Переселенці на Галичині: очікування vs реальність

Переселенці на Галичині: очікування vs реальність

Наталя Антонишин,  21 березня 2016

Сьогодні на Львівщині зареєстровано 11 644 переселенців зі Сходу та Криму. 

Втікаючи від війни та окупаційної влади, вони мріяли розпочати нове життя, в якому немає місця постійним обстрілам, смертям і несправедливості. Та замість очікуваного спокою й стабільності, внутрішньо переміщені особи зустрічаються із рядом побутових та соціальних проблем.

Про підтримку держави цих категорій населення, труднощі адаптації, а також заснування власного бізнесу переселенцями на Галичині, читайте у розмові Варіантів з радницею з питань внутрішньо переміщених осіб Міністерства соціальної політики України Оксаною Яковець.

Оксано Степанівно, з анексією Криму та початком збройного конфлікту на Донбасі Україна зустрілася з проблемою внутрішніх переселенців, утримання яких лягло на плечі держави. Як на Вашу думку, справляється із цим українська влада?

Справді, до 2014 року Україна не мала практики роботи з внутрішніми переселенцями як такої. Але якщо копнути глибше, то якісь схожі випадки траплялися в історії держави. Сюди можна віднести часи Голодомору 1932-1933 років, коли українці зі Сходу масово намагалися втекти до більш ситних регіонів України. Згодом це також примусове масове переселення людей в ході операції "Вісла", де найбільше постраждали люди з Західних регіонів.

А якщо бути більш об'єктивним, то до таких масштабних внутрішніх переселень ми можемо віднести й Чорнобильську катастрофу. Тоді, у 1986 році українці змушені були також покидати рідні домівки і виїжджати з зони екологічного лиха. Але тоді  держава прийняла цілеспрямовану програму соціальної підтримки. Українці були впевнені, що переїхавши, їм держава забезпечить стабільність хоча б у сфері житла.

У Львові, зокрема  на Сихові, є  вулиці (Кос-Анатольського, Трильовського, Кавалерідзе), на яких влада закуповувала квартири і компактно переселяла  постраждалих внаслідок катастрофи. А сьогодні, на жаль, жодної скоординованої й масштабної роботи з переселенцями з боку держави немає (опускає очі – Н.А.).

Невже дотепер немає чітко прописаних вказівок, як повинна співпрацювати й допомагати переселенцям місцева влада?

Можна вважати базовим документом зі роботи з внутрішньо переміщеними особами план заходів, який був ухвалений постановою Кабміну і прийнятий наприкінці 2015 року.

Цей документ – доручення владі на місцях організувати роботу щодо працевлаштування, залучення потенціалу переселенців до розвитку економічного потенціалу області, розробити та реалізувати  заходи щодо їхньої адаптації, інтеграції тощо. Тобто це зобов'язання обласних держадміністрацій розробити конкретні регіональні заходи  й допомагати переселенцям.

Наразі у Львівській області ще не затверджено регіональний план заходів, не визначено координатора роботи та відповідальних за моніторинг виконання урядових завдань стосовно переселенців.

Раніше двома найбільшими проблемами, з якими зустрічалися переселенці, були пошук житла й працевлаштування. Чи змінилося щось тепер?

Найбільшою проблемою переселенців на Львівщині надалі залишається працевлаштування. Проблема є надто гострою, адже місцевий ринок праці, на жаль, не може задовільнити потреби цих людей, особливо зі Сходу. Вони всі здебільшого працювали на виробництві, а не у сільськогосподарській сфері чи сфері надання побутових послуг, де здебільшого зараз пропонують роботу.

Я вважаю, що центри зайнятості працюють досить успішно як у районах, так і в обласному центрі, адже понад 500 переселенців влаштувались на роботу завдяки співпраці з центрами. Так, це невеликі показники, але й люди дуже часто не хочуть приймати  пропозиції щодо працевлаштування.

Чому? Їх не влаштовує зарплата? Адже як мені відомо, українці на Донбасі заробляли значно більше, ніж українці у Львові.

Так, люди переважно відмовляються від запропонованої роботи через недостатню для них оплату праці. У 2015 році середня зарплата на Львівщині становила 3600 гривень. І звичайно, далеко не всі роботодавці пропонують таку суму, зазвичай реальна зарплата в районі складає 2000-2500 гривень. Але варто наголосити, що різні люди по-різному і поводяться. Хтось погоджується на будь-яку роботу, бо потрібно якось виживати, а хтось – ні.

Нещодавно я особисто мала дуже неприємний досвід. До нас надійшла пропозиція від однієї будівельної фірми, яка запрошувала на роботу чоловіків. Я витратила майже цілий день на те, щоб обдзвонити хоча б частину чоловіків, що залишали свої заявки у центрі зайнятості. Я вибрала з бази 40 чоловіків працездатного віку і впродовж дня намагалась до кожного з них додзвонитись.

Протягом цілого дня мені вдалось зв'язатись із 38 людьми. І знаєте, скільки з них погодилося взяти у мене контакти цієї будівельної фірми? Із 38 осіб – четверо! (обурено – Н.А.)

Мене це дуже вразило, оскільки роботодавці не вимагали висококваліфікованого персоналу. Їм потрібні були люди, щоб класти плитку – для них пропонували зарплату від 6000 гривень в місяць, а також охочих виконувати різні підсобні роботи – вони отримували б від 4000 гривень в місяць. Основною відмовкою переселенців було те, що у них немає досвіду.

Так, часто запропоновані робочі місця не відповідають ні досвіду, ні освіті, ні кваліфікації людини. Проте центри зайнятості пропонують кожному, хто до них звертається, ті вакансії, які є в наявності.

Втім у мене є й позитивний приклад, зокрема коли медик із вищою медичною освітою та стажем роботи, пішов працювати продавцем у магазин тільки тому, що йому треба якось виживати і годувати родину. Тож повторюсь: проблема працевлаштування переселенців на Львівщині залежить у багатьох випадках від них самих.

А яка ситуація зараз із житлом у переселенців? Люди змушені самостійно орендувати помешкання чи, можливо, місцева влада хоча б тимчасово надала безоплатне?

Забезпечення житлом сьогодні відійшло вже на другий план, адже за весь цей час люди здебільшого вирішили питання з помешканням в основному шляхом оренди. Адже якщо у 2014 році мешканці Львівської області готові були приймати у власних домівках переселенців безкоштовно, то потім пропозиції закінчилися через масовий потік людей зі Сходу, а також через підняття тарифів на житлово-комунальні послуги.

Спочатку, коли люди їхали масово, ми мали змогу розміщувати людей у гуртожитках, готелях, відпочинкових комплексах, в тому числі й приватних. Проте вже влітку ми були змушені їх відселяти, оскільки ці заклади обслуговували туристів.

На сьогодні практично 99% переселенців живуть у приватному секторі і лише 1% – у місцях компактного проживання. Також більше 60% внутрішньо переміщених осіб живуть безпосередньо у Львові.

Навіть ті, хто спочатку оселився у сільській місцевості, де ми пропонували будинки, згодом все одно самотужки переселились в саме місто.

У нас навіть був такий випадок: дві татарські родини, яких ми спочатку розмістили у Львові, згодом самі попросилися в село. Нам вдалося знайти для них житло аж у Турківському районі, і вони радо погодились, згодом розпочали там свій невеличкий бізнес. Виграли якийсь шведський ґрант і закупили обладнання, яке дозволяє варити сир.

Тепер їхній бізнес настільки став популярний, що ці люди шукають кошти на розширення власної справи, а також готові навіть продавати сир за кордон за цією шведською технологією.

Це дуже цікаво. За останні два роки у Львові з'явилось чимало закладів кримськотатарської кухні. Чи стимулює влада розвиток підприємництва серед місцевих переселенців?

Місцева влада не стимулює ніяк. Але  в цьому дуже зацікавлені громадські організації і окремі люди. До прикладу, центр "Жіночі перспективи" реалізує  соціальний проект, в рамках якого чоловіків вчать працювати з деревом, виготовляти меблі та різні оздоблювальні вироби для садово-паркового простору.

Жінок-переселенок навчають роботи з текстилем: розписуванню шифону, валянню, а також реставрації старого одягу. Завдяки цьому проекту громадська організація зараз створює власне підприємство соціального спрямування.

Також пригадую гарну історію: переселенці взяли у Кам'янка-Бузькому районі сорок соток землі і стали вирощувати там полуницю. Також за допомогою ґранту закупили саджанці та добриво, потроху розвинули такий свій бізнес, й тепер всі навколишні села їдять їхню полуницю.

А загалом у нас зафіксовано понад сто випадків, коли люди відкрили власну справу за пропозиціями центрів зайнятості.

Як переселенці на Львівщині отримують медичні послуги? Кожен із них звертається по допомогу у будь-який медзаклад, чи все-таки існує якась скоординована робота? Адже безумовно, що в область переїхали люди похилого віку, а також ті, у кого є постійні проблеми зі здоров’ям.

Сьогодні на Львівщині гострих проблем із надання медичних послуг переселенцям немає. Ми оперативно вирішували з департаментом охорони здоров'я облдержадміністрації питання щодо невідкладної медичної допомоги хворим на цукровий діабет та людям із нирковою недостатністю.

Більше того, ми зробити базовою медустановою по роботі з переселенцями у Львові Обласну клінічну лікарню. Відтак усі медичні послуги вони отримують там.

Нема труднощів у нас і з влаштуванням дітей у дошкільні навчальні заклади та школи. Всі дітки за бажанням батьків йшли в найближчу школу. Задовільнялись прохання й тих батьків, які хотіли відправити своє чадо у спеціалізовану школу, малюків із вадами зору чи слуху ми теж досить легко влаштували у спеціалізовані установи.

Незважаючи на те, що ДНЗ є однією з проблем Львівщини, понад 200 діток переселенців зараз відвідують дитсадки.

А яким чином виділяли місце дитині переселенця у ДНЗ? За існуючі місця для львів'ян?

Окремих місць для дітей переселенців виділено не було, доводилось звертатись до начальника управління освіти міста і до чиновників на обласному рівні, щоб вони посприяли у їхньому влаштуванні.

Проте все відбувалось на конкурсній основі, і всі львів'яни, які стояли на черзі, місця для своїх малюків у садку отримали. Тобто до запланованої кількості дітей у групу садочка додавали ще одну дитину. Але електронну чергу діти внутрішньо переміщених осіб оминали.

Те ж стосується і студентів: на один курс просто зараховували ще одного-двох студентів. Згідно з законом "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" всі спудеї, що навчаються у вишах і мають право на проживання в гуртожитку, отримують право мешкати у ньому безкоштовно.

Проте на ділі це далеко не так. Наприкінці січня я проводила анкетування всіх студентів з числа переселенців, і як з’ясувалось згодом, всі вони змушені платити у повному обсязі за гуртожиток. Тож жодних послаблень для цієї категорії переселенців немає. А загалом зараз у вишах Львівщини навчається понад 1300 студентів-переселенців.

Очевидно Ви багато спілкуєтесь із переселенцями на Львівщині. Що розповідають вони про своє освоєння на новому місці, сприйняття їх місцевими жителями? Чи зустрічались внутрішньо переміщені особи з упередженим ставленням з боку львів'ян?

Так, я спілкуюсь із багатьма переселенцями і часто чую від них про те, що вони  не збираються повертатись додому, принаймні найближчих 4-5 років. Є значна кількість людей, які взагалі не мають наміру повертатись. Навіть у тому випадку, якщо бойовий конфлікт на Сході буде залагоджено й відновлено всю інфраструктуру Донбасу. Люди себе вже не бачать там.

Вони пережили процес інтеграції в нове середовище, який був складним, опинились у зовсім іншій атмосфері, побачили інші традиції й культуру, відчули іншу ментальність галичан. Відтак, адаптувавшись тут, люди не хочуть знову переїздити і ще раз проходити цей нелегкий процес.

Щодо упередженого ставлення, то можу сказати, що переважно це поодинокі випадки. Завжди потрібно зважaти на людський фактор. Безпосередньо я стикаюся з тим, що  люди приходять i дякують за доброзичливе ставлення, розповідають, що сусіди часто діляться продуктами із власного городу.

Але все-таки як я зауважила, люди зі Східної України і Західної – дуже різні і тут, і тут (показує на серце і голову – Н.А.). Вони інші, перш за все, за своєю ментальністю. Проте незважаючи на ці відмінності, нам потрібно допомогти переселенцям інтегруватись у наші громади, підтримати їх, розрадити, при можливості чимось допомогти.

Адже люди, свідомі й адекватні, приїжджають до нас на Львівщину і хочуть почуватися спокійно та впевнено. А це залежить не тільки їхньої поведінки тут, а й від того, як ми їх приймаємо.

Розмову підготовлено в межах проекту "Голос місцевих ЗМІ", що фінансується Європейським Союзом.

фото: ФБ Оксани Яковець

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.