16 березня 2016

Ігор Танчин: Мобільний зв'язок нищить ангелів

Розмова з львівським істориком, соціологом, політологом та журналістом Ігорем Танчиним.

Частина 1. Інформація & комунікація. Студенти, комунізм, Антонич.

Я вступив до університету та переїхав до Львова, і так як всі студенти мав якесь оточення: ті з ким вчився, друзі тих з ким вчився, однак не можу сказати, що була якась особлива тусовка, яка ставила перед собою певні задачі.

Це було звичайне життя, але нам пощастило пережити багато унікальних подій, котрі не випали на долю інших поколінь.

Кажуть, що жити в епоху перемін – прокляття, але мені це подобається. Я тішуся, що всі ці революції, усі ці швидкісні зміни пощастило у повній мірі застати нашому поколінню, тим хто народилися у середині 60-х.

Ми застали і епоху Брежнєва, і епоху перебудови (а це ж абсолютно різні епохи), і різкі злами ідеологічні, перехід до відкритого суспільства, появу незалежної України та перехід до інформаційного суспільства.

Зрозуміло, що коли ти живеш у такий період і тим більше, спілкуєшся з людьми, які дещо важать у політичному, суспільному, культурному житті, то маєш можливість оцінювати події з різних боків, аналізувати їх.

Ось тепер – війна, ще одна віхова подія; не знаю, чи ми доживемо до відкритих кордонів з Європою, але сподіваюся, що доживемо до закритих кордонів з Росією. Вважаю, що це також непогано. Бо процес відколювання від Росії, що зараз відбувається формує цілком нову реальність.

Невідомо, звичайно, як все розвернеться, але зрозуміло, що не буде так, як раніше. Буде якось інакше. І можливість спостерігати цей процес зараз – це також цікаво, а тим більше брати у ньому участь.

Ми зараз живемо у новому, відкритому світі. Всі ці технології, цей доступ до інформації, все це зараз здається нормальним настільки, що багато хто вже забув часи, коли було надзвичайно важко діставати якусь інформацію і той, хто володів якоюсь інформацією, сприймався як надзвичайна людина.

Бо як, наприклад, ми дізнавалися про інші напрямки у філософії, окрім офіційної радянської філософії?

Переважно брали якусь критику, те, що говорили радянські вчені про, скажімо, Маркузе, Сартра, Камю, і на підставі цієї критики реконструювали те, про що говорили ці вчені, оскільки ми не мали жодного доступу до першоджерел.

Як колись Кюв'є за уламками кісток відновлював вигляд доісторичних тварюк. Певне, що й уявлення  про немарксистську думку в нас було, м'яко кажучи, спотворене, але ми намагалися дістати знання як могли.

Особливо багато розкопок проводив мій друг Шаміль Гасанов. У нього були товстезні великі зошити, які він списував дрібненьким почерком, намагаючись зібрати якісь крихти інакшого знання.

Ми з Шамілем буквально прописалися в обласній бібліотеці. Через деякий час у нас склалися, так би мовити, неформальні стосунки з молодими бібліотекарками і вони давали дещо прочитати зі спецхрану.

Пам'ятаю яке колосальне враження на мене справила книга Макса Штірнера "Єдиний і його власність". Сьогодні розумію, що це слабенька філософія, але вона й досі залишається однією з улюблених моїх книг, як перше кохання.

Або ще ось. Звідки я дізнався про українських націонал-комуністів? Це гарний приклад бо дає зрозуміти як ми довідувалися про вчення екзистенціалістів, Фройда, про кого завгодно.

Мені до рук потрапила надзвичайно цікава книга відомого вченого Кураса, що називалася "Торжество пролетарського інтернаціоналізму і крах дрібнобуржуазних партій на Україні".

Зрозуміло з яких позицій вона була написана, але в ній на фактологічному рівні можна було реконструювати становлення українських есерів, соціал-демократів, боротьбистів та укапістів, націонал-комуністичної цієї течії, бо інакше я б ніколи про них не довідався.

Звідти я дізнався про Річицького, Гната Михайличенка, Майстренка, Чумака та інших цікавих людей, про яких нам ніколи нічого не говорили.

Звідти ми довідалися про те, чим займався Винниченко, про Еллана-Блакитного, Василя Чумака та Гео Шкурупія не тільки як про письменників, але й як політичних діячів.

А вже пізніше, коли вже з'явилося більше інформації, ми по краплині збирали, дістаючи то там, то там, те, що нас цікавило.

На другому чи третьому курсі мене зацікавила Югославія, як варіант іншого соціалізму, оскільки було зрозуміло (по крайній мірі в моєму колі), що те, що відбувається у Радянському Союзі – це надзвичайно велика херня і так жити не можна.

Ніхто серйозно не думав, що Радянський Союз – це суспільство, як нам говорили, де живе вільна людина, де вона розвивається.

Але з іншого боку пропаганда таки давала свої наслідки і поміж моїх знайомих переважно були люди соціал-демократичних поглядів, тобто соціалізм сприймався як якась позитивна річ, а демократія як те, що повинно бути, те, до чого треба прагнути.

І як такий варіант правильного соціалізму з людським обличчям, поміж іншого, розглядалася Югославія, принаймні, мені так здавалося.

Пригадую як потрохи, звідки міг, дізнавався про самоврядний соціалізм Югославії, про діячів Югославії (Едварда Карделя, Мілована Джиласа та інших відомих теоретиків), дізнавався не з їх творів, а десь з радіо, намагаючись зловити якісь західні хвилі, або ж з окремих номерів журналу "Югославія".

Не всі номери цього журналу доходили до народу, очевидно, що номери, де були занадто революційні для Радянського Союзу матеріали, де говорилося щось таке, що могло не сподобатися у нашій країні, вилучали. Були ще польські журнали з яких вивуджували якісь крихти.

Чому я так багато про це говорю? Бо сьогодні людям це може здатися абсолютно дивним, оскільки нині в Гуглі набираєш і все, нині всю ерудицію замінює Гугл. Не треба вчити віршів, не треба вичитувати якусь інформацію, не треба грунтовно досліджувати якесь питання. Варто лише зайти у Вікіпедію, зняти те, що там написано і за п'ять хвилин ти вже можеш говорити про будь-що, наче експерт.

Людям, які живуть у середовищі відкритого доступу до інформації дуже важко зрозуміти як жили люди у середовищі, де така інформація була дозованою, де її було дуже важко дістати і де ми реально багато часу проводили у бібліотеках, де намагалися знайти та реконструювати щось таке, що нам дозволяло сформувати власний погляд на світ.

Власні, можливо, я зараз вже розумію багато у чому наївні теорії, але не такі, як нам пропонувала офіційна пропаганда.

До певної міри, можна сказати, що здобування інформації було нашим стилем життя. І це формувало певний тип людей, які нічого не беруть на віру, людей, які критично мислили, людей, які завжди намагаються перепровіряти дані, щось знайти, щось прочитати, обмінятися якоюсь інформацією.

Це стосується не тільки якоїсь суспільно-політичної інформації, але буквально всього: художньої літератури, цікавих поетів тощо.

Те, що зараз є у читанках, колись було заховане за сімома печатями. Я, скажімо, про Богдана-Ігора Антонича вперше почув у 1983 році.

Мене та моїх друзів, Олега Невелюка та Шаміля Гасанова запросили на весілля до нашого однокурсника Сергія Возняка. А треба сказати, що це був дуже цікавий момент у нашій біографії.

Взимку 1983 року, на третьому курсі, під час здачі сесії пов'язали Невелюка та Гасанова. Їх звинуватили у тому, що вони занадто багато цікавилися, скажімо так, політикою не радянською.

Звичайно, що все це було на рівні якихось теоретичних розмов, але розмови були такого штибу, наприклад, як би можна було реорганізувати Радянський Союз, і оскільки Шаміль та Невелюк були дещо схильними до афектації, то вони чисто теоретично, підкреслюю, розглядали варіанти силових методів, наприклад, грохнути кількох людей.

Звичайно, що жодних серйозних кроків у тому напрямку ніхто не робив, просто вони були людьми, які висловлювали свою точку зору голосніше за інших, а середовище, оце студентство, особливо історичний факультет, було просякнуте стукачами.

І якщо ти тільки починав собі дозволяти говорити більше (відвертіше), ніж інші, то зрозуміло, що тебе брати на олівець. І якщо за обговорення певних речей десь у Києві стригли нігті, то у Львові за подібне рубали пальці.

Одним словом, якесь падло стукнуло і Нєвєля та Шаміля намагалися звинуватити у зв'язках з "Солідарністю", навіть, здається, пробували приписати їм транспортування зброї, шили їм бог-знає що, хоча ще раз підкреслюю, що нічого, крім чисто теоретичних розмов не було, жодних практичних кроків.

Але цього вистачило, щоб їх виключили з комсомолу (це ще спустили на гальмах) і автоматично вигнали з університету, дали ще здати сесію, поставили трійкиі вигнали з комсомолу та університету за "поведінку, яка ганьбить звання радянського студента".

Оскільки це були мої найближчі друзі, то тільки завдяки тому, що вони мене вигороджували як могли, то я не загримів з ними, хоча й позбувся стипендії.

Зокрема Шаміль сказав: "Танчин – истинный марксист", а коли Невелюку запропонували прокоментувати якісь мої висловлювання, то він сказав, що: "Танчин сказал не подумав, он такой, ради красного словца не пожалеет и отца".

Ми у трьох були такими досить неблагонадійними, але тільки нас трьох з курсу (з хлопців) Возняк запросив до себе на весілля, і це також треба розуміти був серйозний крок з його боку.

Так от, коли ми взимку їхали до Луцька на весілля до Возняка, тоді я вперше почув про Антонича. Нєвєль в автобусі цитував мені "Баладу провулку". Каже: "Ти чув Баладу провулку"? Здивовано: "Про що?" "Провулку" – каже. Яку вулку?

І він розповів, що є такий Богдан-Ігор Антонич, що нещодавно його прочитав і навіть декілька віршів вивчив напам'ять, і мені, зокрема, ось цей вірш прочитав та ще "Ходить ніч на площі Юра".

Знайти інформацію як таку, дістати щось цікаве – це був цікавий спосіб проведення часу і спосіб спілкування. Люди, які читали, які знали, які щось розповідали, які могли поділитися цією інформацією, цінували один одного.

Частина 2. Інформація & наслідування. Плагіат та мімікрія у рок-музиці.

Зараз є Ютуб і ти можеш подивитися будь-який концерт. Хочеш концерт Led Zeppelin – бери, знайди і дивися. Хочеш подивитися "Made in Japan" Deep Purple  – прошу, будьте ласкаві.

Колись цього ж не було, колись ми навіть не знали, як вони виглядали. Переважно обмінювалися записами на магнітофонних плівках, а якщо потрапляв якийсь диск, то цінувався на вагу золота.

Ти не вибирав, що от я хочу собі зараз прослухати Led Zeppelin, ні, ти раптом дізнавався, що у когось є диск Led Zeppelin, ти його слухав, і був щасливий, що маєш можливість доторкнутися до того пальцями.

Щоб було зрозуміло, розкажу таку річ. На розі вулиць Свободи та Коперника колись був кінотеатр ім. Лесі Українки, де демонстрували тільки документальні фільми. Радянська документалістика – ще та нудота, але ми цінували його не за це. Там можна було, купивши квиток за 10 копійок, в теплому, напівтемному й напівпорожньому залі розпити принесену з собою пляшку вина. Все ж зручніше, ніж десь у парку.

І якось з'явилася інформація, що  в документальному фільмі про Лондон є кадри з концертом The Rolling Stones. Кілька секунд Мік Джеггер бігає з мікрофоном на сцені й співає "Satisfaction", Кіт Річардс з гітарою й одурілий від щастя натовп. Кілька секунд тривав цей сюжет. Ми ходили дивитися це кіно разів з шість, не менше – бо це єдине, що ми могли побачити в той час і в тому місці.

Щоб побачити живий концерт якоїсь нормальної групи, то це взагалі вважалося неможливим. До нас сюди приїздили, звичайно, з країн соцспівдружності, щось таке подібне на третій сорт.

Можна згадати кілька відносно відомих груп, які чинили певний фурор у Львові, це були переважно мадярські групи: Piramis, здається Lokomotiv GT, Omega до нас не доїхала, хоча багато говорили про це.

Деякі польські групи сюди заїжджали, деякі радянські з кращих, наприклад Арсенал Козлова, Інтеграл Барі Алібасова. Були місцеві якісь, Ореол, ще якісь, але це все досить такі незначні величини на світовому рівні.

Але для нас це було хоч щось, бо ж реально нічого такого не було. І тому через те, що мало хто реально бачив, що таке концерт на Заході, то про прийоми музикантів та їх поведінку на сцені ми довідувалися з розповідей та описів.

І дуже часто, коли якісь заштатні групи, провінційні такі, виступали (не кажучи вже про колективи, які тут грали десь на танцях), то вони просто копіювали ті пози, що були  зафіксовані на фотках з якихось журналів, вихоплені з контексту, один кадр з того, що якийсь виконавець зображав у динаміці.

Під час концерту вони завмирали в подібних позах, бо вважали, що цим вони нагадують західних зірок на яких й намагалися бути подібними.

Колись взагалі вважалося, що нормальні пацани повинні співати англійською мовою (хоча, звичайно, та англійська була переважно жахливою), а якщо ти граєш не англійською, то це вже не круто.

Нормальні пацани повинні були якомога точніше копіювати те, що роблять великі хлопці на Заході (Deep Purple, Led Zeppelin тощо). І чим краще ти здер Джимі Гендрікса,  тим крутіший ти гітарист.

Грати щось своє власне вже було апріорі низьковартісним. Фактично прорив у тому всьому зробили московські групи (Машина времени), а вже пізніше й інші московські гурти, які до нас доходили.

Але хочу сказати, що те, що вони тирили не сприймалося так, що хтось щось вкрав, а тільки, що хтось круто повторив. Існували стандарти, і ти не стирив, а продемонстрував, що також можеш, і людина, яка це чула розуміла, що це не зовсім твоє, але жодних претензій до тебе не мав. Це вже був, можна сказати, первісний постмодернізм.

Копіюючи популярні групи музикант, по-перше, демонстрував свою технічну оснащеність, а по-друге, демонстрував те, що він в темі і його вже з того могли пізнати. І тому закидати це виконавцеві навряд чи було потрібно. Ти міг просто кивнути йому і сказати так, ти це знаєш, і він би цінував тебе за те, що ти розумієш, що він це звідти взяв.

Головне, що ніхто не збирався наживатися на чужому матеріалі. Ось якби він це вкрав і намагався видавати за своє, щоб продати, то це б справді було схоже на плагіат, але ніхто не збирався продавати як своє. Це просто бралося і демонструвалося, що ми також так можемо.

Я не можу сказати, що ми сильно захоплювалися місцевими групами, вони сприймалися, як свої хлопці, які намагаються бути подібними на великих.

Якось я прийшов до одного мого друга і він мені каже: "Слухай, я от тут такий цікавий запис маю, заціни". І зараз я вже не пригадую, що він мені запустив, це було щось прибалтійське, чи то Magnetic Band чи ще щось. А його брат, молодший за нас років на п'ять-шість, з великими очима сидить, слухає і каже: "Ти дивись, як справжні".

Оце приблизно так ми сприймали, не кажу, що всіх, місцевих музикантів. Якщо вони дійсно видавали щось гідне уваги, то ми могли сказати: "Дивись, як справжні".

Просто не було ринку, не було можливості людям самореалізації, вони не могли пропонувати на ротацію, не могли рости і відповідно залишалися такими другорядними епігонами.

Адже й сьогодні українська естрада, скажімо так, досить жалюгідна, не так багато є чим похвалитися, а уяви собі те саме плюс ідеологічний тиск, відсутність ротації на радіо, телебаченні, обмежений доступ до концертних майданчиків, плюс зобов'язання виконувати певний відсоток (більше ніж 50) пісень радянських композиторів, плюс всі ті комісії, які допускали чи не допускали.

І якщо було щось добре, прогресивне, то вони рубали на корню, а чим кондовіше та традиційніше, тим більше шансів було, що воно пройде. Плюс партія, що мала у всьому возвеличуватися. Мрак!

Мені здається, що нині всі ці розмови про львівських хіпі, про львівську естраду, про ще щось того часу, можуть вестися лише у тому сенсі, що й у нас тут також було щось подібне до того, що на Заході.

Різниця в тому, що в них це було органічно, а ми пнулися за ними, вони так жили, а ми намагалися бути подібними, переборюючи для цього якісь шалені труднощі.

Наприклад, в Америці любий чучмек, якщо хотів, то купував собі "Левіс" чи "Фендер" і через годину про це забував, а в нас, щоб купити джинси чи апаратуру треба було трохи не життям ризикувати.

Американський хіпі не стригся, бо не хотів, а в нас довге волосся оцінювалося мало не як підривна антидержавна діяльність.

Така різниця не могла не залишатися без наслідків. Тому оті західні паростки на нашому грунті – це відмінний від західного контекст, таке собі втретє відбите світло, яке через масу заломлень та спотворень прийшло до нас.

Частина 3. Інформація & storytelling. Невелюк та політологічний центр "Генеза".

Нєвєль був дуже комунікабельним, він постійно спілкувався, постійно щось говорив. Є люди, які щось роблять, щось проживають, а є люди, які дають усьому цьому наратив.

Пізніше, те що відбулося, вони втілюють у якихось історіях, і ті історії поступово починають жити власним життям, а вже за деякий час ти починаєш розуміти, що зі свого власного життя згадуєш лише ті історії, які ми розповідали один одному десь за бокалом пива.

І Нєвєль якраз така людина, яка розповідала історії. Деякі зі своїх оповідань Нєвель називав "проектами", ніби даючи зрозуміти, що за певних умов вони можуть бути втілені у життя. Але позаяк рутинна праця викликала в нього щиру нехіть, то шанс на їх реалізацію можна було розглядати як суто теоретичний.

Невелюк був декоративним типом у найкращому сенсі цього слова, його покликання полягало в тому, щоб урізноманітнювати життя роблячи його цікавішим. Ідей, які він з легкістю розсипав навколо себе, могло вистачити на цілу бригаду творців найрізноманітнішого профілю.

Він вигадував картини, які не планував зобразити, або придумував неординарне оформлення театральної сцени без претензій на його втілення чи несподівані повороти сюжетів повістей і романів до написання яких навіть не думав приступати.

Він складав каталоги музичних альбомів вигаданих груп або логотипів вигаданих фірм.

Скажімо, одним із його проектів був "Opel Gestapo". Так Невелюк пропонував називати автомобіль призначений для дуже багатих та високопоставлених осіб.

"Зазвичай розкіш асоціюється з Роллс-Ройсом, Мерседесом чи БМВ", – пояснював він, але в цих марках переважають буквенно-цифрові індекси, різні там W770 або C202 тощо. Тоді як Опель пропонує для найменувань свого модельного ряду романтичні розширення: Корса, Астра, Вектра. У цей ряд могла би чудово вписатися й назва "Opel Gestapo".

На думку Невеля таке ім'я пасувало би потужному довгому чорному автомобілю, стилізованому під 30-ті. Окремі деталі покриті темним золотом. Салон оздоблений дорогими породами дерева і чорною шкірою (не людською – обов'язково уточняв Невелюк для ошелешеного або іронічного співрозмовника).

"Бізнес недостатньо використовує привабливість руйнівних мотивів для маркетингових цілей. Адже Ерос і Танатос – це дві сторони тієї самої медалі, це як троянди й виноград, Льолєк і Болєк, Саймон і Гарфункель. А як вoнo використовується? Всі намагаються оголосити свій товар сексі і ніхто – морті. Ми чуємо про сексі-шорти, сексі-телефончик і навіть сексі-трамвайчик, але хіба гірше назвати щось морті? Наприклад, морті-авто, і зауваж – я кажу не про труповозку! – розпалявся Невелюк – До речі, ти знаєш, що форма гестапо була розроблена Хуго Боссом"?

Далі вже йшла якась інша історія – про моду, про погоду, про що завгодно. До речі, ще й сьогодні, коли впадає в око якесь розкішне авто чорного кольору, посміхаюся про себе і думаю: "Opel Gestapo".

Крім Нєвєля, ще декілька таких людей було у моєму житті, які також, на жаль, вже покійні. Це була компанія людей з якими можна було проводячи час обмінюватися думками і осмислювати своє життя як певну цікаву історію.

І коли Нєвєля не стало, життя звичайно тривало далі, али відтоді коли ти щось робив це залишалося у невеликому колі учасників, не набувало ширшого розголосу. І оглядаючись, розумієш, яка це пустка.

Шкода, звичайно, Нєвєля, бо він був надзвичайно самобутнім чоловіком.

Після того, як його вигнали з універу він мав різне цікаве життя, двічі був ув'язнений за збут наркотиків, хоча не збував, але займався тими речами. Незалежність України він зустрів у Пермському краї.

До Львова він повернувся у 1993 році, поновився в університеті (у 1983 його вигнали) і в 1995 закінчив.

І коли сюди він повернувся, то ми з хлопцями та дівчатами замутили тут Політологічний центр Генеза.

Запросили поміж інших й Нєвєля, тож і він стояв біля витоків організованої та неорганізованої політології на Львівщині.

Взагалі, якщо озирнутися, то виявляється ми стояли біля витоків багато чого. Іра Марушкіна, наприклад, є засновницею першого у Львові інформаційного агентства та першого у Львові інформаційного сайту – Вголосу у 2002 році.

Політологічних факультетів тоді, звичайно, що не було і всі політологічні центри, так як і незалежна преса, організовувалися любителями, це закономірно.

Коли відбуваються якісь революційні процеси, то на чільні позиці, як правило, виходять дилетанти.
Люди готувалися до одного, а доводилося братися за щось інше, іноді цілком інше.

Мене, наприклад, вчили історії КПРС, наукового комунізму і тому, що ми будемо бійцями ідеологічного фронту, але ситуація змінилася, ідеологічного фронту, такого, як він уявлявся нашими наставниками, вже не було і ми починали реалізовувати те, що нам подобалося і що було на часі.

Так от, після закінчення університету у 1985 році я пішов працювати в село у Перемишлянському районі. Щоб не зійти з розуму, щотижня я намагався бути у Львові, і от одного разу, здається у 1992 році, зустрічаю свого однокурсника Ігора Маркова.

І як буває у таких випадках питаю: "Кого з наших бачиш?" Він відповідає, що бачив тут одного, називає прізвище, а це був такий нєхароший чєловєк, дуполиз, комсомольський дєятєль, недолюблював я його.

І от я кажу Маркову: "Що він як завжди без мила в жопу лізе?" На це Марков видає наступну фразу: "Так, у його ментальності є елементи сервілізму".

Марков і раніше відзначався нестандартною лексикою, пригадую, що колись я переконував його, що замість того, щоб говорити "я здивований цим надзвичайно" досить сказати "я охренів". Це набагато зрозуміліше простому народу і динамічніше, і якось емоційніше.

Тобто він любив висловлюватися подібним чином, але ось так, щоб сказати фразу в якій усі слова іноземного походження і половина з них мені незрозуміла, то так не говорили навіть у телевізорі, не те, що у нашому селі.

Я кажу: "Марков, блін, ти ким працюєш?", а Марков так: "Я політолог". Кажу: "Марков, я також хочу бути політологом". І Марков відповідає: "Ну, давай, будь".

Так я став політологом.

І ось нас уже було двоє. Ми вирішили створити політологічний центр "Генеза". Запросили ще кількох людей, Іру запросили, я ще згадав, що Нєвєль нещодавно повернувся зі заслання, половини зубів у нього не було і був вдягнений в обноски. Нєвєль порадив двох своїх нинішних однокурсників – Едіка Лозового і Арсена Коваля.

Так ми створили той політологічний центр "Генеза" і почали політоложити.

А тоді все було якось набагато легше. Ти заявив, що я ось такий –  і починаєш це втілювати у життя. Ніхто не вимагав ніяких довідок чи дипломів.

Досить сказати, що ми за короткий час вже не тільки організовували загальноукраїнські конференції, але й виступали з оглядами на Радіо Свобода. Вони нам платили якісь невеликі гроші, хоча на той час це були великі гроші.

Я все це тривалий час сприймав як гру, і мені завжди здавалися дивними люди, які давали кошти під те, щоб ми могли цікаво проводити час, займатися тим, чим ми б все одно займалися і без усяких грошей: організувати конференцію, випустити журнал, замутити якісь тези, читання організувати тощо.

Багато, до речі, нам Сашко Кривенко допомагав (не постійно, а лише у деяких проектах).

І якось питаюся у Кривенка, який тоді Пост-Поступом керував: "Сашко, навіщо ти на це виділяєш гроші?" І він мені відповідає: "Ну, як? Ми ж повинні готувати еліту нації, якось розробляти ті ділянки нашого суспільного життя, що були занедбані". 

І мені це так стало дивно, якось мені таке в голову не приходило, що ми дійсно робимо якусь реальну та цікаву справу. Мабуть, з мого боку це був якийсь інфантилізм, чи радше юнацький романтизм. Якось так.

Треба сказати, що ми й поводили себе відповідно – напівжартома, напівсерйозно, хоча якщо задуматися, то політологічний центр реально був одним з перших в Україні і ми робили багато цікавих речей.

Наприклад, випускали журнал, спершу Студії політологічного центру "Генеза", а потім "Українські варіанти", помітне наукове видання, що було акредитоване Вищою атестаційною комісією України.

До його редколегії входили серйозні люди, навіть академіки, там публікувалися вагомі вчені, це було солідне наукове видання. Всі його так і сприймали, а ми робили це граючись.

Частина четверта. Інформація & гра. Четверті червневі Черкашинські читання.

Ми з Ірою Марушкіною тоді вже пішли з Генези і видавали ось цей журнал "Українські варіанти".

Попри всю його наукову серйозність там ми багато чого робили на ентузіазмі, бо фінансування великого не було. Ми працювали за смішні гроші і викручувалися як могли, значною мірою завдяки особистим зв'язкам.

До "Українських варіантів" ми залучили соратника та союзника – художника Андрія Черкашина, який дуже нам допомагав, багато чого робив безплатно  і при цьому на високому рівні.

І в один момент Черкашин прийшов і сказав: "Рєбята, я написав статтю "Культура як помилка" і хотів би, щоб ви її опублікували у журналі".

Черкашин добрий художник, звичайно, але я взагалі був здивований, що він вміє ручкою писати.

Та якщо людина стверджує, що написала і хоче опублікувати у нашому журналі, де редколегія з професорів і де публікуються різні доценти з кандидатами, текст любителя, то це якось абсолютно не посміхалося нам.

Я зморщився і почав посилено думати, як би це поделікатніше відмовити Андрієві. Але Іра, яка взагалі швидше орієнтується, взяла ініціативу в свої руки: "Андрюша, де твоя стаття"? Той розповідає, яка це чудова в нього стаття, як він прочитав оповідання Лема "Культура як помилка", воно його надихнуло, він прозрів і ось написав свою статтю.

Іра його перебиває: "Андрій, де твоя стаття, покажи її".  Він каже: "Розумієш, я написав її російською мовою і тому перекласти одному чуваку, який досконало знає українську і який класно перекладе". Іра: "Якому чуваку?" І тут Черкашин відказує: "Невелюку".

У мене відразу розпрямляються плечі, Іра, також бачу вже жвавішає, але не зупиняється і задає контрольний в голову: "Андрюша, ти набрав статтю на комп'ютері"? Він каже: "Нє, я написав її від руки".

Ми вже майже спокійні: "Окей, Андрюша, як тільки Невелюк її перекладе, то відразу до нас і ми її публікуємо".

І все тому, що ми чудово знали здібності Невелюка та були впевнені на сто відсотків, що він її: загубить, викине, похерить, одним словом – стаття з кінцями. Якщо ж вона написана від руки, то її вже гарантовано немає.

Через день чи два я зустрічаю Нєвєля: "Слухай, Черкашин тут казав, що тобі давав статтю для перекладу, як вона там"?

Нєвєль дивиться на мене так, ніби я раптом заговорив з ним китайською мовою: "Про що ти говориш"?

Я Невелюку кажу, що Черкашин стверджує, що віддав йому статтю.

Дивлюся, у Нєвєля так морщиться лоб, він демонструє напружену роботу розуму : "Слухай, я хочу сказати жахливу річ. Коли ти мені це сказав, то я подумав, що у тебе гарячка, але чим далі ти говориш, тим більше я собі нагадую, що щось таке було. Але ти ж розумієш, що Черкашин – це загадкова людина. Коли ми з ним зустрічаємося, він каже: "Давай вип'ємо". Ми випиваємо пляшку горілки, а потім він починає зі мною говорити про якісь справи. Він, напевне, щось мені по-п'яні дав, але зрозуміло, що я його десь загубив. Коротше, скажи, хай пише картини і не вимахується".

Жодних претензій у мене, зрозуміло, не було, і коли Черкашин у друге згадав про це, то я кажу йому: "Андрюша, які проблеми? Йди до Невелюка, давай статтю і ми її опублікуємо". Ситуація, на наше з Ірою щастя, зайшла в глухий кут.

А от Черкашин був прикро вражений з цієї ситуації і сприйняв це не просто так, що хтось зробив йому капость, а як якусь теорію змови: всі проти нього і його геніальну статтю спеціально ліквідували.

З часом це почало набувати гіпертрофованих форм, про що ми б не говорили, вклинювався Черкашин зі  словами: "У моїй статті є відповіді на усі ваші питання, тільки ж недобрі люди..." (могло здатися, що це не стаття, а якась Александрійська бібліотека в якій є відповіді на усі питання, зокрема і на не задані).

А це був, здається, 1998 рік, літо, період, коли одні вибори минули, а інших ще не було.

Така ситуація міжсезоння: грошей не було, зайнятися особливо чим також не було і я подав Ірі ідею, що ми затіємо таку штуку – оскільки статті Черкашина не існує, а Черкашина треба рятувати, то давай організовуємо читання присвячені статті Черкашина.

Оскільки статті ніхто не читав, то кожен хто захоче може висловитися з її приводу так, як вважає за потрібне.

Бо якщо людина тривалий час працює у такій невизначеній царині, як політологія, соціальна філософія чи щось подібне, то у неї неодмінно, назбирується деяка кількість химерних ідей, такого баласту, який неможливо висловити, щоб тебе не засміяли.

А з іншого боку інколи хочеться сказати якийсь абсурд, про те не кожен ризикне ризикувати своїм іменем, наприклад, як Валерій Бебик.

Тому робимо такий фінт вухами: нехай кожен учасник читань припише Черкашину те, що вважатиме за потрібне, а пізніше, спростовуючи чи розвиваючи це, як думку зі статі Черкашина, вже обігрує її як захоче.

З одного боку – це буде стьоб, а з іншого – якась можливість самореалізації, з третього – можливість зібрати докупи гарних людей, а  в перспективі можливий ще й другий етап цього проекту: набравши усіх цих ідей, реконструювати статтю Черкашина з тих ідей, які висловили люди.

У той час Костя Бондаренко був керівником Аналітичного центру "Нова хвиля" (це при НДП був такий у Кривій Липі), там ще Тарас Батенко працював.

Ми також залучили ще кількох близьких нам людей: Сашу Кузнєцова, Наталю Гайворонюк, Вадима Васютинського, який з самого Києва приїхав до нас, і організувати такі Четверті Черкашинські червневі читання.

Це був червень 1998 року, а четверті, бо алітерація, неначе "ляля в льолі білій".

Замутили, а вже пізніше, у 1999 році, коли працювали на президентських виборах, то відшукали можливість знайти якісь гроші і видали збірник праць.

Там правда, не усі доценти з кандидатами здали свої роботи,  зате навіть один академік був – Тетяна Михайлівна Титаренко, дружина Вадима Олександровича Васютинського, академік психологічних наук Академії наук України.

Черкашин постарався і запросив на читання усіх своїх знайомих художників, ми запросили Львівське телебачення (пізніше був сюжет на ЛТБ), там була маса журналістів, як завжди, якісь божевільні, які мали свої ідеї та намагалися виступали з їх обговоренням, бродячі, типу Звєрєва.

Усі доповідачі чемно апелювали до статті Черкашина і постійно повторювали: "Як сказав Андрій Черкашин".

Тобто публіка бачить: сидять доценти з кандидатами, всілякі професори, поважні люди і апелюють до інтелектуального доробку Черкашина. І вся оця шобла художників та журналістів, які Черкашина знають, як облупленого, сидять, дивляться на все це науковоподібне дійство і повільно охрєнівають.

Тому, що ось тут Черкашин, а ось тут – поважні люди, і це завжди було в діаметрально протилежних місцях. А тут паралельні площини перетнулися!

Черкашин як доктор Джекіл і містер Хайд! Це треба було просто дивитися на тих людей і отримувати задоволення, мені страшно сподобалося. Цікава така була ідея.

Частина п'ята. Інформація & пізнання. Невелюк, меблі та ангел.

Це була перша половина 90-х., десь 1993-94 рік. Наш центр "Генеза" тобі був у будинку ЦНТЕІ на 700-річчя. Я мав виступати на Радіо Свобода і вирішив прийти трохи швидше, щоб підготуватися, перш ніж вони мали мені подзвонити.

У нашій бібліотеці було багато преси, більше ніж у будь-якій з львівських бібліотек (ми виписували масу різних газет з різних регіонів України, а також закордонні видання), а оскільки інтернету тоді ще не було, то я йшов туди готуватися до ефіру.

Іду я, і десь в районі Магнусу (на Куліша) зустрічаю Невелюка, а Невелюк, як ураган, привіт-привіт, і десь далі собі десь біжить. Оскільки я маю час, то йду разом з ним, він дорогою щось розповідає.

Доходимо приблизно до кінотеатру "Мир" (пізніше Міленіум, а тепер Event Hall Кіно) і я кажу: "Нєвель, зачекай-зачекай, я йду в Генезу, а ти куди йдеш?" Він пояснює, що його якісь знайомі попросили допомогти перенести меблі (диван чи шафу, я вже не пригадую).

Я питаю: "А куди їх треба переносити, може також допоможу?" Він відповідає, що меблі потрібно занести на Марії Конопницької.

На почfnre 90-тих люди ще не звикли до нових назв, але так сталося, що я якраз знав, де вулиця Марії Конопницької (на початку Зеленої). А від Мулярської (чи на Медову він йшов?) це досить далеко, десь до кілометра.

Гіпотетичний маршрут Невелюка від Мулярської до Марії Конопницької (1680 м)

Питаюся: "Нєвєль, а ти впевнений, що хочеш перти ті меблі кілометр бог-на куди?" Він: "Як кілометр? Та це ж тут близько". Кажу: "Нєвєль, воно невідомо де, заспокойся". Нєвєль як зрозумів, що треба кілометр нести ті меблі, то відразу сказав, що нє, дякую, нікуди ми не йдемо.

Оглядаємося так, на місці проводимо рекогносцировку на площі Теодора.

Дивимося – пиво продають, а тоді ж пивні точки то з'являлися, то зникали, мов гриби. Нічого не було, аж раптом відкривається якийсь кіоск, якась амбразура в стіні і з неї починають продавати пиво.

Пиво, до речі, відразу після проголошення незалежності України, після утвердження демократії, різко поліпшилося, і це одна з небагатьох інновацій, яку відразу всі без винятку визнали позитивною та прогресивною.

Пиво було скрізь в необмежених кількостях, продавалося без жодного нагляду, і тому ми, коли оглянулися навколо, бачимо, що стоїть кілька столиків, таких як в їдальнях з тонкими металевими ніжками, кілька стільців з такими самими тонкими металевими ніжками, ще якісь ящики перевернуті – люди сидять собі пиво п'ють.

Ми також спочатку взяли по три пляшки, сіли, готуємося: я до виходу на Радіо Свобода, а Невелюк – приємно провести дозвілля та розказати мені найсвіжіші новини, тому що у нього зненацька з'явилося багато вільного часу. Думаємо, поп'ємо пива і підемо разом у ЦНТЕІ.

Тут раптом до нас підходить якийсь чудак з обличчям недолікованого алкоголіка, з видовженим, кінським обличчям, і у брезентовій плащ-палатці.

А варто сказати, що ця плащ-палатка відразу впадала в око, тому що було досить тепло і люди переважно були у сорочках на короткий рукав, максимум у піджаках, а тут раптом – брезентова плащ-палатка – це мало бути досить душно.

Він став біля нас, ми краєм ока на нього дивимося, ніби нічого такого, людина якась крутиться. І він так: "Перепрошую". Кажемо: "Так, у чому справа?" "Я – ангел" – каже він.

Ангел? У мене, наприклад, поміж знайомих є Марадона, Гітлер, Гіллан, нічого дивного, буде ще один ангел, дуже приємно. І далі собі говоримо.

Він каже: "Можна пляшку пива?" Нєвєль – щедра душа, тим більше, що за пиво платив не він, каже: "Прошу, візьми". Той бере пляшку пива, присідає навпочіпки біля нас і спокійно так попиває пиво, дивиться на нас, слухає нашу розмову.

Якось воно вже так трохи незатишно, поглядаємо, думаємо: якого хрена, взяв пиво – відійди. Але він такий ніби ненав'язливий, просто сидить та слухає. І знову каже: "Вибачте, я ангел".

"Ви вже казали" – відповідаємо. "Ні, ви не зрозуміли, я справді ангел" – каже він. "Тобто у вас під плащ-палаткою крила?" – починаємо сміятися ми. "Ні, каже, щоб літати крила не обов’язкові, для декого, як для мене, це іманентна властивість".

Оце "іманентна", нас і зачепило. Що за босяк такий з професорським жаргоном? Стали прислухатися що він там собі бухтить.

І цей бомжуватий тип видає таку шнягу.

Я, щоправда, вже детально не пам'ятаю, щоб це прямою мовою передати, але справа в наступному: він ніби-то ангел, тобто небесний дух, посередник між Богом і людьми, чи який там статус у всіх тих неземних створінь.

І літають вони не завдяки крилам, це все вигадки художників, а через те, що мають можливість якось так просто переміщатися у повітрі без усіляких крил.

Однак, проблема полягає у тому, що щороку на землі ангелів стає все менше і менше, справжній ангелоцид. 

Я пригадую, щось таке пожартував, що це як з розумом, оскільки розуму стала кількість на землі, а кількість людей постійно збільшується, то відповідно на одну людину припадає його все менше й менше.

Він каже: "Нє, справа не в тому". Екологія стала набагато гіршою.

Раніше ангели могли спокійно переміщатися, бо їм не заважали всілякі радіотелепередачі, а як тільки вони з'явилися зі своїми радіо і телехвилями, то ці хвилі почали створювати своєрідну павутину. Ангели почали її рвати, як ми реальну павутину.

Але чим далі, тим більше стає тих хвиль, і він тоді, а це було ще задовго до мобільних телефонів, сказав, що мовляв, ситуація розвивається у такий спосіб, що радіо та телебачення – це ще порівняно фігня, але дуже скоро усі люди будуть мати рації (приблизно так він висловився), і тоді вже ангелам повністю наступить гаплик.

Виявляється, що ті хвилі дуже прикрі, мало того, що постійно збільшується їхня кількість, але вони щоразу стають все жорсткішими.

Якщо природна електрика наче павутинки і її можна ігнорувати, то з появою безпровідного радіо, тим більше телевізора (і так далі), ці хвилі стають все жорсткішими: спершу як нитки, потім як тоненькі дротики, а незабаром вони стануть, ніби товсті дроти, і тоді ангелам вже повністю буде хана.

І про все це він говорив з таким сумним виглядом, що ми почали його заспокоювати. Він якось приваблював до себе, попри те, що явно був психічнохворий. Ми заспокоюємо його, типу не хвилюйтеся, все нормально буде, хулі вам ангелам, якось розберетесь.

І тоді він так пильно подивився на Невелюка і каже: "Знаєш, от ти мене заспокоюєш, але сам до 2000 року не доживеш".

Така заявка, м'яко кажучи, претендує на те, щоб в морду дати. Але по-перше, ми люди інтелігентні, а по-друге ми вже так з ним розговорилися, бачимо, що людина нешкідлива, та й кивнули головою: добре, добре.

Я не втримався і запитав: "А що про мене скажете? Я до якого року доживу?" Він відповідає: "Ти не хвилюйся, з тобою все нормально, у тебе будуть інші неприємності". Так ми після того й розійшлися.

У 2001 році Нєвєль помер від раку, ця історія згодом згадалася, і деколи тепер, коли дивлюся на людей, які розмовляють мобільними телефонами, то думаю: суки ж ви, знали б яка біда ангелам від ваших мобільників.

Частина шоста. Інформація & комунікація. Горбачов, революції та соціальні мережі.

Мені здається, що ми жили цікавіше, ніж зараз, але з іншого боку я боюся бути смішним, тому що це типова позиція старих, які говорять, що у нас час було ого-го, а у ваш час – всілякий непотріб.

Кожен період має свої позитивні речі, але повторю: ми пережили якісь абсолютно відмінні один від одного відрізки життя.

Люди, які народилися у 90-х роках матимуть якийсь інший досвід, але навряд чи це буде досвід трьох революцій: перша революція – крах Радянського Союзу, друга революція – крах закритого суспільства та перехід до демократії, і третя революція – інформаційна.

Кожна революція кардинально змінювала усе навколо і змінювала тебе. Ти жив у Радянському Союзі, ніби узатхлій атмосфері ніколи не провітрюваної кімнати, аж тут, раптом – гласність і перестройка Горбачова.

Спочатку у газетах з'являються публікації про все те, що ти не знав лише інтуїтивно здогадувався,  документальні свідчення, що сталінський, а відтак взагалі весь комуністичний режим був людоїдським.

Ти не мав фактів і тут тобі на голову падають: одні факти, другі, треті. Тут тобі і література про яку ти раніше й мріяти не міг: правда про війну, правда про Радянський Союз, правда про долю тієї чи іншої людини, правда про історію.

Я розумію, що для вісімдесяти відсотків людей та гласність була, як до сраки дверцята, їм аби ковбаса була: калбаса чи ковбаса – це вже інше, але для тих людей, які читають, для тих, які намагаються щось шукати, думати, аналізувати, це був ковток свіжого повітря.

Інтелігенція найбільше скористала від краху Радянського Союзу. Я ніколи не буду критикувати Горбачова хоча б за те, що за нього нарешті отримав можливість читати те, що я хочу і знати те, що я хочу знати.

Людина, яка тепер має в комп'ютері чи інтернеті абсолютно будь-яку інформацію, не може зрозуміти людину, яка жила у гетто, де тобі зранку до вечора довбали, що партія, Ленін, комсомол, що все правильно, а там – усе погано. Вона того ніколи не збагне.

Коли все це почалося, то скільки ми дома тих журналів та газет виписували: Знамя, Новый мир, Москва, Жовтень, Октябрь, Літературна газета, Літературна Україна.

У той час я жив у Перемишлянах і бачив як оживали люди, як прості звичайні хлопці, з якими ми футбол грали, які на різних роботах працювали, а потім ввечері зустрічалися, і з пивом чи без пива, просто сиділи десь у парку і до другої чи третьої годині ночі про всі ці речі говорили та говорили.

Це були просто неймовірно, це неможливо передати. Для мене це було щастя, бо нарешті є можливість щось дізнатися, щось отримати, щось сказати самому.

А тепер вже інший варіант з'явився, якого раніше не було – можливість писати у соціальних мережах і маса людей почала писати, хоча зрозуміло, що завжди будуть такі, яким немає чого сказати.

Раніше була проблема, що рідко знаходилися люди які на письмі могли думку сформулювати, а тепер інша річ – пишуть всі, а думок немає. Але в цьому також є свій плюс. Адже завдяки соціальним мережам ми, можна сказати, заглянули у свідомість неандертальців. Ми побачили, що коїться у голові так званих "простих людей".

Раніше ти собі ішов та думав, що всі десь приблизно думають так як ти, що у тебе в голові так поскладано і у всіх інших приблизно десь так само більш-менш. А тепер ти бачиш, що це помилка, що все абсолютно не так. І те, що ти раніше розумів теоретично, тепер знаєш на практиці.

Інша річ, що соціальні мережі формують іншу крайність, коли людина створює собі свій суб'єктивний світ, підбирає собі тих друзів, які їй потрібні, а викидає тих, які говорять несимпатичні для неї речі. Такий тріумф соліпсизму.

Але якщо підібрати збалансовано і намагатися дивитися зважено на різних людей, то бачиш наскільки всі люди неподібні, наскільки вони по-різному думають, і наскільки багато таких, які взагалі нічого не думають, ніби первісні люди.

Якщо раніше ми отримали можливість багато читати, то тепер всі мають можливість писати і висловлювати свою думку. Це також важливий революційний зсув.

Де ти раніше бачив людину, яка б вміла написати кілька речень? Тепер письменників – ціла купа, порятунку немає від них, усі пишуть. Ліпше, гірше, але є й дуже багато хто пише прекрасно.

Але важливим вже є сам факт висловлювання думки на письмі. Бо коли ти пишеш, то вже інакше формулюєш свою думку, структурованіше мислиш, інакше дивишся на світ та інакше аналізуєш події. 

Адже переважно ми сприймаємо події інтуїтивно, на рівні подобається-неподобається – це емоційне сприйняття.

Якщо ж ти захочеш свою емоцію висловити, то повинен цю емоційність перевести в раціональне, а от коли починаєш переводити у раціональне, то вже інакше підходиш до всіх тих процесів, починаєш їх аналізувати, даєш виваженішу оцінку (відкидаєш усе зайве, підбираєш відповідні слова), обгрунтовуєш свою позицію і це вже змінює тебе та твоє ставлення до тих подій.

Раніше ти дивився і міг або плюнути й вимкнути або ж захоплено сказати як тобі це сподобалося, але тепер ти можеш сказати: чому саме це тобі сподобалося, обгрунтувати свою позицію або навпаки, якщо воно тобі не подобається, то пояснити чому. 

А це вже значить, що ти вже дивишся не просто так, з чаєм чи морозивом у руках, а вже дивишся з реальним чи віртуальним олівчиком і повинен записати, що ось це тобі не сподобалося, щоб не забути.

Ти вже інакше сприймаєш те, що тобі автор хоче сказати.

Автор: олександр ковальчук