Уляна Кушик: Я не фанатка сучасної української музики

Уляна Кушик – фронт-вумен львівських гуртів Sub Rosa та Glory Box, бренд-войс радіо "Сковорода", учасниця "Голосу країни". Дівчина виросла на закордонній музиці, тож і у своїй творчості рівняється на зарубіжних виконавців.

У розмові з Варіантами Уляна розповідає про власну музичну еволюцію, тенденції в українській сучасній музиці, а також ділиться думками про паралель "мистецтво-політика" та музичні смаки самих львів'ян.

Ще в дитинстві я зрозуміла, що мені дуже добре вдається співати. Я страшенно любила Шакіру, тож завжди одягала пояс із бахромою й починала танцювати під її пісні. Я навіть пародіювала її голос (сміється – Н. А.). Тож для себе я ще тоді вирішила: хочу бути співачкою.

Також пам'ятаю, як уперше побачила мультик "Король Лев", де звучали просто неймовірні пісні Елтона Джона. Я їх мільйон разів переспівувала, хоча навіть не знала тієї мови. На диво, я могла відтворювати ту манеру західного вокалу.

Мама побачила, що в мене є непогані задатки, тому віддала мене у музичну школу. І майже зразу мене перевели в другий клас, бо казали, що у першому мені вже немає що робити.

Якось дуже легко мені давалось навчання, адже, щоб вивчити музичний твір, мені не потрібно було багато часу. Тож у якийсь момент мені справді стало нудно.

Мабуть, саме тому у підлітковому віці я й почала протестувати, бо бути слухняною мені відверто надокучило. Я могла довгий час практично не вчитися, а потім за два тижні до академконцерту прийти та здати все на відмінно.

Вчителі дуже дивувалися цьому. То ж десь із років 13-14 якраз і розпочався активний період моїх львівських тусовок.

Найчастіше з компаніями ми тусувалися просто на вулиці, гуляючи мало не до ранку. Для мене ці посиденьки з друзями і музикою були важливіші від навчання, тож нерідко я могла прогулювати школу.

Але завжди в останній момент я все пропущене наздоганяла.

Звичайно, вчителі злилися, викликали навіть маму до школи, але нічого вдіяти не могли – ставили, зрештою, мені якісь четвірки, адже всю навчальну програму я знала.

Взагалі я завжди думала, що ті вчителі й взагалі старші люди мене не розуміють, що мені цього всього навчання не треба, бо в мене своє життя, повна свобода (сміється – Н. А.)

Тож віддавала перевагу тусовкам, там мені справді було цікаво, оскільки на них зазвичай збираються вкрай неординарні люди, дуже часто їх можна назвати просто "космос-люди". 

Ні, моя мама розуміла, що це мій спосіб самовираження, такий собі підлітковий протест, який буває у кожного. Тож я дуже вдячна їй за те, що вона ніколи категорично не забороняла мені самовиражатись.

Кожен підліток хоче якось проявити себе і показати, що він не такий, як усі.

У мене, крім тусовок, це також проявлялося у одязі: тривалий час я належала до субкультури емо, мала на собі велику кількість пірсингу, а також слухала нереально важку музику.

Хоча починала я з легкого року: AC/DC, Linkin Park, KORN, System of a Down тощо.

Взагалі я дуже рада, що мама розуміла, наскільки для мене важливим було самовираження, а також те, що потрібно просто почекати, і воно у мене мине. 

Так, звичайно. У мене взагалі є слабкість перед татуюваннями. Хоча я навіть не знаю, чи зробила би собі зараз ті татухи, які в мене вже є.

Може, сьогодні це було би щось кардинально інше, щось досить маленьке, як це тепер модно.

У мене є одне велике татуювання на грудях і два менших унизу живота. Те, що на грудях, перекладається з латинської як "Любов не лікується травами". Зробити її мене змусила підліткова любовна історія, яка навіяла мені певні думки.

Тож знайшовши таку фразу, я відразу зрозуміла, що хочу її набити на своєму тілі. З'явилась вона, коли мені було п’ятнадцять.

Пам’ятаю, мама навіть нічого поганого не сказала, не говорячи вже про те, щоб сварити. Сказала: "Клас!"

Сфотографувала і розіслала своїм подружкам (сміється – Н. А.)

Зараз це татуювання вже не асоціюється з тими подіями, які підштовхнули мене його зробити.

Сьогодні я сприймаю його як невід'ємну частину себе і свого образу, як свою тілесну прикрасу. Я дуже люблю те тату і зовсім не парюся, чи воно велике, чи ні. 

Так! (сміється – Н. А.) Із першою групою ми грали такий хард-рок, що його можна описати лише як якесь повне зло.

Добре, що ця група не протрималась довго, адже поринувши в таку неформальну субкультуру, я була зовсім не слухняною дитиною.

Переходом від того хард-кору стала інді-музика (наприклад, Klaxons чи The Strokes).

Тож мені було п'ятнадцять, й у моєму житті з’явилась інша група – The Energirls (як energy girls). Найсмішніше те, що в групі я одна була дівчина, решта – четверо хлопців (сміється – Н. А.)

Ми грали досить просту музику, вокально я себе в ній майже не проявляла. Але я дуже кайфувала від того процесу, адже займалась музикою, як і хотіла, пропадала на репетиціях, на яких ми придумували щось своє, а згодом виступала на концертах.

Саме в цій групі я вперше дізналась, що це таке, коли на твій виступ приходять люди, слухають тебе і аплодують. Це було нереально круто таке відчувати у 15 років.

Звичайно! Перший концерт The Energirls був у Жидачеві на Дні міста. 

Уявляєте, приїхала група зі Львова грати інді-рок у Жидачів.

Пам'ятаю як сьогодні: зібралась там купа бабусь, мами у платтях в горошок з маленькими дітьми, щоб подивитися концерт. Спочатку я була шокована, бо не розуміла, навіщо таким людям слухати наш інді-рок.

Але на щастя, потім прийшло чимало молоді, тож мені аж від серця відлягло. У результаті було весело, маю тепер що згадати.

Також пригадую, як ми ходили на ефіри на 12 канал.

Взагалі 12 канал – forever, адже як тільки у Львові виринав будь-який новий музичний проект, то відразу всі йшли засвітитись у програму "Вечірній простір".

У мене навіть зберігся запис із нашим виступом, я з нього дуже сміюся, коли дивлюсь. Хлопці такі стоять непорушні, і я така, мала дитинка, весь свій виступ махаю руками назад-вперед як лижниця, бо не знаю, що мені робити.

Одним словом, цей період у моєму житті був досить насиченим, ми з групою почали багато виступати. Навіть записали в невеличкій студії, якщо її можна так назвати, свій трек.

Хоча як слухаю зараз, то розумію, що це щось таке дуже дитяче і наївне. Але це були наші перші кроки, і для мене тоді це було велетенським досягненням.

Десь у 2009 році із The Energirls у нас був досить великий концерт у Хмільному домі Роберта Домса.

Wizz-ART організував інді-вечірку, на якій ми грали. Саме після неї ми почали давати більше концертів, поки я не кинула все й не поїхала у Рівне вчитися. 

Ні, в мене просто виникло гостре бажання кинути все і чкурнути подалі зі Львова.

Мабуть, мені потрібно було змінити обстановку, отримати якийсь новий досвід.

Втім, Рівне – діаметрально протилежне місто до Львова, провінційне й спокійне. Згодом я почала сумувати за домом, тож через рік вирішила повернутися.

Хоча це місто дуже багато мені дало. Саме там я змогла абстрагуватись, почала шукати себе, думати, чим мені треба займатися.

У Рівному я пішла в досить авангардний театр, де ми займалися незвичайними театральними практиками, зокрема дихальними.

Останні дуже мені допомогли потім на сцені. Адже коли просто вчишся на уроках вокалу, в тебе все класно виходить, а як тільки виходиш на сцену – всередині все пережимається, ти не можеш контролювати дихання, відповідно, свій вокал і зв'язки.

Тож завдяки цим дихальним практикам я змогла опанувати себе на сцені.

А до Львова я повернулась вже не божевільним підлітком, а геть іншою людиною.

Я познімала весь свій пірсинг із лиця, змінила стиль одягу, стала набагато спокійнішою та більш виваженою.

Також я переосмислила свої музичні смаки. Я зрозуміла, що мені потрібно проявляти свій голос, чого зробити в жанрі інді-рок мені ніяк не вдавалося.

Відтак почала більше слухати серйозних вокалісток таких як Beyonc?, Christina Aguilera, Amy Winehouse.

Саме з останньої в мене почався пошук себе не у поп-музиці, а у більш інтелектуальній музиці, яка є складною та насиченою. 

Це soul, funk та jazz. На відміну від поп-музики, що є досить синтетичною, ці стилі є живими. Так, у цьому напрямку я стала рухатися і розвивати свій вокал.

Почала багато слухати Стіві Вандера, Майкла Джексона, Арету Франклін, Чаку Хан та інших відомих вокалісток.

Через деякий час, повернувшись додому, я познайомилась із хорошими музикантами.

Наші смаки у музиці збігалися, тож згодом ми створили новий гурт – Sub Rosa, якому вже чотири роки. 

Sub Rosa всі знають як кавер-гурт. Під такою назвою ми працюємо на корпоративах, весіллях, тобто таким чином ми заробляємо на життя, бо без цього ніяк.

Мені дуже подобається, що всі учасники групи зібралися не просто заробляти гроші. Ми всі живемо музикою та хочемо творити щось своє, унікальне.

Тож назбиравши грошей із корпоративів, ми записали свій перший сольний альбом як Glory Box, оскільки хотіли заявити про себе ще й як про бенд, який не пов'язаний з кавер-діяльністю. 

Так, звичайно. Всі тексти з альбому Glory Box написала я. Раніше мені було значно легше писати англійською, тому і в нашому першому альбомі 5 із 6 пісень є англомовні.

Зараз я намагаюся більше писати українською мовою.

Зазвичай сідаю за фортепіано, щось награю, придумую тексти. Потім із тим уривком приходжу на репетицію, і ми разом із хлопцями думаємо, що далі з цим робити. 

Взагалі мені простіше писати англійською, адже не надто хвилюєшся, як текст сприйме публіка, оскільки існує частково й мовний бар'єр. Спочатку людина сприймає саму музику, а вже потім текст.

А співати українською – це дуже відповідальна річ. Розумієш, що написати потрібно щось якісне, значуще, а не якусь дурню. 

Якби це банально не звучало, але надихають мене саме якісь емоційні зрушення: успіхи, невдачі, радість чи біль.

Коли в тебе якесь душевне потрясіння, то дуже хочеться сісти й щось написати. 

Ні, не лише від потрясінь. Зазвичай коли людині зле на душі, то вона йде себе позаганяти в спортзал, напивається або ж плаче.

А творчі люди пишуть вірші, пісні, малюють картини – це такий їхній спосіб сублімації.

Саме тоді все виходить щиро, експресивно і відкрито. Хоча коли тобі добре, все одно існує чимало тем, на які тобі б хотілось поговорити.

Просто у цьому випадку кінцевий продукт може бути більш лайтовим чи навпаки – зачіпати якусь соціально глобальну тему. 

Львівська публіка є досить спокійною, допоки ти не починаєш грати українську музику.

Як тільки починаєш грати Бумбокс чи Братів Гадюкіних, то вона моментально заводиться і починає відриватися.

Обов'язковим атрибутом будь-якого концерту мають бути пісні Океану Ельзи. Як ми їх виконуємо, то всі просто шаленіють.

А от коли ми граємо щось із Jamiroquai чи ту ж Аліші Кіз, відразу стає помітно, що львів'яни не дуже розуміють таку музику. 

Якщо чесно, то я не є фанатом сучасної української музики. Ми виконуємо україномовну музику, адже працюємо для аудиторії, яка хоче її чути. Відтак мусимо їй догоджати.

Були навіть часи, коли ми категорично не грали українські пісні, і дуже часто виникало якесь непорозуміння між нами й публікою. Відповідно, не було двосторонньої віддачі та обміну енергетикою.

Тому тепер ми поєднуємо приємне з корисним: граємо музику, від якої кайфуємо самі, а потім даємо нагоду зробити це людям під ту музику, яку люблять вони.

Також у Львові абсолютно не просять виконувати російську музику, тут вона просто не йде. Та й ми не виконуємо такої музики, адже навіщо, якщо на неї тим більше нема попиту?

А от у Києві, до прикладу, в репертуарі будь-якої кавер-групи просто повинен бути блок російської музики, зокрема пісні Потапа, НеАнгелів, російський шансон. Без цього всього там просто нікуди не проб'єшся. 

Є така виконавиця Kimbra, вона працює в жанрі поп, але це дуже якісна попса, над якою дуже добре попрацювали технічно. Також я люблю Beyonc?, вона неймовірно талановита.

А з українських, то мені дуже подобається те, що зараз робить Ваня Дорн. Я в захваті від його останнього альбому.

Також нещодавно я була на концерті Джамали, мене вона підкорила своїм вокалом та вмінням його правильно застосувати. Останній її альбом дуже цікавий, це якесь нове дихання в українській музиці.

Взагалі мене тішить, що в українській музиці відбуваються позитивні зрушення, з'явилось чимало неординарних виконавців.

Сюди можна також віднести Onukа чи The Hardkiss.

Для мене є цікавою їхня робота, радше, над самими образами, ніж над музикою, адже такий вид музики мені не до душі.

Але загалом я слухаю все, що зроблено цікаво, якісно і головне – з душею, тому деякі треки з того чи іншого жанру можуть запросто з'являтись в моєму плейлисті. 

Окрім попси зараз в Україні є дуже багато інді-попу а-ля британського зразка.

Тобто це така лайтова музика з простим вокалом, але водночас досить часто із цікавими текстами.

Це ті ж Один в каное, Pur:Pur, Bahroma, 5 Vymir. Хоча якби я час від часу не слухала радіо "Сковорода", то я б навіть не змогла відповісти на це запитання.

Також досить популярною сьогодні є електроніка, сюди відноситься та ж Onuka чи Zapaska.

Але за музичними жанрами soul і funk, які я люблю, якихось серйозних зрушень в Україні я не спостерігаю. А працювати я хочу саме в цьому напрямку.

Зважаючи на те, що ці жанри започаткували афроамериканці, мені цікаво їх адаптовувати під наш український менталітет, експериментувати з ними.

І ти ніколи не спрогнозуєш, чи кінцевий результат приживеться у нас, чи ні.

На українському телебаченні наразі не крутять нічого доброго в музичному сенсі. Це факт. У нас немає телеканалів, які б просували якісну українську музику, а не російськомовну попсу.

Власники українських музичних телеканалів просто не зацікавлені у пропагуванні хорошої української музики, вони женуться за грішми, тому й крутять всяке лайно, з якого мають непогані прибутки.

Складається враження, що взагалі ніхто не хоче, щоб українці ставали мудрішими й розвивалися культурно. Показ безглуздих шоу, примітивних серіалів та неякісної музики, гадаю, є доказом цього.

Зараз саморозвиток залежить особисто від кожного з нас. Хочеш стояти на місці – дивись телек, хочеш іти далі й розвиватись інтелектуально – іди в Інтернет.

Сьогодні в мережі насправді можна знайти багато цікавих і корисних ресурсів. А телевізор точно нічого доброго не дасть.

У мене його навіть немає вдома. 

Хоча це питання є дуже глобальним: культурний розвиток будь-якого народу дуже залежить від того, наскільки забезпеченою є його держава. Зараз Україна перебуває у складному економічному стані.

Відповідно, розвиватися культурно сповна ми не можемо, адже люди, в першу чергу, думають про те, як би то грошей на найнеобхідніше заробити, а не про культуру.

Але я вірю у зміни на краще. (сміється – Н. А.) І сподіваюсь, що все-таки телебачення почне робити кроки назустріч новій українській генерації.

Якась частина людей зрозуміла позицію Sunsay, якась – ні. Так завжди буде: коли назріває певний конфлікт, знайдуться ті, які підтримають звинувачення, а також ті, які виступатимуть проти них.

Хоча я взагалі не розумію, чого Руслана задала йому таке гостре питання.

Можливо, це було зроблено для того, щоб Sunsay не поїхав на Євробачення? Вирішили його завалити, адже він мав великі шанси виграти відбір. Who knows?

Мені дуже подобається позиція західних музикантів. До прикладу, в Америці вони можуть спокійно відмовитися коментувати свою позицію щодо політики Обами чи будь-якого іншого політдіяча. І їх за це не оголосять всенародними ворогами.

А навіть якби й запитали щось подібне, виконавець одразу відповів би: "Що це за дурні запитання? Я – музикант, а не політолог. Давай поговоримо про мій новий альбом". І це, я вважаю, є правильно.

Але в нас ситуація геть інша, зараз у нас – війна. Люди дуже гостро реагують на політичні висловлювання з боку різних зірок та музикантів.

І я добре розумію, що вони шукають підтримки в музиці українських виконавців, хочуть бачити їх патріотами своєї країни та чути з їхніх уст те, що би заспокоїло їх.

Проте далеко не всі музиканти готові ставати такими героями свого народу як, наприклад, Святослав Вакарчук чи Кузьма Скрябін.

Багато із них просто хочуть добре виконувати свою роботу: писати хороші пісні, думати власне про творчість. Нам потрібен мир, тоді все помалу стане на свої місця.

Тож сьогодні, відповідаючи на різні провокаційні питання політичного характеру, потрібно досить ретельно підбирати слова. 

Зважаючи на теперішню ситуацію, я вважаю, що для музиканта краще на деякий час припинити гастролі Росією.

Справжні шанувальники слідкуватимуть за твоєю творчістю й надалі через той же Інтернет. Якби я була артистом, у якого є заплановані такі концерти, я, напевне, відмінила б їх.

Хоча водночас розумію, що по той бік кордону також є свідомі й розумні люди, які хотіли би почути і підтримати тебе, українського артиста.

Втім навіть якщо ти зробиш концерт в Росії виключно для таких людей, в Україні тебе не зрозуміють. 

Фото з особистого архіву Уляни Кушик, а також із офіційного сайту кавер-гурту Sub Rosa.