за краще поставити довоєнний шлягер на службу новій влади, аніж змагатися із таким хітом. Буржуазно-розважальний характер шлягера скромно замовчували.

 

 

Аби виправдати свій інтерес до пісні, Бєляєв зробив акцент на трагічній долі автора слів, поета-пісенкаря і композитора Еммануеля Шлехтера, львівського єврея, вбитого нацистами.

Сьогодні, ім'я Шлехтера і справді вже не пам'ятають. Пісня "Тільки у Львові" відома завдяки пізнішим переспівувачам (передусім Віктору Морозову) і більшість слухачів переконана, що це справді народна пісня львівських батярів.

І вже мало, хто знає, що пісенька вперше прозвучала у кінострічці 1939 року Волоцюги, сценарій до якого теж написав Емануель Шлехтер. Бути гімном львівських батярів їй судилося не довго – буквально за кілька місяців після прем'єри фільму розпочалася довга виснажлива війна. Справжня міфологізація пісні та її закорінення у львівських вуличках відбулося вже у радянському Львові, не в останню чергу завдяки Бєляєву.

Стрічка Волоцюги цікава львів'янам не лише батярською піснею, а й видом львівських вулиць.

 

 

Волоцюги – це продукція варшавської кінокомпанії WBK Feniks, дія у фільмі відбувається і у Львові, і у Варшаві. Невідомо, наскільки постановочним у стрічці є вигляд ринкової площі, зайнятої тлумом базарчуків та покупців, але певне уявлення він дає і здебільшого збігається з картинкою на різних фотографіях.

Цікаво теж побачити, приміром, ряди святкових ялинок, виставлених на продаж вздовж великих вітрин.

 

 

Власне, лише завдяки варшавським кіношникам ми і маємо нагоду насолодитися виглядом довоєнного Львова, не в хроніках чи на документальних кадрах, а у нормальному художньому фільмі.

У Львові до війни існувало кілька локальних кіностудій (одна з них – студія Kinofilm – була утворена ще навіть до Першої світової, у 1912 році). Однак, вони випускали здебільшого короткометражки, документалістику чи спеціалізовані агітаторські патріотичні стрічки.

Львів як простір популярного кіно вперше постав завдяки варшавським продюсерам. Пошуки відповідних тем та декорацій для легких музичних комедій привели режисера Міхала Вашинського до Львова не випадково. Саме тут працювали відомі на всю тогочасну Польщу актори-коміки Казімєж Вайда та Генрик Фоґельфанґер, більш знані як радіо-батяри Щепко та Тонько.

Вихідці із заможніх родин Казімєж і Генрик втілили образ бідняків-відчайдухів у трьох фільмах Вашинського – Буде краще (1936), Волоцюги (1939) та Серце батяра (1939, на екрани не встиг вийти через початок війни і згодом був втрачений).

 

 

Волоцюги – романтизована історія двох сентиментальних і відкритих душею варварів зі Львова, яким вдаєтсья підкорити своєю харизмою вибагливу столичну Варшаву. Сюжет намагається вчергове переказати на новий лад вічну казку про Попелюшку, в якій Щепко і Тонько виконують роль карети-гарбуза та кучера-пацюка. Бідна сирота, якою добрі батяри вирішують заопікуватися, виявляється внучкою багатої графині. Проте, вражена черствим та егоїстичним характером своєї новознайденою бабусі, героїня вирішує відмовитися від зв’язків із нею і добивається щастя завдяки щасливому збігові обставин та допомозі вірних друзів-волоцюг.

 

 

Занадто добра історія, як на ті трагічні роки – можливо саме тому фільм і музичні номери з нього стали такими популярними, як символ втраченого мирного життя. Адже, дуже швидко зник і старий-добрий Львів, і незалежна Польща, і львівські батяри, яких відтоді уявляють не інакше як у вигляді, створеному акторськими талантами єврея Генрика та поляка Казімєжа.

Вигляд справжніх ринкових батярусів, втім, зберігся на фотографіях. Ось, приміром, на цій світлині із фотоальбому довоєнного Львова, виданому колишньою львів'янкою, письменницею Жанною Слоньовською:

 

Можна сподіватися, що радіо-зірки більш-менш вірно передали знаменитий галицький балак (про який теж можна скласти враження із творчості колишнього дрогобичанина Анджея Хцюка).

Польська говірка галицьких кресів відчутно відрізнялася від звичайної польської мови, передусім, своїм українізованим звучанням, наприклад, вживанням звуку "і" замість "іе". Тому, кожен львів'янин і без перекладу зрозуміє більшість батярських фраз Щепка і Тонька:

"А во лежи як бик"

"Розуміш?"

"Ти шпануй дурни варят, як она до нас піше цуднє"

"То єст троха закалапучькане"

 

 

Сьогодні закалапучьканий львівсько-польський балак можна почути лише у батярських фільмах Міхала Вашинського та у записах програми "Весела львівська хвиля" на Польському радіо Львів.

І звісно ж, у Волоцюгах збереглося щось більше ніж просто батярські цікавинки та види старої площі Ринок.

У постатях Щепка і Тонька постають також сліди синтетичної польсько-єврейсько-української культури, яка таки існувала у Львові на якомусь рівні.

Низова українізована говірка, припудрене єврейське обличчя Генрика Фоґельфанґера, родовита польськість Казімєжа Вайди злилися там якщо не в реальній гармонії, то принаймні в уявленнях тодішніх львів'ян про те, якими б вони себе хотіли бачити. Казкою цей фільм був вже в час своє прем'єри, казкою він бачиться сьогодні, але казки ж теж дуже потрібні у цьому світі.

фото: Culture.pl, Fototeka

 

Рубрика "Польська культура: найцікавіші варіанти" є спільним проектом Інформаційного агенства Варіанти та інтернет-порталу Інституту Адама Міцкевича у Варшаві - Culture.pl.

Culture.pl — це найсвіжіша інформація про новини та події польської культури у трьох мовних версіях — польській, англійській та російській, з текстами українською мовою. Інтернет-проект Інституту Адама Міцкевича у Варшаві — державної інституції Польщі в галузі культури.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.