Новий Розділ – зона екологічного лиха

За сприяння Freedom House та Міністерства закордонних справ Норвегії в рамках проекту "Дрон-погляд на зони екологічного лиха Львівщини".

За смт. Розділ (в народі – Старий Розділ) маршрутка, якою команда проекту добиралася до Нового Роздолу, виявилася вщент забита людьми. Адже, попри інтенсивні ремонти доріг, добратися до нашого міста непросто. Старі автобуси не витримують навантаження і ламаються на горбах ґрунтових доріг та ямах поміж клаптиками асфальтного покриття.

Львівських журналістів це не особливо засмучувало, як і не засмутив їх сам Новий Розділ з залишками радянської архітектури: закинутим кінотеатром з монументальним мозаїчним панно, радянські будівлі школи, лікарні та будинку культури. Всі вони, попри свій занедбаний стан, свідчили про те, що місто наше у минулому столітті забудовувалось з розмахом і любов'ю.

Біля лікарні ми затрималися, адже чекали громадського експерта з екологічних проблем Ореста Венчака.

З паном Орестом я знайомий давно, але вперше випала нагода докладно і всебічно поспілкуватися про екологічні проблеми нашого регіону.

Він приїхав на велосипеді і після короткотривалого обміну думками щодо маршруту, пересів до нас у машину. Перша зупинка – адміністративний корпус державного підприємства "Новороздільська Сірка".

Напередодні я зробив декілька дзвінків керівництву щодо допуску нашої команди на територію непрацюючого підприємства, і отримав тверде запевнення, що нас чекають, і що усе минеться без зайвих формальностей. Але в коридорах та кабінетах було пусто і ніхто з відповідальних осіб не брав слухавку. Здавалося, що на цьому наша експедиція закінчиться, доведеться докорінно змінювати плани та намагатися лише дроном залітати на територію комбінату.

Час швидко спливав, і тому було прийнято рішення оглянути відвали фосфогіпсів та кар'єрні озера, що розташовані поруч і доступ до яких ніхто забороняв.

Після перших хвилин польоту дрону над озерами, цікавих і нових для всіх без виняткуя учасників експедиції, я побачив на обличчях львівських журналістів подив: адже перед нами відкривався неземної краси краєвид: озера, пагорби в лісах, чайки – все це під промінцями м'якого осіннього сонця. Ніщо не нагадувало про екологічну катастрофу. І зовсім не вірилося в те, що розповідав Орест Венчак про ці місця.

Здавалося, що наша експедиція близька до провалу, адже дрон не в силах був зафіксувати бодай один реальний наслідок екологічної катастрофи в Новому Роздолі. Він також не міг долетіти до території підприємства, на яку нас не хотіли пускати.

А пан Орест тим часом посміювався з нас. "От ви всі тільки про гудрони чули, а насправді гудрони – це сміх у порівнянні з іншими екологічними лихами, що долають Новий Розділ і на які влада воліє не звертати увагу", – час від часу приговорював він, розуміючи, що поки не вдасться задовільнити  спрагу журналістів почути і побачити те, за чим вони приїхали, то не вдасться й перевести їх увагу на те, що є важливим для нього. 

У 70-х роках минулого століття у радянської влади дійшли руки до рекультивації кар'єрів сірчаного виробництва у Новому Роздолі шляхом побудови хімічних підприємств.

Збудували сірчанокислотні цехи та розбудували завод складних мінеральних добрив потужністю 800 тис. тонн нітроамофоски в рік з усією інфраструктурою та відвалом фосфогіпсу. Все це запрацювало в кінці 1985 р. Відходи від цього процесу – фосфогіпси – також стали одним із проклять регіону.

Відвал фосфогіпсу, в кількості 3,5 млн. тонн займає площу 17 га та є висотою до 20 м.

При відкритому зберіганні фосфогіпс омивається атмосферними опадами, дренажні води з відвалу фосфогіпсу потрапляють у річку Дністер.

Вміст стронцію в фосфогіпсах становить до 1,5%. Роздільські фосфогіпси розміщені в кар'єрі – відвал фосфогіпсів, в озері Кисле і навколишніх озерах.

Відвали фосфогіпсу з вмістом токсичних елементів і важких металів мають перевищення граничних норм по алюмінію, залізу, міді, барію, фтору, фосфору, кадмію, стронцію тощо, і звісно фтору. 

Дощі вимивають із фосфогіпсів отруту – і вона накопичується в озері Кислому. 

Вода з переповненого кислотного озера, збагаченого токсичними елементами, в повноводні періоди безперешкодно перетікає в Дністер – транскордонну річку, нижче за течією якої, беруть питну воду мільйони людей в Україні та Молдові.

Державний моніторинг стану підземних вод на відвалі фосфогіпсу припинено у 2009 році у зв’язку зі знищенням спостережних свердловин. Про це нам розповіли у департаменті екології Львівської ОДА. Стоки зі складу фосфогіпсу потрапляють до затопленої залишкової ємності Центрального кар'єру, тепер – озера Кислого.

Результати гідрохімічного моніторингу озера Кислого, виконаного ТзОВ "Інститут "Гірхімпром" у 2005 році, свідчать, що у поверхневому шарі вод фіксується перевищення нормативних показників з мінералізації, сульфатів, сполуках азоту, фосфатах та водневому показнику.

Однак, згідно даних ТзОВ "Інститут "Гірхімпром", навколо озера відновилась рослинність. У самому озері, що раніше було абсолютно мертвим, з'явилися зелені водорості та гідробіонти.

Я наважився запропонувати проникнути на територію Сірки без дозволу керівництва підприємства.  

Біля шлагбауму охоронець нас підозріло оглянула, впізнала мене, але пропустила нашу машину на закриту територію.

Я раніше вже бував тут, але щоразу масштаби постіндустріального пейзажу Сірки мене заворожують і створюють якийсь особливий настрій туги, відчуття нереальності, ніби інопланетяни побували тут, і раптово, внаслідок катастрофи, зникли десь у космосі. Цього разу все це підсилювалося усвідомленням того, що ми знаходимось тут без дозволу.

На півдороги прийшлось залишити машину та рухатися далі пішки до нашої мети – відвалу  гудронів та сміттєзвалища. Вузька дорога йшла повз височенний очерет, а повітря поступово наповнювалось смородом, який вітер приносив зі сміттєзвалища. 

За черговим поворотом відкрився відвал гудронів. Журналісти, дивлюся, розчаровані, але й ми, місцеві, здивовані побаченим.

З 17 тисяч тонн, відвантажених колись у цьому місці гудронів, не залишилося й половини. Що сталося? Придивившись уважніше, розуміємо, що значна частина гудронів вимили дощі та талі води в озеро розташоване поруч, і далі – в Дністер. Калюжі на дорозі всі іржавого кольору, а на схилі відчутно простежуються сліди від потічків. Але чому тут дивуватися, коли за понад десять років у власника гудронів та влади не дійшли руки огородити відвал цих гудронів. 

Далі дорога вела нас до сміттєзвалища. Про його наближення сповіщав нестерпний сморід і зграя чайок. Раптом за повором ми побачили на дорозі чоловіка. 

Ми не сподівалися когось тут зустріти. Про те, що тут живуть і працюють роми, навіть у Новому Роздолі ніхто до цього часу не знав. І тому запитали: "Звідки Ви тут взялися?", "Із Закарпаття, зі Сваляви", – відповів чоловік ламаною українською. Відчувалося, що закарпатці, а точніше роми, не раді незваним гостям і не налаштовані до спілкування з нами. Але  й агресію до нас вони не виявляли. Бо, як і ми, були тут незаконно. Ніхто з нас не зрадів би появі представників офіційної влади чи правоохоронців. Чайки і мухи в цей час взагалі забули про людей та зосередились на дроні, хоч також не виявляли до нього агресії. Навіть птахи та комахи розуміли пікантність ситуації. 

Мовчки відзнявши відео ми йшли зі сміттєзвалища, вражені побаченим і впевнені в тому, що нас вже нічим не здивуєш. Як раптом нам назустріч з-за очерету виїхав сміттєвоз.  На бездоріжжі він рухався повільно, тому ми встигли не лише здивуватися, але й усвідомити, що цей сміттєвоз тітка-охоронець пропустила, як і нас, без офіційного дозволу, і що він везе сміття, що й перебирають роми, спалюючи потім на березі озера все, що не надається переробці. 

Несподівані пригоди втомили учасників експедиції, окрім Ореста Венчака. Адже він дочекався моменту, заради якого так чекав на журналістів зі Львова – можливості розповісти про найбільшу, на його думку, з усіх бід Нового Роздолу.

Наш подальший маршрут пролягав у напрямку протилежної від Львова окраїни Нового Роздолу – села Берездівці, де й мешкає Орест Венчак.

І знову перед нами постав фантастичної краси краєвид, який жодним чином не пов'язується з поняттям «екологічне лихо». Сотні гектарів савани, що одним своїм краєм впираються у пагорби, біля їх підніжжя – кар'єрні озера, в яких рибалки ловлять жирних коропів, а за ними – ліс, в якому ховається транскордонний Дністер. 

Насправді ця красота оманлива. Результати гідрохімічного моніторингу озера Середнього, які робив ТзОВ "Інститут "Гірхімпром" у 2015 році, свідчать, що у поверхневому шарі вод фіксується перевищення нормативних показників з мінералізації, сульфатів, фосфатів. 

Від сірчаного виробництва залишилося 90 млн. тонн відходів, що зберігаються на площі понад 500 га. Це так звані хвостосховища, що складаються з хвостів флотації  – продуктів збагачення сірки. Хвости флотації та плавок сірки містять у собі сірку, стронцій, а також цілу низку реагентів, що застосовувалися у виробництві.

На поверхні зустрічаються місця з вмістом до 1% марганцю і до 0,5% стронцію із подальшим зростанням концентрації в глибину.

Сірководень, що виділяється тут – бактеріального походження. Всі сіро-жовті мулові сірчані відклади у струмках і озерцях – результат поїдання сіркобактеріями сірководню, що пробивається з надр хвостосховищ та накопичення в їхніх тільцях сірки.

І справді, сприйняття цієї краси почав псував легкий запах сірководню або тухлих яєць, який  місцями ставав нестерпним.

Орест Венчак не дав нам довго милуватись цією красою, адже, насправді, вона несе в собі смертельну небезпеку.

На схилі, які розділяє саванну та озера, він показав нам десятки дрібних калюж і потічків, наповнених сірководнем та іншими, ніким ще не дослідженими речовинами небезпечними для життя людини.

"Це води з дуже різким запахом сірководню, і, можливо, зі складним букетом розчинів солей та мінералів. При контакті з киснем сірководень бактеріально окислюється. Дальше від витоку води стають сіро-жовтими. Утворюються калюжі", – розповідає Орест Венчак. 

На перший погляд ніби савана, а насправді це  - хвостосховища сірчаного виробництва, живі, в середині них відбуваються біохімічні процеси, продукти яких постійно прориваються на поверхню, і дощами змиваються в кар'єрні озера, з яких доходять до річки Дністер.

Мешканці Берездівців і сусіднього села Підгірці добре знають про цю небезпеку.  

Довічними заручниками хвостосховищ стали села Берездівці та Підгірці, у бік яких відбувається рух грунтових і підземних вод.  

Зазвичай відчувається легкий запах сірководню. Але так є не завжди.  Трапляються періоди, це переважно ранньою весною і восени під час потепліннях, дуже низькому атмосферному тиску і як правило за легенькому південно-західного вітру, коли погода стає приємною і лагідною, відбуваються підвищені викиди сірководню, а часом й достатньо потужні.

Такі викиди були 27-28 вересня та 20-25 жовтня 2010 року.  Вони стали найпотужнішими викидами за всю історію спостережень з початку запуску комбінату в роботу.

Остання маршрутка на Львів цього дня не виїхала з Нового Роздолу.

Ми сиділи у центрі міста змучені, але щасливі від того, що нам таки вдалося виконати все заплановане.

Ми знали, що попереду нас чекає великий кавалок роботи, але були певні обіцянки, яку ми дали Оресту Венчаку: розказати про реальні розміри екологічих проблем Нового Роздолу та спробувати активізувати владу і громадськість на їх вирішення.   

У тексті використано матеріали Ореста Венчака щодо екологічної ситуації в Новому Роздолі 

                Далі буде...

Проект здійснюється в партнерстві з Товариством "Зелений хрест", кафедрою нових медій Львівського національного університету імені Івана Франка і департаментом екології та природніх ресурсів Львівської ОДА.