Львів у кіно (ч. ІІІ): Як кіборг наробив галасу в соціалістичному Львові
Під сузір'ям Близнюків – Львів як простір зіткнення над-старого і над-нового
Буржуазний шарм старого Львова незмінно зачаровував радянських режисерів, які шукали екзотичних локацій для своїх фільмів. Музейна архітектура та бруковані вулички приваблювали кіношників насамперед як втілення "середньостатистичної" Європи – чи реальної, чи казкової, чи минулої.
Стрічка Під сузір'ям Близнюків цікава ж тим, що порушує ці канони "львівських декорацій", прийняті у радянському кіно, та представляє досить своєрідну кіноексплуатацію Львова.
Наше місто постає тут не просто як "заповідник старого і класичного", а як знакове місце пульсування поточного життя, як символ принципового зіткнення традиційного і модерного.
Львівська своєрідність, власне, допомагає згустити фарби і показати цей процес як зустріч архетипної супер-традиційності з архетипною супер-сучасністю.
Завдяки фільму Під сузір'ям Близнюків Львів став простором, в якому можна уявити не лише "подих минулих століть", а й проблиск майбутнього, фантастичної над-модерності.
Кібер-детектив від "українського Філіпа Діка"
Стрічка знята за одноіменною повістю "Гість" українського фантаста Ігоря Росоховатського.
Це вже привертає увагу до фільму, адже Росоховатського можна назвати "нашим Філіпом Діком".
Ігор Маркович працював науковим журналістом і цікавився передовою кібернетикою. У своїх творах він підіймав теми співвідношення живого і штучного, людської недосконалості та синтетичної потуги, майбутнього симбіозу живої плоті та кібер-пристроїв.
Під сузір'ям Близнюків розповідає про хвилюючий момент появи такого штучного організму, який вже може стати другом та помічником людини. Оповідь будується як детектив – маємо дивний злочин та поступове просування головних героїв на шляху до з'ясування правди.
Розслідування зрештою перетворюється на зустріч з невідомим, а дивні події стають передвісниками небувалого мабутнього.
Стрічку зняв знаний український режисер Борис Івченко. Але вона, чомусь, набагато менш відома, аніж такі хіти Івченка як Анничка чи Пропала грамота. І даремно, адже, фільм дуже достойний та гідно представляє український радянський кінематограф.
І, до речі, показує нам неочікувані сторони Івана Миколайчука, який виступає тут співавтором сценарію, демонструючи зацікавленість і науковою фантастикою, а не тільки народницьким патріотизмом.
Хроніка буденності фантастичного
Фантастична фабула у Під сузір'ям… подається як одна з граней звичайного, побутового життя, як винятковий момент у невинятковому процесі соціалістичних трудових буднів.
Для цього камера оператора маскується під камеру невидимого хронікера, намагаючись створити ефект документальності. В одному з епізодів нам, для більшої достовірності, навіть показують цю невидимку – це звичайнісінкий молодий практикант у міліцейській формі.
Поки головні герої розплутують клубок дивностей, він сумлінно фіксує все, залишаючись у тіні. Тому, у фільмі переважають довгі кадри та майже ручний рух камери. Часто нам показують натурні замальовки, як в телевізійних програмах, збиваючи фантастичну художність розповіді.
Хронікальність підкреслюється теж чорно-білим зображенням, що у 1979 році може трактуватися лише як художній прийом.
Сьогодні, переглядаючи погано оцифровані копії стрічки, важко зрозуміти чи була теж в оригіналі застосована стилізація під ранній німецький кіно-експресіонізм.
Швидше за все, це свідомий крок, адже, Під сузір'ям… цілком перегукується із зразками німецької науково-містичної кіноготики початку 20 ст. – Гомункулусом, Альрауне чи Метрополісом.
Так чи інакше, у доступних в інтернеті копіях загальна атмосфера створюється ще й такими засобами – контрастним зображенням, у якому багато чорних тіней та яскравого світла, аж екран ноутбука, здається, працює на перевантаженні, на межі своїх сил, так як працюють герої фільму.
Чорно-біла трудова напруга міліціонерів, науковців та інших персонажів, що з’являються на екрані, перегукується із надривом вчених-героїв з фільму Дев'ять днів одного року. Відчувається, що у 1979 році від працівників наукового фронту все ще очікуються якісь епохальні прориви.
Спочатку над-сучасність являє себе як готичний привид-гомункулус (привіт експресіонізму!)
Але зрештою діловий ритм буденної праці перемелює рештки не-знання. Якраз в цьому і полягає своєрідність стрічки – цікава суміш техно-нуару, виробничого детективу та сай-фай-гуманізму.
На межі цих жанрів твориться особлива, трохи важка, трохи авангардна, трохи сюрреалістична атмосфера.
Метафоричний Львів
Важко уявити інше місто, яке могло б стати кращою локацією для такої історії і для такої атмосфери, аніж Львів. Хоча, дія фільму відбувається в різних географічних точках (також у Києві і Криму), історія закручується саме у нашому місті.
Львівські вулиці надали творцям фільму можливість накреативити багато потужних візуальних метафор.
На початку стрічки ми бачимо суху грозу над Львовом. Кам'яні леви під Ратушею, закапелки вірменської церкви, собор св. Юра, скульптури під катедрою та іншу старовинну фактуру монотонними ударами заливає з неба сліпучий блиск грозових розрядів.
Це, звісно ж, глибини незвіданного космосу кидають виклик Землі. Небо блискавичним рентгеном пронизує древні стіни, немовби запевняючи, що від цього виклику не сховатись навіть у музеї.
Світло б'є по Львову в глуху ніч, у темряві незнання, передбачаючи прийдешню ясність майбутнього дня.
У наступних сценах режисер знову і знову експлуатує фантасмагоричний потенціал старої частини Львова.
Ще один ємкий образ – екзотичні звірі, що розбіглися брукованими вулицями. Пелікани, що поважно виходять з дворика вірменського собору, зебри і коні, що табунами гасають Друкарською вулицею, грифи, що обсіли скульптури на даху Університету, – це теж метафора неочікуваної зустрічі різних світів, різних просторів, живого і мертвого, дикої плоті і шліфованого каменю.
Гроза і бегемоти – драматичні посланці дивного і невідомого. Вони готують нас до пришестя головного гостя – синтетичного гомункула, сина людського, штучного близнюка людини, що як Ісус здатний вилікувати немічне людство накладанням рук (і проводів).
Але замшіла матерія старого світу теж має свою гідність, зашифровану у львівській архітектурі. Львів символізує тут певну закостенілість старого, але також й певну його піднесену красу, яка варта продовження у новому.
Тому, не нищення, не боротьбу старого та нового, а синтез, гармонію несе з собою новий ривок у майбутнє.
Діалектика бруківки та бетону
Під сузір'ям… представляє нам і цілком інший Львів – супер-модерний.
Поблизу древніх соборів та кам’яниць йде рутинна праця з новими технологіями. Простором передових лабораторій у фільмі стали нео-функціоналістичні пейзажі вулиці Наукової і скло-бетонні приміщення Політехніки, перейменовані у "Інститут еволюційного моделювання".
Події стрічки ніби-то трохи випереджають реальний 1979 рік.
В "Інституті" в рутинному режимі вже ведуться такі досліди, які ще важко уявити ще й сьогодні. В коридорах Політеху проходять "повну" стерилізацію і працюють у відділі "синтезованої плоті".
Одночасно ж, на тлі скляних стін можна побачити і архаїчні постаті якоїсь "воєнізованої охорони" в гімнастьорках.
Старе і нове, земне і космічне, живе і штучне, все злилося у тугий клубок в у львівському просторі.
Під сузір'ям… сплітає цей клубок у своєму уявному світі, але, одночасно, і проявляє його у реальному Львові, даруючи цьому місту невидимі відразу грані.
Фільм Івченка показує як на межі сучасного і традиційного просторів у Львові з'являється щілина у щось над-модерне, перед-відчуття якого може знадобитися і нам сьогодні, у 2016 році.
Хоча, моментами для львівського глядача, мабуть, смішно дивитися як міліцейські машини стрімко вилітають з підземного паркінгу Політехніки, щоб різко загальмувати, проїхавши якихось пару сотень метрів.
І, безперечно, цікаво поглянути на вид з вікна Головного управління національної поліції, яке у стрічці виконує роль абстрактного "відділу охорони громадського порядку".
Але головний зміст фільму Під сузір'ям Близнюків у перекладі на мову простору може звучати і більш значимо.
Львівська діалектика бруківки та бетону постає територією надії на подальшу перемогу людської праці і розуму.
Саме для цього Під сузір'ям Близнюків і показує нам як десь у львівських інститутах, в похмурих фаустівських коридорах, в скромних кабінетах великим трудом помалу виковується чудесна над-сучасна сила.
Окремо взяте місто Львів – це те ж саме сузір'я Близнюків, яке таїть в собі плідну і творчу напругу між протилежними гранями одного великого Всесвіту, кажуть нам творці стрічки і їм можна повірити.
