Виставка на паркані викриває негідні реалії праці молодих львів’ян
Якщо швидко пройтися вулицею Краківською, то цю виставку можна і не помітити. На дерев'яному паркані, за яким ведеться будівництво, висить багато всіляких плакатів та оголошень. Але якщо не дуже поспішати, погляд може зупинитися на чорно-білих роздруківках, наклеєних в ряд. На них – трохи тексту і фото – молоде обличчя, чи просто якесь печиво.
Парканний стиль виставки дійсно нагадує якісь побутові оголошення, які самі львів'яни розклеюють для інших львів’ян. "Пропала собака", "Шукаю роботу", "Бажаю познайомитися", "Розповім усім, як позбутися лисини"...
Тому, це навіть і не виставка у звичному сенсі, як культурна подія, а горизонтальне звернення одних львів'ян до інших. Вивішані тексти і фото теж хочуть про щось розповісти львів’янам, про якусь пропажу чи якусь потребу.
Головне послання виставки закодовано у назві – "Робота, життя та інші дрібниці у Львові".
Ну так, "собака", "лисина", "робота" та інші милі дрібниці львівського вуличного побуту. Але, вчитуючись у назву вдруге, раптом спиняєш себе – стоп, як це дрібниці? Робота – це дрібниця? Життя – це дрібниця?
І це не лише іронія, не лише гра у парадокс. Після перегляду усіх виставлених роздруківок починаєш розуміти – так, у Львові дуже часто ці важливі речі стають дрібницями. Твоя робота і твоє життя стають дрібницями для інших людей. Якщо ти молода людина, живеш у Львові і шукаєш роботу – твоє життя, твої пошуки роботи ризикують стати дрібницею, об яку можна витерти ноги.
"Приміщення, у якому ми працюємо, отоплюється всього дві години. Руки у мене постійно холодні. Дівчина, з якою я працюю, простудила нирки. Я теж. У нас немає часу на обід, право лише формальне! Наш директор не любить запаху їжі. Тому, коли я їм у каптьорці, я їм дуже швидко" – Олена, фахівець з обслуговування мобільного зв’язку.
Старайся! Старайся більше!
"Все почалося з того, що я працювала на поганій роботі офіціанткою", – розповідає Богдана, одна з організаторок і учасниць виставки. "Я працювала з 10 ранку до 11 вечора. Деколи трохи менше, деколи трохи більше. І як я виглядала, коли поверталася додому?" Для Богдани це була вже третя подібна робота у ресторані. І всюди, як вона пригадує, були практично однаково погані умови.
"Старайся! – так мені казали. Я розповідала про свої проблеми і батькам, і друзям, але переважно у відповідь мені просто співчували і радили шукати кращу роботу, більше старатися. І Аня, соціальна працівниця, стала єдиною людиною, яка дійсно поцікавилася умовами моєї праці" – Богдана.
Розмова з Анею Оксютович, учасницею руху "Працююча християнська молодь", стала для Богдани своєрідною психологічною допомогою. Прийшло розуміння, що вона не самотня у своїх проблемах, що є люди, які хочуть про це говорити відкрито і публічно. Богдана зацікавилася проектом і стала активною відвідувачкою подій від "Працюючої християнської молоді", організації, яка створила цю виставку.
"Працююча християнська молодь" – це європейський рух, який зародився у 1920-х роках у Бельгії. В Україну він прийшов з 2004 року – після першого Майдану. Організація займається неформальною освітою працюючої молоді та проведенням різних соціальних акцій.
"Так, одне з головних наших завдань – це психологічна підтримка людей, які відвідують наші зібрання", пояснює Аня Оксютович. Вона працює у "ПХМ" вже кілька років. Попереднім проектом, який вони реалізували, була допомога працівницям секонд-хендів, які сортують одяг та часто змушені трудитися у жахливих умовах, на холоді, без гарячої їжі. Зустрічі з працівницями дали певні результати, бо вони наважилися вимагати у працедавців кращих умов і зрештою отримали для себе мікрохвильовку.
Культ успішності?
"На наших зібраннях ми часто зачіпали тему умов праці молодих людей. І поступово зрозуміли, що у кожного були чи є якісь проблеми, пов'язані з цією сферою", – каже Аня. Тому, вирішили, що наступною акцією стане тематична виставка про умови праці молодих львів’янок. Матеріал зібрали зі своїх історій, а також провели окреме дослідження. Усього було опитано близько трьох сотень осіб.
Виставку готували великою робочою групою з 10-12 людей. Під час організаційних зібрань історії звучали різні. Богдана пригадує, що дуже часто просто втікала із зустрічей, настільки сильно її пригнічувало почуте.
Усі історії – жіночі. На зібрання руху чоловіки, якщо і приходять, то затримуються ненадовго. "Усі реагують однаково, кажуть, що ми займаємся фігнею, а треба просто краще працювати", – пояснює Аня. "Думаю, їм самим було незручно, що в них проблеми з роботою, що вони заробляють небагато. У нас сьогодні дуже сильний культ успішності. Якщо ти не успішний, значить це твоя проблема, ти не допрацював. І багато людей, особливо чоловіків просто соромляться визнати власну реальність".
"Ми часто бачимо довкола себе усміхнених молодих людей. Коли їх питають – "як справи?", вони кажуть – "добре!" Але ти ніколи насправді не знаєш який досвід стоїть за цією людиною, який у неї реальний стан справ. Це прийнято приховувати" – Аня.
Дівчата вважають, що існуючі публічні норми ставлення до праці слід критикувати. Адже, питання, які намагається підіймати їхня виставка, перебувають десь на узбіччі загальної уваги. Львів, як місто, прийнято оцінювати за рівнем розвитку туристичної інфраструктури чи за успіхом окремих економічних флагманів типу ІТ-сфери, тоді як реальна якість життя багатьох львів'ян мало кого цікавить.
Це ненормально!
Під час приготування виставки виявилося, що багато, хто спочатку сприймав усі свої проблеми як щось звичайне.
"Коли я йшла на цю роботу, то думала так, що в нас просто така важка ситуація в країні і всім важко. Я була зеленим студентом і вважала, що такі, як я і мають виконувати найважчу роботу і все терпіти", – розповідає учасниця виставки Наталія – "Але потім прийшло усвідомлення – все-таки це ненормально. Деякі речі терпіти не варто, тому що навіть у молодих спеціалістів має бути своя гідність".
Готуючи виставку Богдана задалася питанням: коли саме у Львові людська гідність відійшла на задній план у порівнянні з комерційними інтересами та показовим успіхом "для вітрини"? Адже гідність кожного працівника, цінність людської праці була офіційно визнана у Європі ще з 30-х років минулого століття.
"Навіть у Союзі існували певні норми. Восьмигодинний робочий день – це дуже важлива норма. Її виборювали свого часу великими зусиллями. І ось в сучасному Львові це вже не норма", – обурюється Богдана.
Сьогодні ми можемо лише здогадуватися, коли саме у нашому місті відбулося розмивання загальних стандартів. У 90-х? У 2000-х?
"У супермаркеті "Арсен", наприклад, касирка працює 240 годин у місяць, офіціантка – 180-200 годин, тоді як норма становить 160. Постає питання: як в таких умовах складається особисте життя цієї касирки? Які у неї стосунки з іншшими людьми? Яке у неї дозвілля? Як вона голосує?" – Аня
Так чи інакше, але творці виставки вважають, що нехтування загальновизнаними нормами праці не є нормальним. Сьогодні це існує як розповсюджена практика. І потрібно докласти усіх зусиль, щоб такі анти-норми не стали нормами.
Виставка на паркані стала лише спробою розпочати дискусію. Також, організаторки і учасниці сподіваються, що опубліковані на вулиці історії стануть і пересторогою для інших молоди людей. Адже, подібні речі знищують тебе як особистість, вважає Саша, одна з респонденток. Водночас, це теж звернення до роботодавців, до тих, від кого залежать умови праці багатьох молодих людей – "Не будьте гниляками! Поважайте інших!"
Усім молодим людям учасниці виставки радять читати Трудовий Кодекс. Адже там розписані усі діючі норми, яких повинні дотримуватися і робітники, і працедавці. А тим часом закликають говорити про подібні проблеми відкрито і не піддаватися на фальшивий культ успіху.
