Je suis офіціант Вапіано

Je suis офіціант Вапіано

Андрій Бондаренко,  12 лютого 2016

Пишемо про те, що львів'янам цікаво – про ресторани, про глисти в устрицях і про милосердя.

Днями все українське суспільство сколихнула новина про те, як Романа Кисляка (хворого на ДЦП) брутально вигнали із львівського ресторану Vapiano. Прикра подія стала відомою навіть дружині Президента Марині Порошенко, яка запросила Романа на каву. Приклад Першої леді започаткував флешмоб #накавуздругом, який назвали просвітницькою акцією. Її суть у тому, щоб зводити у ресторан на каву якусь людину з особливою потребою.

Варіанти ж вважають, що гуманістичний символізм Марини Порошенко та її послідовників б'є повз ціль, адже справжній постраждалий історії з Романом – не Роман, а той, за кого його прийняли. 

Якщо вчитатися у пояснення-виправдання ресторану Vapiano, то стає зрозумілим, що Романа вигнали з приміщення ресторації лише тому, що прийняли за жебрака. 

Роман просто потрапив під те мікро-насильство, до якого вже всі звикли. Ніхто ж не писав і не пише про ті численні випадки, коли на очах відвідувачів з ресторану випихаються настирливі жебраки. А саме це і відбулося у Вапіано, просто з помилково вибраним суб'єктом.

Марина Порошенко не запросить на каву одного з тих жебраків, яких щоденно виганяють із львівських вапіанів. Бо це нормально. У цій ситуації немає нічого прикрого. А чи має бути?

Тому, дискусія мала б йтися не лише про пристосованість ресторанів до людей з особливими потребами, а й також про значно ширший і значно проблемніший горизонт. Про інститут жебрацтва, про видимість/невидимість маргінальних співгромадян у міському просторі, про співіснування кількох дуже різних суспільств, про різні соціальні "долі", які все ще закріплені у нас на рівні майже каст. 

Однак, ці всі теми не надто цікаві нашій публіці. Адже вони виходять за межі актуального "буржуазного консенсусу". За умовами цього консенсусу нас мають хвилювати "люди з особливими потребами" (це мило), але не мають хвилювати жебраки (це не мило). Тому, історія з Романом могла б стати хорошою нагодою, аби поговорити про ті речі, про які ніхто не буде говорити, бо вони наразі нікому не цікаві.

Тим часом пропонуємо альтернативний погляд на ситуацію і пишемо про те, що львів'янам цікаво – про ресторани, про глисти в устрицях і про милосердя.

 

Жесві офіціант Вапіано.

За що постраждав цей працівник ресторанного закладу? За те, що був як всі. З мовчазної згоди відвідувачів роками він вчився виганяти із затишних просторів львівських ресторацій небажаних елементів. А кому потрібні жебраки у кнайпах? Та нікому. Чи хотів би хтось сидіти у кнайпі, в якій вільно походжають жебраки? Та ніхто. Тому, офіціант Вапіано просто виконував спільну волю. Він був рукою спільної волі. Як кат.

І так само як кат колись, офіціант отримав свою порцію загальної зневаги – за те, що просто виконував брудне завдання. Завдання, на яке його призначили ті, хто зараз поливає брудом.

Єдина ж його вина у ситуації з Романом – він погано вчився. В якийсь момент злощасний офіціант не зміг проаналізувати усі тонкощі ситуації – дивний чоловік маргінального вигляду виявився не безправним маргіналом, як видалося на перший погляд, а законним об’єктом законного львівського милосердя.

Бо є й незаконне – є й такі псевдо-бідаки, допомагати яким не бажано. Цигани, голуби, жебраки, безпритульні, алкоголіки, психи. Вони поза законом звичайного львівського милосердя. Адже, вони живуть за якимись своїми, чужими правилами. Вони чужі. Вони дивляться на тебе не як на друга, а як на джерело поживи. Як муха на гівно. Як шакал на стерво. Як лелека на жабу.

А ми ж не гівно, не стерво і не жаби. Ми громадяни міста, ми міщухи. Ми маємо свою гордість, свої права і своє милосердя. Але тільки до тих, хто нам подобається, хто гідний цього. Усі ж інші не мають права вступати у освітлене коло львівських мурів, підмальоване освяченою крейдою наших власних цінностей.

Просто так ми нікого не шкодуємо. Лише тих, хто щось дає нам взамін. Як, наприклад, люди з особливими потребами. Піклування про них робить нас цивілізованими, адже так прийнято в усьому цивілізованому світі. Піклування про них проходить безпечно. Адже такі люди поводяться, як правило, сумирно. Вони не тицяють нам в обличчя брудних рук, вони не плюють нам у їжу, вони не оскверняють нас своїм гнилим подихом. Як отіво, незаконні прохачі-гієни.

Ми маленькі люди. Ми не матері Терези. Ми просто хочемо комфорту для себе та своїх близьких. Ми такі як і всі. Ми такі ж як офіціант Вапіано, який просто робив свою роботу – забезпечував собі та клієнтам бажаний комфорт.

Ми нормальні.

Нам не подобається "підземний світ" опущених монстрів. І це нормально. А кому подобається? Хто хоче під землю? Тільки ці монстри. Ми – ні. І ми туди не поліземо. Нас туди не затягнуть.

Тому, проблему пристосування міста до потреб людей з особливими потребами ми рано чи пізно вирішимо. Це справа нашої честі. Наших цінностей. А от проблема жебрацтва не буде вирішена ніколи. Принаймні, не в нашу епоху. І це теж справа наших цінностей. Ми поважаємо себе і не допомагаємо тим, хто цього не хоче. А ці монстри не хочуть допомоги – вони хочуть поживитися нашою плоттю. Вони чужі. Спілкування з ними – це війна, і розпочата вона не нами.

Взагалі, добре, що є ресторани. Вони допомагають забути, що наш світ, світ львівських міщухів, такий маленький, а довкола так багато жебраків, голубів, алкашів та психів. Вони нахабні безпринципні створіння, вони заполонили наші вулиці. Добре, що є ресторани, в яких можна заховатися від гієн і відчути себе людиною, міщухом, а не монстром.

Часом монстри підло проникають і в ресторан. І не лише у личині жебраків.

Маленькими чорними глистами, вони дивляться на нас із мушель устриць, сірими непримітними слимачками вони повзуть до нас із під салатного листя, хворобливими вірусами вони чигають на нас із засідки у несвіжій курячій лапі.

Тому, не забувайте фотографувати ресторанну їжу перед вживанням. Адже, цей ритуал призначений якраз для того, щоб ви могли вчасно помітити непроханих ворогів.

Ресторан – це наша святиня. Ми призначаємо там зустрічі із правильними стражденними, аби вони долучилися до нашої благодаті. Завдяки таким зустрічам наші ресторани стають ще святішими.

Але якщо ви лаєте офіціанта за випадок з Романом, можливо, ви просто не в курсі, що на вулицях міст триває невидима війна. Ми її не хочемо, але ми її приймаємо. Бо нам є що боронити. Лишень уявіть собі, що би було, якби офіціанти не гнали підозрілих маргіналів із ресторанів? Це наш простір, ми його заслужили, у ньому ми стаємо самі собою. Він нам цінний і ми не дозволимо його плюндрувати. Вам мало мух під стелею?

Не чіпайте офіціанта Вапіано. Він – це ми. Він теж один із учасників цієї війни, розпочатої не нами. І він на нашому боці.

Ми не хочемо цієї війни. Ми, загалом, добрі люди. Якщо хтось дійсно хоче допомоги – ми допоможемо. Але війна є і ми мусимо себе боронити, такий закон життя.

Тому не лайте офіціанта. А зрозумійте, що суспільство – це не суцільна площа Ринок. Це поле бою. Без боротьби наші ресторани затоплять води підземного світу і змії заполонять наші домівки, покусають наших дітей.

Якби ми знали, як зупинити цю війну, ми б її зупинили. Але ми не знаємо. Так воно є на світі.

Колись, там один щось казав про силу добра. Але ми йому вже не віримо. Добро безсиле. Можливо, колись воно і мало силу, але не зараз. А як повернути йому силу – ми не знаємо. Може, хтось би знав, нехай не мовчить, а підкаже.

А тим часом, не лайте офіціанта. Який в цьому сенс? Ви все одно не зупините війни.

фото: metmuseum.org

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.