Розмова з іспаністом, доцентом кафедри світової історії нового і новітнього часу УКУ, кандидатом історичних наук Богданом Чумою.
Звідки стільки Іспанії у Твоєму житті?
Тому що мені пощастило жити на Новому Львові. Коли у далекому 1984 році перед батьками постало питання відправити сина до школи, то тут було дві школи – № 80 з поглибленим вивченням іспанської мови, але українська, і № 69 з французькою мовою, як іноземною, але російська. Батьки довго не думали і віддали мене до української школи.
Іспанської мови нас вчили з першого класу, а російської в українських школах СРСР навчали з другого класу, згодом це стало причиною для жарту, що російська для нас була другою іноземною.
Тоді ще перший канал зранку показував різні передачі з уроками іноземних мов і на іспанській була весела заставка. А яким був рівень Твоєї іспанської перед закінченням школи?
Я не був дуже великим знавцем граматики, але завдяки тому, що у нас було п'ять-сім уроків іспанською на тиждень, то лексики, тобто словарного запасу, трохи набрався. І вже в університеті краще підівчив граматику.
Коли я поступив на історичний факультет університету імені Франка, то вважав, що добре знаю історію України, тоді вона здавалася мені нецікавою, тому я вирішив спеціалізуватися на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн.
Спеціалізація була з третього курсу і вже покійний професор Михайло Миколайович Швагуляк, завідувач кафедри, який вів науковий семінар, на першому занятті запитував, хто яку мову вчив у школі. Хто вчив англійську, то міг вибирати будь-що, а хто іспанську, німецьку чи французьку, того спеціалізація була визначена; у моєму випадку – це історія Іспанії або Латинської Америки.
Згодом поступив в аспірантуру, де займався історією Іспанії 19 століття та написав дисертацію на тему "Лібералізм у суспільному та політичному житті Іспанії другої половини 19 століття".
Багато було іспаністів в університеті?
Такого слова ми не знали. На моєму курсі навчалося ще двоє випускників "іспанської" школи, але спеціалізувалися вони на інших кафедрах. Лише молодший від мене випускник тієї ж школи, а тепер мій товариш Назар Олійник, пішов тим самим шляхом.
Він закінчив аспірантуру в Інституті історії Польської академії наук і є добрим баскологом, тривалий час стажувався у Країні басків. Зараз живе та працює у Варшаві. Трохи більше іспаністів було на факультеті іноземних мов, де досі функціонує іспанська філологія.
Ти також був на стажуванні в Іспанії?
У 2002 році я отримав стипендію урядової програми MAEC-AECI, тримісячне перебування в Іспанії для написання дисертації. Стажувався в одному з найкращих університетів – мадридському Університеті комплютенсе. Згодом, уже після захисту дисертації, скористався ще раз цією стипендію в 2006 році.
Обидва рази моїм науковим консультантом був відомий історик Іспанії XIX століття Хосе Альварес Хунко. У 2002 році він керував кафедрою політичної та соціальної історії Іспанії XIX століття, а в 2006 був директором Інституту політичних і конституційних досліджень. На жаль, з початком актуальної кризи у 2008 році, українські іспаністи були виключені з можливих претендентів на отримання цієї стипендії.
Після того залишалися хіба-що короткотермінові поїздки, як, наприклад, участь у конференції в Гранаді у 2010 році.
Не було бажання переїхати до Іспанії, зважаючи на те, що Ти знаєш мову?
Бажання переїхати ким? Українці їдуть туди не з бажанням реалізувати спеціальність історика.
На факультеті іноземних мов колись був такий жарт: коли у хлопців, які отримували дипломи "викладача, перекладача", питалися, що вони роблять, то ті казали, що зараз перекладають, а коли здобудуть потрібні навички, то будуть викладати (цеглу, плитку чи ще щось).
Оскільки у мене була можливість залишитися і працювати в Україні тим, ким мені подобається, то й зупинилися, наразі, на цьому.
З університету Франка Ти перейшов до УКУ.
У Франка я працював з 2002 по 2014 рік на кафедрі нової та новітньої історії (тепер це кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн) і все, що мене там пов'язувало з Іспанією, це тільки те, що я читав якийсь час історію Іспанії для іспанської філології на факультеті іноземних мов і кілька спецкурсів для істориків. А все інше – це була моя спеціалізація – історія Заходу 19 століття і додаткова загрузка до навантаження.
В УКУ я читав спецкурси з 2010 року, згодом працював за сумісництвом, а коли отримав пропозицію змінити основне місце праці, то вибрав університет з кращими можливостями особистого розвитку.
Саме в УКУ з січня 2015 року працює Навчально-дослідна програма "Іберійські студії в Українському католицькому університеті". Цьому передував невеликий приватний грант, на основі якого організовано спеціалізація студентів, які вивчають іспанську мову і займаються дослідженням різних проблем історії Іспанії.
У рамках цієї програми я читаю спецкурси з історії Іспанії. Минулого семестру це була "Іспанія Золотого віку", а цього семестру – "Нації та націоналізми в Іспанії модерної доби", метою якого є проаналізувати особливості націє творчих процесів і спробувати дати відповідь на питання, яким чином Іспанія прийшла до того, що сьогодні у ній відчутні такі відцентрові регіональні рухи, як каталонський і баскський.
Це також можливість запрошувати спеціалістів з історії Іспанії з-за кордону. Так, у червні минулого року у нас гостював доктор Хосе-Луїс Орелья Мартінес, що займається франкістською Іспанією, минулого семестру свої здобутки презентували польські іспаністи – Барбара Обтулович і Павел Скібіньскі, а цього тижня ми приймаємо іспанського дослідника історії мистецтва – Хосе-Аліпіо Морехон Рамос.
Окрім цього ми співпрацюємо з Посольством Іспанії в Україні та Асоціацією іспаністів України, якою керує знаний іспаніст Олександр Пронкевич, професор Чорноморського університету імені Петра Могили (Миколаїв), що також є частим гостем у нас.
Отож, поговоримо про іспансько-українські паралелі.
В українсько-іспанських взаєминах є доволі багато цікавих тем, починаючи від ранньомодерного часу (16-17 століття) і до наших днів. Коли, наприклад, говорити про козацтво, то час від часу з'являються в італійців чи поляків (церковних діячів, мандрівників) згадки про іспанців з-поміж козаків.
Українські землі 16-17 століття були інкорпоровані у те, що називалося католицькою чи латинською Європою. Це період Контреформації, активного розвитку нових католицьких орденів, і на наших землях, як частині Європи, також поширюються так звані іспанські ордени. Передусім, це, звичайно є, єзуїти, відомі своїм шкільництвом і підручниками, якими користувалися не лише в єзуїтських колегіумах, але й у православних школах.
Але існували і менш відомі тепер впливи, такі як Орден кармелітів босих, закладений іспанськими святими Терезою де Хесус і Хуаном де ля Крус. Зокрема у Львові представники цього Ордену ще в першій половини 17 століття збудували Церкву, сьогодні – це Храм Святого Архистратига Михаїла.
В основі розписів цієї церкви – зображення Терези де Хесус і Хуана де ля Крус. Просторово, вона складається з трьох частин: фрески на стелі центральної нави – це "Апофеоз святої Терези де Хесус", де зображені Тереза і Хуан, а дві бічні нави присвячені, відповідно, святій Терезі та святому Хуану.
Зізнаюсь, що для себе цю "іспанську" Церкву я відкрив не так давно і саме в УКУ минулого грудня вдалося зреалізувати ідею представлення цього досвіду присутності Іспанії у нашому місті.
З нагоди 500-ї річниці від дня народження святої, за підтримки Іспанського посольства і спільно іншими програми Гуманітарного і Філософсько-богословського факультетів УКУ, ми організували "Дні святої Терези де Хесус в Українському католицькому університеті".
Програма заходів, що проходили в багатофункційному корпусі університету на вулиці Козельницькій 2А, включала виставку "Дорогою святої Терези де Хесус", спеціальне дослідження з історії кармелітів босих у Львові представили наші студенти, а, мабуть, найважливіша складова – це семінар "Містика святої Тереси де Хесус та її присутність в Україні", в якому, окрім українських дослідників, брав участь іспанський професор Фідель Себастьяна, останню книгу якого, присвячену саме творчості святої Тереси, опубліковано Королівською академією наук Іспанії.
Цього року вийде відповідний збірник матеріалів, в якому читач матиме змогу ознайомитися з виголошеними доповідями і перекладеними українською творами іспанської святої.
У 18 столітті стосунки активізувалися ще більше, оскільки були постійні дипломатичні місії. Дипломатичне листування Мадрида з Москвою чи Варшавою відоме вже з 17 століття, і у цьому листуванні час від часу згадуються різні теми, що стосуються українських земель. У 19 столітті вони вже стають нормою, мова, наприклад, про іспанське консульство в Одесі, засноване в 1804 році, яким я тепер спеціально займаюся.
У 20 столітті, після революційної модернізації попереднього періоду, світ стає ще меншим, що активізує іспансько-українські контакти. Маленький світ ставить перед спостерігачами великі питання, відповіді на які знаходимо, наприклад, у пресі. Це ще одна цікава тема – взаємні уявлення іспанців і українців, виражені в періодичних виданнях.
До речі, наприкінці березня в Центрі міської історії Центрально-східної Європи у мене запланована доповідь на подібну тему ("Іспанські образи воєнного Львова (1914–1920)").
Ще одна цікава сторінка – це громадянська війна в Іспанії 1936–1939 років, в якій українці воювали по обидва боки. На тепер нам більше відомо про "лівих" добровольців, об’єднаних, зокрема, у Роті імені Тараса Шевченка.
Тут доходило до курйозів, коли, на приклад, чоловіки у 1930-31 роках виїздили працювати до Бельгії чи Франції, а вже у 1936-37 роках опинялися в Іспанії. При цьому, їхні сім’ї в Галичині продовжували отримувати грошові перекази від своїх годувальників. Або ж пригодницькі історії мандрівок до червоної Іспанії, як у випадку одного добровольця з Сокаля.
Політичним рупором цієї роти був цікавий чоловік – Юрій Великанович. Досі на Новому Львові є пам'ятник, споруджений йому в 1986 році до річниці Громадянської війни, хоча вже з кінця 90-х років постало питання, чи він взагалі потрібен: одного разу йому голову спиляли, потім забрали увесь пам'ятник, тепер він є повністю.
Його батько, Дмитро Великанович, був послом у Польському сеймі від право-центристського УНДО, а Юрій – член КПЗУ, загинув у 1938 році в Іспанії. Хтось із сучасних поетів присвятив йому вірша з чудовими рядками: "заплющивши очі й пірнувши в Ебро виринеш у Стрию".
Громадянська війна в Іспанії була також великим політичним конфліктом і її особливістю була здатність інтернаціоналізуватися, виходити поза межі національних кордонів та ділити інші народи за політичною ознакою. Це стосувалося й українців, поділених на умовних профанкістів і прореспубліканців.
Ця тема дуже активно використовувалася, міфи Громадянської війни поширювался швидко, а одним із перших таких міфів була оборона Алькасару (серпень-версень 1936 року). Її настільки спопуляризували, що вона знайшла свій відгук навіть в українській поезії, зокрема в поемі Богдана-Ігоря Антонича "Слово про золотий полк".
Її ж знаходимо у Богдана Кравціва, Леоніда Полтави, який на еміграції присвятив Алькасару свою поему, а в радянській Україні лівих добровольців зобразив, наприклад, Олег Покальчук.
Очевидно, що українці були й на боці франкістів, але про галичан-українців відомо досить мало. Більше знаємо про емігрантів з Великої України, наприклад, у складі білої еміграції.
Після Другої світової Іспанія стала цікавою для політичної еміграції, зокрема для дивізійників, оскільки було зрозуміло, що Франко їх не видасть міжнародним трибуналам. Більшість із них утримувалися у таборі в Ріміні, звідки, завдяки старання греко-католицької ієрархії, перебиралися до Іспанії.
Згодом, вони вільно перебиралися до Британії чи Північної Америки, але частина з них залишилася в Іспанії. Тут, наприклад, одним із помітних діячів цієї еміграції був Теодор Барабаш, з яким я особисто познайомився у 2002 році.
Минулого року була інфа про вісьмох іспанців в ДНР-ЛНР.
Для спецкурсу "Нації та націоналізми Іспанії модерної доби" я знайшов картинку на якійсь стіні десь у Донбасі, де поруч з каталонським прапором прапор Новоросії. Це актуальна тема поміж іспанських незалежників (басків та каталонців) і тому частина з них намагається асоціюватися з цією "пригніченою буржуазним урядом країною".
Для них ми не просто хунта, ми – буржуазна хунта, яка пригнічує, подібний до басків і каталонців, свободолюбивий народ Новоросії. Коли минулого року українська збірна з баскетболу приїздила до Більбао, то там організували пікет, де поміж інших були відомі представники баскських радикальних рухів, зокрема символічної ETA, які вважали за потрібне прийти і висловити свою солідарність.
Поміж причин такої солідарності, звичайно, можна назвати традиційний антиамериканізм, а також великий міф про ліву ідею та Москву, яка попри Путіна та все інше, залишається столицею Жовтневої революції.
А третьою причиною є недопрацювання української держави над поширенням власної позиції. Хоча, як мені відомо, тепер українські дипломати таки активізували і навіть допомагають громадським ініціативам, таким, наприклад, як Con Ucrania, що поширює іспанською чимало важливої інформації.
Праця зі ЗМІ особливо важлива в Іспанії, де великі газети, на візерць El Pais чи El Mundo, мають тижневі видання на 70-80 сторінок. Це норма, коли іспанець купує цю недільну газету, п'є каву і принаймні гортає її, дивиться те, що йому важливе, і там знаходить достатньо багато матеріалів про ситуацію в Україні.
Серед іспанських середовищ, що цікавляться Україною, є ліворадикальні групи, навіть у парламенті, на взірець Podemos, лідер яких шукають підтримки в Москви. Вони виразно проросійські, то ж закономірно, що Росія буде їх використовувати. Також є частина праворадикалів, які також орієнтуються на Росію, яких умовно можна назвати правими язичниками.
Поміж проукраїнських можна назвати католицькі праві середовища, які тішаться останніми політичними змінами у Польщі, згадують Угорщину і чекають, що Україна піде подібним шляхом, долучившись до "відродження" Європи, що розпочнеться на Сході та попряму на Захід.
У нас з іспанцями, насправді, великі розриви щодо розуміння політичних понять. Назар Олійник свого часу написав статтю "За еускаді, за її волю" про те, як проблема басків сприймається у сучасному націоналістичному дискурсі Украни.
Він показав, що наші націоналісти взагалі не розуміють баскської проблеми і вважають, що баскські націоналісти такі ж як українські – з червоно-чорними прапорами та правими гаслами. Він любить розповідати про мітинги ETA з червоними та веселковим прапорами, що мали б викликати у наших націоналістів когнітивний дисонанс.
Що Тебе найбільше зацікавало в іспанській культурі?
Найперше – це література, література у широкому сенсі, не лише художня, але й історія, філософія, публіцистика. Це великі автори, які на зламі 19 – 20 століть шукали місця Іспанії в новому світі. І ми працюємо для того, щоб ці автори ставали відомішими в Україні.
Найперше, це Мігель де Унамуно. Том його романів ("Туман", "Тітка Тула", "Абель Санчес", "Святий Мануель Добрий, мученик") уже опублікований львівським видавництвом "Астролябія".
Незабаром з'являться інші твори – один із перших романів Унамуно "Любов і педагогіка", публіцистичні твори "Дон Кіхот і Санчо Панса", "Про трагічне відчуття життя", "Агонія християнства", і не лише цього автора, а й Хосе Ортеґи-і-Ґассета та інших.
А хто перекладає?
Перекладачів не бракує. Дещо перекладаю я, над перекладами романів Унамуно працювала також Ольга Маєвська, чимало праці докладають заслужені представники "старої" школи – Віктор Шовкун і Сергій Борщевський.
Іспанська література у нас переважно незнана, наша традиція вивчення іспанської літератури, як і історії чи філософії, доволі скупа. Хоча в англо-саксонському світі іспаністика посідає одне з чільних місць. Навіть у Польщі іспанська мова тепер успішно конкурує з французькою.
Із сучасної літератури у нас перекладається, наприклад, Артуро Перес-Реверте. Він зараз найпопулярніший автор-романіст, цікавий різноманіттям тем. Це, найперше, історичні романи, частина з яких у нас ще не перекладена, хоча їхні екранізації, такі як Капітан Алатрісте і Майстер шпаги, мають бути відомі українському глядачеві; як і його детективи та містика, з яких екранізовано Фламандську дошку і Дев'яту браму Романа Поланскі.
Поза цим, у Переса-Реверте є чудовий історичний роман "В тіні орла" – про іспанців наполеонівської армії в Росії, просякнутий типовим іспанським сарказмом.
Свою кар'єру Перес-Реверте розпочинав як журналіст, тому, на мою думку, один із найкращих його романів – це "Територія команчів" (перекладений російською), що розкриває досвід війни у Югославії.
Окрім самої Іспанії, це звичайно, й латиноамериканська література.
Борхес, Маркес, Кортасар – то святе.
Більшість із них видаються в Іспанії, тобто Іспанія – це також великий видавничий центр.
Раніше у нас ще багато поезії іспанської чи латиноамериканської видавали.
Того ж Лорку багато видавали тому, що подавали його лівим, хоча у його творах важко знайти політичні позицій. Ще можна загадати Міґеля Ернандеса, який був комуністом і залишив власний слід в історії іспансько-українських взаємин.
У складі дипмісії до СССР, він відвідав Харків, якому присвятив свою поему "Місто-фабрика". Два брати Мачадо – вже набагато цікавіше, бо під час Громадянської війни один пішов до франківстів (Мануель), а інший (Антоніо) – до республіканців.
Вже років п'ятнадцять в Іспанії є кілька мільйонів української діаспори. Щось би звідти мало б вийти.
Потрібно трохи часу, бо це особливість міграції. Перше покоління, як правило, заробітчанське, воно працює для того, щоб їх діти згодом могли чогось досягти у житті. Можливо, ще треба зачекати стільки ж часу, доки діти емігрантів виростуть і будуть максимально інтегровані в іспанський світ.
А з іспанською літературою, так чи інакше, пов'язане іспанське кіно. Це низка відомих іспанських акторів чи режисерів, це своєрідний іспанський гумор, сарказм, хоча й досить оптимістичні фільми поза усім цим.
Можна згадати нещодавню Сумну мелодію для труби Алекса де ля Іглесіа про досвід Громадянської війни.
Це травма пам'яті. Сучасна література та кіно Іспанії тісно пов'язані з історичною пам'яттю, з Громадянською війною, франкізмом, і пошуками відповідей на питання, як це все пережити?
А як щодо іспанської музики? У контексті лівих рухів тут можна згадати відомий в Україні колектив Ska-P чи мексиканців Molotov. Ще більше знають про Gipsy Kings чи Los Lobos. З молодих, хіба що можна згадати про El Guincho. Більш відомий латиноамериканський фолк, але менш психоделія чи арт-рок 70-х. Ще можна пригадати мексиканський колектив Maná.
Є класичні автори, наприклад, Хоакін Сабіна, один із улюблених іспанських бардів, чи Estopa (рок з румбою). Хоча я не вважаю себе великим спеціалістом у музиці. Тут також Іспанію та іспаномовний світ тісно поєднані. В Іспанії, до речі, на прийнято казати Латинська Америка, а Іспанська Америка. Коли Maná виступає в Мадриді, то їх не особливо сприймають як мексиканський гурт.
Вони щось типу Океану Ельзи, але набагато кращі.
У них справді добрі тексти.
Де Ти все це все береш, дивишся, читаєш?
Газети мають сайти. Книги також вдається отримувати різним чином, частина є у відкритому доступі. На жаль в Україні досі немає Інституту Сервантеса, великого урядового культурно-мовного центру, що займається поширенням іспанської культури.
У Польщі є два Інститути Сервантеса (у Варшаві та Кракові). В Україні з 2008 чи 2009 року обіцяють, що як тільки минеться криза, то відразу відкриють Інститут Сервантеса. Іспанське посольство має свою фільмотеку, то ж там також можна дістати якісь новинки.
Чи можна якось порівняти пишні ритуали Іспанії з галицькою побожністю?
Іспанська релігійність інакша, вона – барокова. Моя дружина каже, що коли іспанці приїздять до нас і ми хочемо їх вразити нашими церквами, то про таке може думати хіба що той, хто не бачив іспанських церков 16-17 століття, особливо у південній Іспанії, десь у Ґранаді чи Севільї.
Це величезні барокові храми, з великою кількістю золота, з пишністю яких нашим церквам не порівнятися. Але все це значною мірою залишається у минулому. Тому ця ритуалізованість є, швидше, у нашій уяві, це великий стереотип про католицьку Іспанію.
Я завжди, ніби анекдот, розповідаю, як на виборах 2004 року перемогла Іспанська соціалістично робітнича партія (PSOE) з Сапатеро на чолі, у виборчій програмі якої було кілька речей: вони обіцяли скасувати сієсту (денний кількагодинний перепочинок) і запровадити одностатеві шлюби. Одностатеві шлюби вони легалізували, але сієсту не скасували. Більш приватне залишилося недоторканним, а одностатеві шлюби стали чітким підтвердженням того, що католицькість Іспанії є великим стереотипом.
Іспанські церкви порожні, досить мало людей відверто називають себе католиками, а набагато більше (поміж молоді) говорять, що ця релігійність була зайвою, що це абсурд, що їхні батьки помилялися, та нарікають на те, що батьки тільки те й роблять, що носять до церкви гроші.
Переважно усі великі храми – це туристичні об'єкти. Для туриста, щоб увійти десь до великого собору в Ґранаді чи Севільї, треба заплатити. Це велика тема, тут можна багато говорити, але остаточну відповідь знайти важко.
Дехто говорить, що це вплив франкізму, коли католицизм фактично був офіційною ідеологією. Що саме націонал-католицизм зневірив іспанців, відштовхнув їх своєю штучною релігійністю, яку нав'язувала держава. Але після смерті Франко вже минуло сорок років, а католицька Церква в Іспанії відмежувалася від франкізму ще раніше, після Другого Ватиканського собору, вона сама відокремилася від держави.
Іспанське суспільство виразно розділене між католицькою практикуючою меншістю та індиферентною більшістю, для якої католицизм є, швидше, ознакою ритуалу: похрестити дитину чи взяти шлюб.
А в Латинській Америці?
Латиноамериканська релігійність інша. Тому зараз у католицькій Церкві думають над тим, що з нею робити. Недивно, що це питання підняв теперішній Папа, який знає, що таке латиноамериканська релігійність.
Вона певною мірою нагадує барокову релігійність Іспанії 16-17 століть, коли гріх і покаяння нерозривно йшли пліч-опліч. Міґель де Унамуно написав про в одному зі своїх творів, розкриваючи "велике лицемірство сповіді", коли приходиш до церкви, сповідаєшся, отримуєш покуту, за якийсь час знову приходиш, і ті ж гріхи і та ж покута.
І насамкінець, Реал чи Барса?
Атлетіко Мадрид. Це класика. Реал формувався як великий, королівський клуб, і за Реал вболівають усі мігранти та некорінні мадридці. За них вболівають всі сноби з усієї Іспанії, зі всього світу. Справжні мадридці вболівають за Атлетіко.
Вони ніби пролетарська команда.
Так. А Барса стала символом каталанізму, бо коли питають, чому Каталонія прийшла до того, що є зараз, то одна з відповідей самих іспанців у тому, що Каталонія не була вписана в іспанську марку. Була Кастилія – зі замками, з традиціями, з Реалом, була Андалусія – з ідеєю Реконкісти, з циганською культурою, з фламенко. А що таке Каталонія?
Барса, Ґауді?
Оце речі, що стали типово каталонськими. Ґауді більше сприймався в Європі, за Піринеями, ніж у Кастилії. Барса творилася як типово каталонська команда, як елемент масової культури в епоху активного націоналізму.
В Атлетіку (Більбао) донедавна грали лише баски (там зараз лише один легіонер).
Барса завжди була відкритою. Тут треба зважати на те, як формувався футбол, як елемент масової культури, а масова культура податлива на такі явища регіональних ідентичностей як "ми проти чужих". У нас, наприклад, це Шахтар – Карпати, Шахтар – Динамо, коли є чітке протиставлення ми та чужі.
Але для Барси – це глухий кут, бо якщо вони вийдуть з Ла Ліги та зайдуть, наприклад, у Францію, то це вже буде не те.
Ніхто не знає, що робити. Ні каталонці не знають, як вони вийдуть з цієї ситуації, ні Мадрид не знає. Всі розуміють, що Іспанія сама з цієї кризи не вийде, вийде хіба з Європейським Союзом. З цієї політичної кризи також вихід треба шукати у Брюсселі, має реформуватися сам ЄС.
На межі століть, коли в ЄС дискутували щодо спільної Конституції, в іспанських регіоналістів популярною була тема переформатування ЄС у Союз націй, Союз регіонів, у такому більш нейтральному значенні. Бо французький варіант Конституції, який переміг, – це союз держав, а держава не влаштовувала недержавні нації.
Іспанці проголосували за проект Конституції Д’Естена, який, врешті, провалився, хоча басків, каталонців і ґалісійців більше б влаштувало, якщо це був Союз народів чи Союз регіонів, оскільки тоді б вони знайшли собі місце.
Коли Євросоюз реформується, коли буде більше інтеграції, коли інститут держави ще більше нівелюється, коли буде надано більше можливостей розвиватися регіонами, то це може вважатися виходом. Ще іншим виходом може бути реформування самої Іспанії шляхом конфедералізації, але цей варіант іще складніший.
То все ж можна вважати Іспанію монолітною державою?
Умовно монолітною, бо Іспанія, як національна-політична спільнота, має чимало прихильників і в Каталонії, і в Країні басків. Це парламентська монархія, що складається з сімнадцяти автономних спільнот, кожна спільнота має свій автономний статут, які дуже різняться за наданими правами. Найбільше прав має Каталонія.
Існує також відмінність у сприйнятті баскського і каталонського регіоналізму. Баски мають негативний досвід ETA, тому спроби ідентифікувати себе з баскським націоналізмом чи сепаратизмом, нав'язують до негативного образу тероризму. Каталонці цього досвіду не мають, тому з ними складніше складніше, їх важче обізвати.
11 іспаномовних треків від Богдан Чуми та Фернандо Мартіна.
фото: Фб Богдана Чуми, Фернандо Мартіна, shmygus.livejournal.com, myslenedrevo.com.ua